Додому Історія Історія Бердичева Литовсько-польський період (ХІV – кінець ХVІІІ ст.)

Литовсько-польський період (ХІV – кінець ХVІІІ ст.)

810
0
ПОДІЛИТИСЬ

Остання чверть XV ст. – важкий період в історії краю. У 1471 році Великий князь Литовський, побоюючись зміцнення самостійності українських земель, ліквідував Київське удільне князівство, перетворивши його на воєводство, у межах якого існували Овруцький та Житомирський повіти. До останнього і входили землі нинішньої Бердичівщини. Ліквідація князівства негативно відбилась на обороноздатності краю. Катастрофічним був 1483 рік: не зустрічаючи опору, кримський хан Менґлі́ I Ґера́й спустошив всю Правобережну Україну. За масштабністю руйнувань цю навалу можна порівняти хіба що з нашестям засновника Золотої Орди монгольського хана Батия в 1240 році. У нашій місцевості вистояв лише Житомирський замок. Згідно повідомлень краєзнавця А. Казмірука, під час боїв Тишко Каленикович вимушений був утекти до Литви.

Набіги повторювалися і в наступні роки. Ускладнювало ситуацію те, що через Бердичівщину проходило одне із відгалужень горезвісного Чорного шляху – старовинного торговельного шляху, яким користувалися кримські татари для нападу на Правобережну та Західну Україну й на Польщу. Один із сучасників писав, що татари з’являлися так часто, “як собака на кухні”. Саме тому більшість населених пунктів знову перетворилися на пустку, і життя в краї ледь жевріло лише в небагатьох укріплених містечках. Згідно з люстраційними актами, на середину XVI ст. населення шести українських повітів складало лише 17 тис. чоловік. У Житомирському повіті за люстрацією 1552 року нараховувалося 298 “димів” (окремих господарств – селянських сімей-родин). У даній люстрації, як і у попередній за 1545 рік, згадується містечко Бердичів як власність Василя Тишкевича – сина Тишка Калениковича. Скільки “димів” було в Бердичеві, – невідомо. Але слід зазначити, що, згідно люстрацій, більшість населених пунктів стояли порожніми, а деякі, як, наприклад, Звиняче (суч. селище Чорнорудської сільради Ружинського р-ну) і Котельня (суч. Стара Котельня Андрушівського р-ну), були зовсім зруйновані. Тому цілком можливо, що і Бердичів був спустошеним. Литовський дипломат у Криму Михайло Литвин (Михалон, лат. Michalon Lituanus), перебуваючи в Перекопі 1538 року, цитує у своєму журналі слова перекопського жида, який сидів на митниці коло єдиних воріт Тавриди (Криму) – Перекопу і збирав мито з товару, який йшов до Криму: жид, бачачи величезну кількість люду, що його татари гнали в Крим, дивувався, чи залишилися ще взагалі в українському краї люди.

1569_tyshkevich_vasil
Тишкевич Василь (пом. 1571 р.). Другий син Тишка Калениковича, воєвода Підляський та Смоленський, староста Мінський. На старовинному малюнку на голові Василя Тишкевича добре видно козацьку чуприну, що вказує на руське походження воєводи

Василь Тишкевич за життя був воєводою Підляським та Смоленським, старостою Мінським (генеалогічне дерево власників Бердичева – роду Тишкевичів представлено нижче). Цікаво, що на старовинному малюнку на голові Василя Тишкевича добре видно козацьку чуприну, що вказує на його руське походження. Василь Тишкевич сповідував православну віру, проте згодом перейшов із православ’я в кальвінізм. Як вказує дослідник Лаврентій Похилевич (1816-1893) у своїй праці “Сказания о населенных местностях Киевской губернии” (1864), саме Василь збудував перший відомий нам православний храм у Бердичеві – церкву Михаїла Архангела (біля 1546 р.), куди переніс зі свого будинку ікону Матері Божої, яка здавна зберігалася в їх роду (за іншою версією церкву збудували козаки). Орієнтовно церква стояла на місці, що знаходиться поряд з будівлею Музею історії міста Бердичева (колишній будинок настоятеля на території кармелітського монастиря). Поряд з церквою існував поховальний комплекс, але достеменні відомості про нього відсутні, оскільки він припинив існування у другій половині XVI ст. Пам’ятки про дану церкву зберігалися ще до кінця ХІХ ст. Серед них Євангеліє, надруковане в Москві у 1717 р. з надписом про те, що його купив за 14 битих талерів[1] мешканець Бердичева Панько Закосей і подарував Михайлівській церкві; дзвін, взятий на вежу кармелітського кляштору[2]; деякі документи на право володіння земельними угіддями та кам’яні хрести, що згодом були перенесені на цвинтар по вулиці Пушкіна.

Василь Тишкевич у 1569 році отримав графський титул від польського короля Сигізмунда II Августа за участь у Лівонській війні та проявлений при цьому героїзм. Цей титул перейшов у спадок нащадкам Тишкевича і згодом був затверджений: у Росії – 8 травня 1861 року, 17 грудня 1862 року і 4 лютого 1902 року; у Саксонії – 8 листопада 1871 року; в Австрії – 7 жовтня 1893 року. Окрім Бердичівщини, Тишкевичі впродовж століть також володіли численними земельними володіннями на території сучасної України, Литви і Білорусі. До сьогодні у Варшаві, Кракові та Вільнюсі (Вільно) збереглися їх міські резиденції, переважно витримані в стилі класицизму. Заміські палаци були зведені Тишкевичами в Логойську (зруйнований під час Другої світової війни), Паланзі, Троках і Біржах (територія сучасної Литви). В Україні в селі Спичинці (Погребищенський район Вінницької області) залишився палац Тишкевичів ХІХ ст., який сучасники називали не інакше, як “замок французької Луари” (за архітектуру, схожу з замки долини французької річки Луари, побудованими в період французького Відродження).

gene_tyshkevich
Генеалогічне дерево роду Тишкевичів (без бокових родинних ліній) – власників Бердичева та навколишніх земель у XVI-XIII ст.

Небезпека татарських набігів змушувала Василя Тишкевича проживати не у своїх маєтках у Бердичеві чи Слободищах (нині село в Бердичівському районі), а в Житомирі, де був добре укріплений замок. Відносини Тишкевича з властями міста не завжди складалися добре. Так, документи повідомляють про конфлікт, який виник через небажання Василя Тишкевича виділяти своїх людей для охорони замку.

З 50-х років XVI ст. літописні повідомлення про татарські набіги стають рідшими. З одного боку, це пов’язано з енергійною діяльністю польського короля, Великого князя Литовського та Великого князя Руського Сигізмунда II Августа (1520-1572), який укріплював українські замки, а з другого – з посиленням козацтва. Землевласники запрошували на запустілі землі з інших місцевостей селян, обіцяючи їм звільнення від податків на певний термін. Починається новий етап у заселенні краю. Як один із значних у краї землевласників, Василь Тишкевич залишив Житомир і збудував замок у містечку Слободище. Помер Василь Тишкевич 13 серпня 1571 року. Похований у Супраслі (нині місто в Польщі) в кам’яній церкві в гробниці ктиторів. На його простому могильному камені вибиті герб і напис: Въ лето отъ Начотения Господа Бога и Спаса нашего Иисуса Христа 1571 месяца Августа 13 дня въ неделю, преставился раб Божій панъ Василий Тишковичъ Воевода Смоленскій Староста Менскій и Пинскій. Положен въ Храме Благовещенія Богородицы, въ монастыри Супрасльскомъ. Нині могильний камінь Василя Тишкевича знаходиться у Віленському університетському музеї.

Після смерті Василя Тишкевича особливо інтенсивно освоював землі навколо Бердичева його внук Федір (Теодор, Фридерик) Тишкевич (1549-1621).

Після Люблінської унії 1569 року – угоди про об’єднання Польщі й Литви в єдину державу Річ Посполиту[3] – Бердичів відійшов до шляхетської Польщі. Посилюється польсько-католицький вплив на всі сфери життя місцевого православного населення. Більшість місцевих землевласників перейшли в католицтво. Федір Тишкевич прийняв уніатську віру, а його син Януш Тишкевич уже став ревним католиком.

Федір Тишкевич у 1593 році в Бердичеві на місці городища розпочав будівництво кам’яного замку. В інвентарному описі від 7 жовтня 1593 року записано: Город новооседлый Бердичев (під терміном “новооседлый” тут слід розуміти як повторно заселений – прим. А.Г.), находящийся на реке Большая Пята, в котором повинностей никаких нет, ибо дана ему воля этим летом. В том местечке замок на городище, в котором построены: спереди над вратами башня, в стене 4 светлички и 6 домиков, на горке зал построен большой, пекарня, сени, коморы, напротив сеней начали строительство башни. Городище стенами обставлено, вокруг замка пригород. Возле замка гребля, став, млын с четырмя колесами, который орендует до 1599 года за 100 коп в год еврей. З інвентарного опису також відомо, що Федір Тишкевич на двадцять років звільнив селян-переселенців від податків. З цього часу Бердичів став містечком.

У вересні 1611 року Федір Тишкевич передав пану Григорію Черніку в трирічну оренду містечко Бердичів з двома селами – Бистриком і Жидівцями (нині село Романівка), а також з дворами, людьми, міщанами, боярами, тяглими підданими та їх повинностями, чиншами, підводами, полями, ґрунтами, сіножатями, дібровами, млинами і ставами, зокрема під селом Янушівкою. Цього ж 1611 року в Бердичеві з’являється друга православна церква – Успіння Пресвятої Богородиці. Дерев’яна церква розташувалась на підвищенні, на той час східній окраїні Бердичева (нині це місце поряд з будинком по вулиці Соборній, 9). Орієнтована на схід, було її видно з будь-якого куточка міста. Біля церкви встановили дерев’яну дзвіницю на 4-х стовпах, на ній знаходилось 9 дзвонів. Поряд із церквою з’явилось кладовище, яке діяло ще при Унії (1711-1795) та знаходилось на південь і південний захід від Успенської церкви. Кладовище мало площу 37 × 34 м., дерев’яну огорожу та дзвіницю, збудовану з дубу в зруб. З опису майна за 1805 рік читаємо, що “…вокруг оной церкви, выс. арш. 20 (біля 15 м.), дл. 26 (біля 19 м.) и шир. 12 (9 м.), цминтарь в дл. 53 (37 м.), шир. 47 (34 м.), обведенный деревянною оградою и ничем не засажен… на нем колокольня старая дубовая в сруб выстроенная, наполовину зброшенная”.

У 1590 році у Федора Тишкевича та його дружини Софії Янушівни Заславської народився син Ян (Януш). Досягнувши зрілого віку, Януш Тишкевич одружився з Ядвігою Белжецькою, Галицькою кастеляншою. В їх сім’ї народилася дочка Христина, яка згодом вийшла заміж за магната Андрія Массальського.

1621 року Федір Тишкевич помер. Його син Януш отримав титул графа, успадкував Бердичів та навколишні землі і став одним із найвпливовіших магнатів на теренах України: з 27 магнатів Київського воєводства він був сьомим за кількістю дворів. Янушу належало чимало маєтків Житомирщини, зокрема Слободище, Бердичів, Чортолісці, Рудники, Махнівка (нині село Козятинського району Вінницької обл.). Всього у його власності перебувало біля 120 населених пунктів. З них лише Бердичівські та Махнівські маєтки мали площу біля 1 тис. квадратних кілометрів. Маючи такі значні земельні володіння, Януш Тишкевич став регулярним постачальником зерна до Європи.

tishkevich_yan
Тишкевич Януш (1590-1649). Магнат та політичний діяч Речі Посполитої, воєвода київський та генеральний староста житомирський, сенатор Речі Посполитої, 1630 р.

Януш активно заселяв свої землі, спустошені частими набігами татар, заохочуючи селян-переселенців звільненням від податків на тривалий час. Також він заснував нові містечка та поселення. Наприклад, ним засновано селище Червоне (Андрушівський район Житомирщини).

У 1626 році Януш Тишкевич став житомирським старостою. Згодом він досяг найвищої владної посади регіонального рівня, обіймаючи з 1630 по 1649 рік посаду київського воєводи.

На початку XVII ст. Януш Тишкевич у Бердичеві продовжив спорудження замку, збудував млин. У 1627 році Януш, з метою охорони своєї маєтності від спустошливих нападів татар (а за іншою версією – з метою наживи), організував похід проти кримських татар і сам його очолив. Та цей похід зазнав поразки, а воєвода потрапив у полон. За легендою, перебуваючи в полоні, Януш побачив сон, в якому невідомі йому ченці просили Богородицю про його визволення. Коли Тишкевич був визволений з полону та повернувся до Бердичева, тут він також побачив сон, в якому на той час померла мати, мощі якої покоїлися в родовій каплиці, просила: “Сину Януше, ти мусиш збудувати віками незламну твердиню”.

Ченців зі свого сну Януш Тишкевич зустрів в одному з костелів[4] Любліна. Цю історію та про обіцянку побудувати храм на честь Святої Діви Богородиці він розповів візітатору[5] ордену кармелітів, до якого належали ці ченці, о. Яну та провінціалу о. Міхалу. Керівництво ордену схвалило цей задум, і Тишкевич подарував кармелітам свій замок у Бердичеві та земельну ділянку під будівництво кармелітського монастиря. Про це 19 липня 1630 року він зробив відповідний запис у Люблінському Трибуналі. Також на утримання монастиря та його ченців він відписав село Скраглівку, що знаходиться поряд з Бердичевом, та прибутки від своїх маєтків у розмірі 1800 злотих щорічно. 10 листопада Богуслав Бокса Радошевський, єпископ Київський, затвердив це рішення у Чуднові; 30 грудня того ж 1630 року це розпорядження було підтверджене записом у Житомирському суді.

Пройшло чотири роки і 2 березня 1634 року єпископ Київський Андрій Щолдський урочисто заклав у Бердичеві перший камінь у фундамент костелу, який дістав назву “Костел Непорочного Зачаття Святої Марії Діви, Святого Іоана Хрестителя, Архистратига Михаїла і Святого Іоана Євангеліста”. В урочистостях взяли участь власник містечка Януш Тишкевич, його дружина Ядвіга і навколишні сусіди-магнати. 22 липня 1642 року новозбудований храм освячено (нині це так званий нижній, “дольний” храм). Першим його настоятелем став о. Рафал. При будівництві храму було використано частину мурів і приміщень старого замку, засновником та власником якого був ще Василь Тишкевич. Під час урочистостей освячення храму Януш Тишкевич склав жертовний дар для нового костелу – він передав родинну ікону Пресвятої Діви Марії, здавна відому у родині Тишкевичів своєю благодаттю.

matka_boja_berdychovska
Зображення ікони Матері Божої Бердичівської. Малюнок з гравюри Т. Раковецького, 1861 р. Напис під малюнком на польській мові: N. Ceglinski, “Wizerunek Matki Boskiej w kosciele O.O. Karmelitów w Berdyczowie”

Ікона створена в XVI столітті у стилі Одигітрії (ікона, де зображена Богородиця з Ісусом-дитям), написана олійними фарбами на полотні, закріпленому на кипарисовій дошці “высотой в два локтя без двух пальцев, шириной в 1 локоть с одной четвертью”, орієнтовно 120 × 75 см, у формі прямокутника (один з різновидів Одигітрії). Це достовірна копія образу Матері Божої Сніжної, званої “salus populі romani” з базиліки Санта Марія Маджоре у Римі. Мати Божа зображена фронтально в 3/4 фігури з Дитятком Ісусом на лівому рамені, сповнена гідності, привабливості і доброти. Мадонна правою рукою підтримує Дитятко так, що обидві її долоні перехрещені. Вона тримає білий платок у пальцях лівої руки, а кармелітський шкаплер[6] – на середньому і малому пальцях правої долоні. Ікона відтворює кармелітське розуміння у XVIII ст. Матері Божої Шкаплерної. Голову Мадонни і Дитятка оточують золоті німби – символи святості і вічного щастя. Фон образу в нижній частині темний, до верху поступово просвітлений, з контурами ангельських голівок, які виринають з хмар. Невідомий автор ікони не зовсім точно дотримувався оригіналу. Він малював у стилі західного живопису. Зберігаючи типологічну композицію і розміри оригіналу (117 × 79 см), він у довільному трактуванні відмовився від елліністичної строгості, лінійності, золотого фону і грецьких літер, малюючи обличчя сучасних живих людей, сповнених життя і краси.

Ікона Матері Божої Бердичівської. Малюнок Антонія Олежинського (Antoni Oleszczynski), 1845 р.

Цікаві факти до опису ікони додав Лаврентій Похилевич, який бачив образ на власні очі у 80-х роках ХІХ ст. Він відмітив, що на іконі проступали церковнослов’янські літери, що вказує на її східне (візантійське) походження. Похилевич також наводить такий факт: православні віруючі по старій пам’яті приходили до кляштору поклонитися Образу.

З часу розміщення ікони Матері Божої в головному вівтарі новозбудованого кармелітського храму почали траплятися при ній нові дива: впродовж 1643-1648 років у спеціальній книзі Liber de exordio istius conventus, progressu et fundatione, inscriptionibus aliquibus et de miraculis ad imaginem bmw berdiczoviensem spectantes” їх було зафіксовано 77. Найбільше чудо сталося з невиліковно хворим на той час Київським римо-католицьким єпископом Станіславом Зарембою, який після чудодійного оздоровлення підписав 23 травня 1647 року акт про офіційне визнання ікони чудотворною. Звістки про дію молитов при іконі поширилися Україною, Польщею, усією Європою. Бердичів став центром християнського паломництва вірних обох гілок християнства – православних і католиків.

У 40-х роках ХVІІ ст. кармеліти зміцнили свої позиції в краї, а королівська влада і місцеві магнати всіляко їм у цьому сприяли. Так, у 1647 р. Северин Потоцький подарував кляштору село Скоморохи (нині село в Житомирському районі), що на березі річки Гуйва, та три тисячі злотих. За рахунок королівської казни було укріплено фортечні мури, поглиблено рів, встановлено перекидний міст біля головних воріт і введено гарнізон, озброєний артилерією.

З початком Української національної революції 1648-1676 років проти Речі Посполитої Бердичівщина опинилась у вирі її подій: повстанці захоплювали маєтки, вбивали польську шляхту[7], спустошували католицькі храми. У червні 1648 року загони під проводом Максима Кривоноса, соратника гетьмана Богдана Хмельницького, обложили сусіднє містечко Махнівку, в якому закрилися 500 шляхтичів із сім’ями і три корогви[8] польських військ: дві – самого Януша Тишкевича, на чолі яких стояв ротмістр Стефан Лев, а одна – повітова Київського воєводства. Облогою Махнівки керував полковник Гиря, який мав у розпорядженні 5000 козаків, на допомогу Гирі підходив сам Кривоніс із 1000 козацької добірної кінноти. Тривав запеклий штурм. Та навіть підхід на підмогу Тишкевичу передових загонів 6-тисячного карального війська на чолі з магнатом Ієремією (Яремою) Вишневецьким не зміг переламати хід військових дій – після затяжних боїв українські повстанці отримали перемогу над польськими військами. А 18 липня 1648 року загони Максима Кривоноса штурмом беруть бердичівську фортецю і майже повністю її руйнують, розорюють католицький храм. Януш Тишкевич покинув свої маєтності та разом з польськими військами відступив на захід. Покинули Бердичів і ченці, які забрали з собою ікону Матері Божої та вивезли її до Львова. Протягом наступних десятиліть ікона перебувала тут у монастирі сестер кармеліток босих (до 1721 року). Втрата маєтків і поразки в боях, вірогідно, прискорили смерть Януша Тишкевича, який помер у Любліні в 1649 році. Тут його й було поховано в костелі Отців Кармелітів Босих.

Визвольна війна йшла з перемінним успіхом. Декілька разів за ці роки територія сучасної Бердичівщини знову підпадала під владу польської шляхти. Зокрема, у травні 1649 року польське коронне військо оволоділо Звягелем (сучасний Новоград-Волинський), “козаків разом з мешканцями вирізано, а місто спалено”. Було захоплено й Бердичів. Богдан Хмельницький з військом наприкінці травня 1649 року підійшов до Бердичева, вигнав шляхту та пішов далі на Старокостянтинів.

Після Зборівської битви в серпні 1649 року між королем Речі Посполитої Яном ІІ Казимиром з одного боку і Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким з другого було укладено Зборівський договір (повна назва договору: “Декларація Його королівської милості Запорозькому Війську на дані пункти супліки”). За умовами цього договору кордон між польським і українським військами, так звана “Козацька лінія”, проходив по річці Случ, через Звягель, західніше від Димера, Овруча, Коростишева, Івниці, Паволочі, Погребищ, Вінниці. Були ліквідовані Звягельський, Овруцький, Любартівський, Миропільський полки. Територія Житомирщини була розділена кордоном. Та частина, що перебувала у складі козацької території, підпорядковувалася Паволоцькому, Київському та Білоцерківському полкам. На іншу, польську, частину повернулася шляхта. Бердичівщина залишилась під владою Речі Посполитої.

Лише після битви під Батогом (травень 1652 року) на Житомирщині були поновлені козацькі порядки. Та навесні 1653 року 10-тисячна польська армія під командуванням воєводи С. Чернецького пройшла землями Житомирщини, зайняла Коростишів, Чуднів. Знову розпочалося переслідування населення. У літописі українського козацько-старшинського літописця Самійла Величка (1670-1728) зазначено: “Того ж 1653 року, навесні, Хмельницький почув, що в мурованім замку Бедрикові, або Бердичеві, переховується багато польської шляхти з численними скарбами. Він рушив туди з невеликим військом і, хоч замок був міцний, з абиякою затратою сили дістав його, видушив у ньому, як ведмідь бджоли, бідолашну шляхту, а їхні скарби забрав собі і своєму війську. Після того він повернувся назад, за тим-таки заходом віддавши повній руїні й розору ще й кам’яний замок Чолганський”[9]. Але в літописі чи неточність, чи плутанина – за наказом Хмельницького під Бердичів разом з татарами ходив загін генерального осавула Дем’яна Лісовця (відомий також як Демко Чигиринський), було взято й пограбовано Полонне, але це відбувалося у вересні, а не навесні. Це ж підтверджує і польський шляхтич у листі від 10 вересня 1653 року: “Хмельницький із ханом тиждень тому були під Бердичевом, їхні під’їзди на Волині взяли Полонне і пограбували, багато побито”.

Постійні бойові дії, що тривали з 1649 по 1653 роки, спустошили край. Справу ускладнили епідемія чуми, голод. Про повне запустіння міста в цей період у 1654 році писав боярин Андрій Бутурлін у листі до російського царя: 6 сентября мы пришли под пустой городок Бердичев и стояли до 15 числа; ставится он, гетман, от меня особым обозом. Я приезжал к нему много раз и говорил по твоему государеву указу, чтобы шел, не мешкая в сход к твоим боярам и воеводам, князю Алексею Никитичу Трубецкому с товарищами, под Луцк, к жилым местам[10].

Після Переяславської угоди (возз’єднання України з Росією) в лютому 1654 року розпочалася війна між Росією та Польщею, яка тривала з перервами до кінця 60-х років XVII століття. Під час війни польська армія 14 (24) вересня 1660 року під Чудновом заблокувала московсько-українське військо під проводом київського воєводи Василя Шереметєва, яке чекало обіцяної допомоги від гетьмана Юрія Хмельницького. Тим часом молодий гетьман на чолі 20-ти тис. вояків діяв повільно і нерішуче, оскільки частина козацької старшини наполягала на переговорах з поляками. Лише на початку жовтня українське військо підійшло до Слободищ, що за 30 км на захід від Бердичева. З метою не допустити об’єднання війська Юрія Хмельницького з Василем Шереметєвим, 7 (17) жовтня проти нього вирушило 24-29-тисячне польсько-татарське військо під командою талановитого полководця Єжи (Юрія) Себастьяна Любомирського. У другій половині дня відбулася кровопролитна битва, яка не принесла успіху жодній із сторін. У результаті цих подій та наступних переговорів, що тривали між Єжи Любомирським та молодим Хмельницьким, останній підписав Слободищенський трактат, який передбачав розрив союзу Гетьманщини з московським царем і відновлення державного зв’язку з Річчю Посполитою. Брацлавське воєводство, куди входили землі Бердичівщини, згідно з договором мало отримати автономію в складі Речі Посполитої. Цим трактатом було покладено початок поділу Гетьманської держави на Правобережну і Лівобережну частини, а Бердичів залишився під владою польської корони.

У 1663 році шляхта та ченці-кармеліти повернулися до Бердичева. 22 травня того ж року король Речі Посполитої, великий князь Литовський і Опольський Ян Казимир Ваза (1609-1672) надав привілей бердичівським кармелітам, яким дозволив рубати ліс у Житомирському старостві, необхідний для опалення і для відновлення поруйнованого війною кляштору Босих Кармелітів та монастирських фільварків Скраглівка та Скоморохи (нині села відповідно Бердичівського та Житомирського районів). Але населення зустріло кармелітів вороже. Побоюючись виступу міщан, кармеліти на певний час залишили містечко.

30 січня 1667 року російсько-польська війна 1654-1667 рр. закінчується Андрусівським перемир’ям – угодою між Московським царством і Польщею за спиною України, у відповідності до якої в складі Речі Посполитої залишалася Правобережна Україна (крім Києва). Таким чином, Бердичів та навколишні землі у складі Брацлавського воєводства відійшли до Польщі.

Бойові дії польських і російських військ, гетьманські міжусобиці негативно відбивалися на житті краю. Частішими стали спустошливі набіги татар. У 1695 р. королівський секретар Домінік Вільчек у листі до короля Яна Собеського повідомляв, що кримська орда на чолі з Казі-Гіреєм по дорозі з Кам’янця до Фастова спалила Бердичів. Частина жителів Правобережжя знялася з місць і переселилася на лівий берег Дніпра, де їх охоче приймав гетьман Іван Самойлович. Літописець С. Величко, проїжджаючи через Правобережжя, писав: …видел многие грады и замки безлюдные и пустые; валы, негдись трудами людзскими аки холмы и горы высыпаные, и тилько звирем диким прибежищем и водворением сущии. Муры зась, яко то: в Чолганом, в Константинове, в Бердичеве, в Збараже…, що тилько на шляху нам в походе войсковом лучилися, видел едни малолюдные, другие весьма пустые, разваленные, к земле прилинувшие, заплесневелые, непотребным былием заросшие, и тилько гнездящих в себе змиев и разных гадов и червей содержащие.

Люстрація подимної податі по Київському воєводстві за 1683 р. свідчить, що в Бердичеві нараховувалось лише шість “димів”, податок з яких складав шість злотих, а в Слободищі з чотирьох “димів” платили чотири злотих.

У цей період – по смерті Януша Тишкевича – Бердичів та землі Бердичівщини переходять у власність до сина його двоюрідного брата – Владислава Тишкевича (хоча Януш і мав нащадків – дочку Христину). Два брати Януша – Самуїл і Гієронім – загинули під час походу польських військ на Москву у 1611 році, племінники загинули в боях з козаками у 1648 році (двоє – у битві під Зборовом, один – під Вінницею). Дочка Владислава Тишкевича – Тереза – у 1687 році вийшла заміж за воєводу Мінського Кежгайло Кшиштофа Станіслава Завішу (1666-1721), і Бердичів перейшов у власність роду Завішів. У Терези і Кшиштофа Станіслава у 1690 році з’явилась дочка Варвара (1690-1770) та син Ігнатій (1690-1738).

Кшиштоф Станіслав Завіша отримав освіту у Віленській академії, згодом навчався у Кракові. Брав активну участь у політичному житті краю: декілька разів обирався послом на сейми, був їх маршалком у 1697, 1718 та 1720 рр. Але наступним поколінням він більш відомий як письменник-мемуарист. Найбільш значною літературною спадщиною Кшиштофа Станіслава Завіші стали його мемуари, в яких описані політичні події і дворянський побут Речі Посполитої XVII-XVIII ст. Помер Кшиштоф Станіслав Завіша 15 серпня 1721 року, був похований у Бердичеві.

У Бердичеві Кшиштоф Станіслав Завіша побував декілька разів. Вперше – у лютому 1695 року, про що в його споминах записано так[11]: “25 лютого виїхав я на Вкраїну з Чечерська до Бердичева. Дорога моя була на Хальч, де я два дні забавив у старости мозирського [Петра Кароля Котовського] і придивлявся його підданим москалям-пилипонам. На Гомель, Лоєв, Чорнобиль, Димер та Межигори я заїхав до Києва, а відси на Фастів та Котельню до Бердичева. В Києві мене стрічали та приймали святочно, там я забавив 5 день і відвідав святі місця печерські. У Фастові Палій, полковник королівських військ запорізьких, зустрів мене півмилі перед містом з хоругвами, трубачами та кітлами, приймав і гостив мене щедро та проводив із міста з великою дружиною; ми роз’їхалися, наділивши один одного дарунками. 12 марта я станув у Бердичеві; там забавив я два тижні на гулянках та ловах, там же вбив я ведмедя в степах або диких полях. Під час мойого побуту вмер там п. Старосельський, мій слуга і губернатор [завідатель дібр], якому я справив величний похорон, при якім стріляно з гармат, при зложенні тіла стріляли з рушниць драгуни та козаки, а бердичівські міщани в процесії з хоругвами проводили тіло до гробу. 27 виїхав я з Бердичева серед гуку гармат і весь осмалений порохом; проводило мене козацтво все, як один: подорож моя пішла на П’ятку, Чуднів, Мирополе, Полонне, Межиріччя, Березницю, Висіцк, Давидгородок, Сторобин, Яжевичі до Мінська, до якого я заїхав у велику суботу”.

Вдруге Кшиштоф Завіша відвідав Бердичів у березні 1700 року, перед Пасхою, яка того року святкувалась 31 березня (за старим стилем): “В Бердичеві станув 21 серед гуку гармат та стріляння з рушниць. Назустріч мені вийшла моя хоругов з козаків і волохів півмилі за Чуднів. Дай боже промешкати тут якийсь часок щасливо та здорово! Великий тиждень і три дні свят провели ми без польського священика, але дуже побожно. Гроб божий був убраний гарно, при якім від 12-ої години в п’ятницю аж до 12-ої на неділю ми по черзі клячали день і ніч, а дождавши Воскресення Христового заспівали “Те deum Laudemus” (“Тебе, Бога, хвалим” – християнський гімн), при чім стріляно з гармат. Свята провели ми на гулянках і мали нагоду в місті досить надивитися на козацькі штуки в танцях і забавах. По святах приїхав із Любара кс[ьондз] Баєрський і замешкав у нас півтора тижня. Резиденція українська вся була в гулянні. Я часто їздив у дикі поля на звірів; 5 мая вбили ми лося і затравили кілька серн. Того ж дня вечером стрільці принесли мені 6 серн, журавля і глухаря”.

Тишкевичі, а за ними і Завіші, весь час намагалися повернути бердичівську фортецю собі. Спочатку вони намовили козаків, які поселилися в місті, вчинити напад на кляштор, а коли ті відмовилися, зробили спробу привернути на свій бік урядовців. 19 березня 1684 р. Бердичівський комісар Свідерський, офіціал Грабовський з офіцерами і солдатами напали на кляштор і пограбували його. Настоятель о. Матеуш двічі, у 1684 і 1686 роках, звертався до вищих урядовців з протестами, але даремно. Як повідомляють монастирські хроніки, комісар Пухачевський, підмовлений Тишкевичами, зібрав громаду злиднів, озброїв їх косами, рушницями, гаківницями і послав на розбій до кляштору. Ті виламали браму і почали шукати ченців, знаходячи їх, калічили і кидали через стіну в рів. Костел і кляштор були зруйновані, а награбоване майно вивезене. У 1687 році нащадки Тишкевичів все ж відбирають замок у кармелітів. Ченці змушені звернутись до верховного трибуналу, де протягом наступних 30 років настійливо відстоювали свої права.

Повернення під владу Польщі та відновлення кріпацтва викликали глибоке незадоволення корінного населення, яке почало поступово групуватися навколо відомих козацьких ватажків, зокрема фастівського полковника Семена Палія.

У 1702 році в Україні вибухнуло народне антипольське повстання, яке очолив полковник Фастівського полку Семен Палій разом з соратниками – полковниками Самійлом Самусем та Захаром Іскрою. На початку вересня війська Палія підійшли до Білої Церкви, де стояв польський гарнізон, та взяли місто в облогу. Для придушення повстання уряд шляхетської Польщі зібрав польсько-шляхетські каральні війська та направив їх до Білої Церкви. У жовтні в Бердичеві та його околицях зосередився загін кварцяного війська (так звалось наймане військо шляхетської Польщі в XVI-XVIII ст.) на чолі з полковником Даміаном Рущицем, полки надвірних[12] козаків магната Якова Потоцького та шляхетське ополчення Київського воєводства під керівництвом житомирського старости Й. Корчевського і овруцького старости Ф. Потоцького. Розташувалися вони двома таборами: Даміана Рущиця – у місті-фортеці, а Якова Потоцького – за містом. Але серед зібраного війська не було твердого порядку, а серед керівників – злагоди, оскільки між Д. Рущицем і Я. Потоцьким йшла боротьба за старшинство. Щоб перетягти на свій бік більше шляхти та жовнірів (солдат) Рущиця, Потоцький влаштовував гучні банкети.

На світанку 16 жовтня, коли значна частина шляхти та жовнірів міцно спала після чергового бенкету, від Білої Церкви до Бердичева підійшло козацько-селянське військо на чолі з Самійлом Самусем (під проводом Самуся було біля двох тисяч своїх козаків та півтори тисячі козаків Палія під командуванням полковника Омельченка). За сім кілометрів на схід від Бердичева, на західній околиці села Семенівка зав’язалася кривава битва. Хоча поляків було значно більше, повстанці завдали нищівної поразки каральному війську. Козаки рубали всіх, хто попадався їм під руку. Багато хто з польського війська з жахом намагалися втекти, але потрапляли у воду. Сам Потоцький ледве врятувався втечею. Даміан Рущиц з частиною свого війська зачинився в бердичівському замку, та козакам вистачило чверті години щоб його захопити, і Рущиц утік в одній сорочці до волинської шляхти, що стояла неподалік в ополченні. Весь його загін був порубаний. Загалом польсько-шляхетське військо втратило біля двох тисяч осіб. Козаки оволоділи містечком, захопили весь обоз, коней, артилерію та казну шляхти. У Бердичеві було перебито всіх поляків та євреїв. У бою за містечко активну участь взяли також селяни з навколишніх містечок, зокрема Котельні, Слободищ, П’ятки та інших.

Перемога повстанців під Бердичевом означала, що увесь Житомирський повіт Київського воєводства перейшов під владу козацького полковника Семена Палія. Постоявши деякий час у Бердичеві, повстанське військо повернулося до Білої Церкви, де продовжило його облогу. Білою Церквою козаки оволоділи наприкінці листопада.

Перемоги козацьких військ під проводом Палія надихали місцевих жителів на безжалісну боротьбу проти поляків. Виникали численні загони, які займались грабежем, нищили шляхту, а поміж ними і єврейство. Ось як писав про них громадський діяч та історик Микола Костомаров (1817-1885): Расправляясь с врагами русской веры и русского народа, они не довольствовались простыми убийствами, а сопровождали их варварскими истязаниями, отсекали руки и ноги, насиловали шляхетных жен и девиц, ругались над костелами и синагогами. Но они, чувствуя свое относительное малосилие, не смели зацеплять укрепленных городов и нападали только на такие жилые местности, которые стояли открытыми. Только на город Староконстантинов напали они и вконец его разорили. Мещане униаты и католики были им враждебны, как шляхтичи и жиды, но православные мещане в некоторых городах сами шли в мятежные шайки и вместе с хлопами трепали поляков и иудеев[13].

1702_mazepa
Будинок по вулиці Карла Лібкнехта (нині вулиця Європейська), що належав гетьману Івану Мазепі. Фотографія кінця 1970-х років

Іван Мазепа, який на цей час обіймав посаду гетьмана України, намагався припинити безчинства повсталих людей. У травні 1704 року він отримав наказ російського царя Петра І про введення козацького війська на Правобережжя з метою допомоги польському королеві Августу ІІ у зв’язку з загрозою шведського завоювання Речі Посполитої. Свою головну квартиру Іван Мазепа розмістив у Бердичеві (цей будинок проіснував до середини 1970-х років, після чого як такий, що не підлягав ремонту, був розібраний; на його місці нині знаходиться ресторан “Казка”, збудований у 1986 році). Війська, з якими прийшов Мазепа, розмістились навколо містечка. У Бердичеві й відбувся арешт одного з ватажків повстання – Семена Палія: 1 серпня 1704 року Семен Палій прийшов до головної квартири Мазепи, де його прийняли банкетом. Уночі, коли полковник міцно спав, його схопили й кинули до в’язниці, що знаходилася на території бердичівського кляштору. За даними таємного радника, сенатора Івана Фундуклея це були підземелля нижнього кляштору, які ще довго серед жителів містечка йменувалися як “Тюрма Палія”. 2 серпня у таборі під Бердичевом Мазепа видав універсал, котрим позбавив Семена Палія посади фастівського полковника, а на місце Палія призначив Михайла Омельченка (родича Палія з боку дружини). Через деякий час Семена Палія вивезли до Батурина, а звідти вислали до Москви. За зв’язки з прихильником Лєщинського – Юрієм Любомирським – Палія звинуватили у шведофільстві й заслали до Сибіру, до міста Тобольськ.

Стоянка козаків Івана Мазепи під Бердичевом супроводжувалася великими нестатками і незручностями. Зокрема, привезені з собою запаси вичерпалися, а купівля була дорогою, та й багатьом козакам не було за що купити: у той час всю Малоросію охопило безгрошів’я, оскільки торгівля зупинилася через безлад у Польщі (селяни перестали переганяти волів на продаж у Гданськ та Сілезію). Убогість продовольства була тим відчутнішою, оскільки обоз був численним: з гетьманом було тисяч двадцять козаків, а крім них були ще й російські ратні люди під гетьманським начальством. Останні були погано одягнені, погано озброєні і погано утримувались. Дійшло до того, що козаки почали бунтувати: у день Воздвиження Хреста Господнього (25 вересня, або 14 вересня за старим стилем) козаки різних полків підійшли з палицями до наметів керівників табору з вимогою вести їх додому. Все це спонукало гетьмана якнайшвидше закінчити цей похід та повернутися на Лівобережжя.

Врешті-решт царський резидент у Варшаві прислав Мазепі від імені польського короля дозвіл повернутися додому, і гетьман 12 жовтня повертає своє військо назад та залишив Бердичів.

 

* * *

У 1717 році Люблінський Трибунал поставив крапку в тривалій боротьбі між Тишкевичами і Завішами, з одного боку, та орденом кармелітів – з іншого, щодо прав на володіння бердичівським замком. Цього року видано декрет, яким наказано власникам Бердичева віддати ченцям відібрану власність та відшкодувати завдані збитки. Після виграшу процесу ченці розпочали відбудову замку: укріпили мури, збільшили кількість гармат. 1721 року вони повернули до Бердичева зі Львова чудодійний образ Матері Божої.

Але жаданий спокій для ченців так і не настав. Хоча польський уряд покінчив на Правобережній Україні з козацьким рухом, на зміну йому прийшли гайдамаки[14]. Особливо сильні гайдамацькі виступи охопили Україну в 1734 році. Тому кармеліти знову вивезли Чудотворний Образ до Любліна, де він перебував до 1736 року, коли гайдамацький рух було тимчасово придушено. У 1734 році Дефініторій Провінції, засідаючи у Загорі, вирішив підвищити Бердичівський вікаріат, прирівнявши його до пріорату та вибравши першим пріором отця Людвіга в ім’я Ісуса (Яна Торошовича) з Кам’янець-Подільського. На цей час чернеча спільнота монастиря Босих Кармелітів нараховувала семеро отців та кількох братів, а в околицях Бердичева діяло біля двадцяти костелів. Керівництво ордену дозволило ченцям тримати військову залогу, внаслідок чого бердичівський кляштор став надійною фортецею, куди під час заворушень шляхта здавала на зберігання свої дорогоцінності. Все це дозволило ченцям розпочати в 1736 році відбудову кляштору та фортеці.

З 1736 по 1754 рік кармеліти будують новий великий надземний костел над старим “дольним” (підземним). Будівництво на початку очолив архітектор Григорій Тарнавський, але у 1737 році він помер (похований у склепі костелу). Роботи продовжив архітектор з Німеччини Ян де-Вітте. З Італії запросили відомого художника Веніаміна Фредеріче, який виконав настінний розпис храму (пізніше він творив в іконописній майстерні Києво-Печерської лаври). Зберігся цікавий архівний документ, відшуканий київським мистецтвознавцем М. Дегтярьовим. У цьому документі кармеліти скаржились Київському губернаторові, що живописець не повернув їм ескізи фресок – “кляшторные абрисы”.

Верхній храм побудовано у стилі “бароко[15] з великим центральним куполом та двома побічними високими вежами. Особливо багато прикрашено костел зсередини: позолотою, ліпкою, різьбою та малюнками “альфреско”[16], де барочна основа гармонійно поєднана зі стилем “рокайль” – це мода в орнаменті ліпного, різного, кованого мистецтва.

klyashtor_pano
Кармелітський замок та монастир отців Кармелітів Босих з верхнім костелом та прибрамним комплексом. Сучасний вигляд, 2008 р.

Цеглу для храму виготовляли у спеціально побудованих для цього цегельних майстернях, розташованих у селі Бистрик. Камінь видобували на Поділлі. В інтер‘єрі храму встановили великий орган “на 18 голосів” з пневматичним устроєм передачі від клавіатури до клапанів. Цей орган за своїми музичними якостям був другим в Європі після празького.

Ікона Матері Божої, що знаходилась у храмі, користувалася великою пошаною серед населення Бердичева та округи. Римо-католицька церква так само, як і православна, дуже обережна щодо визнання чуд, нетлінних мощей, канонізації святих. Тому за дорученням Риму було створено теологічну комісію, запрошену єпископом київським та чернігівським Самуїлом Ожгою. Комісія провела дослідницьку роботу у ствердженні правдивості милостей ікони Матері Божої Бердичівської. Загалом, робота комісії тривала 4 роки. У результаті проведених єпископською комісією досліджень було визнано правдивими милості, у тому числі 14 воскресінь з мертвих, 10 оздоровлень з різноманітних каліцтв, 19 випадків повернення зору, 14 оздоровлень помираючих, 112 несподіваних вилікувань від важких хвороб, а решта милостей стосувалася порятунку від різних небезпек (інші милості – це порятунки від підступів диявола, злостивих сектантських впливів, від вогню, паводків, заразних хвороб, повернення викраденого або загубленого майна). Перевірку здійснювали із застосуванням відомих на той час наукових методів. За результатами роботи комісії у 1752 році ікона Матері Божої визнана чудотворною. На засіданні Сенату в Гродно єпископ Каєтан Солтик звернувся від імені Босих Кармелітів з проханням про коронацію ікони папськими коронами. Після отримання згоди Сенату польський король Август ІІІ та Примас Польщі Адам Коморовський звернулися з аналогічним проханням до Святішого Отця Бенедикта XIV. Папа не лише благословив коронування Христа і Марії на іконі, але й переслав до Бердичева особисто ним освячені дві золоті корони, оздоблені дорогоцінним камінням, та офіційний декрет, датований 28 січня 1753 року. Через те, що на цей час храм ще не був готовий, коронацію ікони відклали до завершення будівництва.

1756_korona
Коронація ікони Матері Божої Бердичівської. Гравюра Яна Філіповича “Мати Божа Бердичівська і процесія з коронації образу” до двотомної книги Григорія Тшесьнєвського про чудотворний образ Богородиці “Ozdoba у obrona ukraińskich krajów przecudowna w Berdyczowskim obrazie Marya … ukoronowana”, 1767 р.

На коронацію, яка відбулась 16 липня 1756 року, прибули магнати Любомирські, Потоцькі, Сангушки, Радзивілли, Слугоцькі, Хоєцькі, Воронічі та сотні інших воєвод, старост, каштелянів, маршалків тощо зі своїм коронним й надвірними військами; прибули чернечі валки[17] єзуїтів, базилян, домініканців, піяр, кармелітів й інших; прибуло 72 різних релігійних братства. Сам Акт коронації ікони провели за межами міста, на широкій площі, де збудували дерев’яну каплицю з 11 вівтарями, яка могла вмістити до 20 тисяч осіб. О дев’ятій годині ранку апостольський промотаріус зачитав коронаційний декрет, і під звуки фанфар Каєтан Солтик наклав корони на чола Божого Дитятка та Марії.

Ця подія надовго залишилась у пам’яті сучасників. Згідно з одними джерелами, на проведення свята було витрачено 83655 польських злотих, за іншими – 114 тисяч. Для процесії паломників розробили спеціальний маршрут. Алею від самого костелу до коронаційної каплиці оздобили вісьмома тріумфальними арками барокової архітектури, прикрашеними різьбою по дереву, картинами, а також символами та написами. Урочистості не припинялись навіть уночі: все місто освітлювалося тисячами смолоскипів та ліхтарів. Образ внесли до верхнього храму і встановили у головному вівтарі. Загалом близько 50 тис. віруючих стали свідками великої події в історії містечка і краю. На згадку про цю урочистість кармеліти викарбували золоті медальйони. “Дольний” костел відтоді став використовуватися для поминальних богослужінь.

Відомості про ікону збереглися в Панегірику[18], складеному кармелітами в пам’ять прикрашення її коронами, подарованими Папою, і в написі в костелі на латинській мові наступного змісту та розташування слів[19] (в тексті помилка: рік освячення ікони – 1756):

Для
Памяти
Богомольному почитателю ведать следуетъ:
Здђсь предстоитъ икона Пресвятой Дђвы
М. А. Р. I. И.
Черезъ нђсколько вђковъ въ Православномъ домђ Тышкевичей прежде
Прославившая,
Послђ отъ пресвђтлаго Януша Тышкевича, Воеводы земель Кіевскихъ и щедраго
сего же мђста основателя, сему Св. Дому
Принесена.
Всепресвђтлђйшаго Августа ІІІ Короля Польскаго,
И общего Сената Польскаго испрашивавшихъ въ Римђ
Отъ Бенедикта XIV Высочайшего Пастыря Щедрымъ его иждивеніемъ золотими
вђнцами
Одаренная,
Пресветлђйшимъ Каэтаномъ Солтыкомъ Епископомъ Кіевскимъ, служеніемь лђта
Божья 1754 16 Іюля,
Увђнчанная,
Отъ множества Христіанъ неисчислимыя блага здђсь получившихъ
съ глубочайшею вђрою
Прославленная.

Доля коштовних корон склалась не вельми вдало. Зокрема у 1820 році золоті корони папи Бенедикта XIV були викрадені разом із іншими цінностями, що зберігалися при іконі у спеціальних вітринах. На щастя, коштовності не встигли вивезти з Бердичева, завдяки оперативному розслідуванню їх було виявлено та повернено до монастиря. Але 1831 року корони знову викрали. Замість них суддя Липовецького повіту Йосип Здяховський (окремі джерела вказують його ім’я як Jozef Zdzitowiecki) виготовив нові корони, які в 1844 році посвятив та наклав отець-єпископ Михайло Півніцький. Проте й ці корони незабаром викрали. Про драму з Бердичівською чудотворною іконою знали і в апостольській столиці. Святіший Отець Пій IX (роки понтифікату – 1846-1878) замовив на власні кошти та надіслав до Бердичева нові корони з пропозицією повторного коронування. 6 червня 1854 року, майже на 100-річчя першої коронації, єпископ Каспар Боровський укоронував ікону. Корони разом з дорогоцінними окладами прикрашали ікону Матері Божої Бердичівської до громадянської війни у Росії (1917-1921).

Будівництво кляштору закінчилось у 1754 році. У наступні два роки до коронації ікони будівельники усували окремі недоробки. Цього ж 1754 року у день відзначення Святої Трійці простора барочна святиня, яка поєднувала форми базилікального та хрещатого храмів і завершувалась на перехресті центральної нави та трансепту куполом на високому барабані, була освячена єпископом Київським Каєтаном Солтиком. Папа подарував кляштору мощі воїна-мученика Феодора і частину хоругви великомученика Георгія. У 1759 році ченці привезли з Любліна тіло фундатора кляштору Яна Тишкевича і поховали його в саркофазі з мармуру у гробниці нижнього храму. Тут же були розміщені склепи шляхетських родів – нащадків Тишкевичів.

Кляштор перетворився на одну з найукріпленіших фортець Європи. Було зведено нові мури, башти, головний під’їзд виконано у вигляді “звивистих воріт”, прибудовано два прибрамних корпуси. Гарнізон посилено 60-ма гарматами. За кармелітськими джерелами, до підніжжя Лисої гори під річкою було навіть прорито підземний хід. Цікаво, що ніде у світі, крім Речі Посполитої, монастирі Босих Кармелітів не служили одночасно й фортецями.

З 1710 року власником Бердичева став князь Микола Фаустін Радзивілл (1688-1746), воєвода Новогрудський, пан на Здзенсьолі, що у Великому Князівстві Литовському. Микола Радзивілл належав до старовинного литовського роду Радзивіллів (Радзівіли, Радівіли) у Великому Князівстві Литовському, згодом у Речі Посполитій, а в XVIII-XX ст. у Російської Імперії та Пруссії, який у першій половині XVI століття дістав титул князя Священної Римської Імперії, а потім був посвоячений з Ягеллонами, Гогенцолернами та іншими європейськими династіями. Радзивілли були власниками земельних латифундій[20], замків, міст та містечок, зокрема в Україні (Волинь, Київщина), Литві, Польщі, Білорусі; мали власні надвірні війська й займали найвищі урядові посади в Речі Посполитій. У XVI-XVIII століттях Радзивілли користувалися привілеями удільних князів, мали надвірне військо (близько 6 тисяч), власні фортеці. Обіймаючи високі урядові посади, Радзивілли брали безпосередню участь у війнах Литви і Польщі проти України.

gene_radzivil
Генеалогічне дерево роду Радзивіллів (“бердичівська” гілка) – власників Бердичева та навколишніх земель у XVIII-XIX ст.

Микола Радзивілл отримав у власність Бердичів після одруження з Варварою Завіш (1690-1770), яка внесла бердичівські маєтності як свій посаг. Всього новому власнику в Бердичеві належало майже 8 тис. десятин землі. Микола Фаустін і Варвара Радзивілли започаткували родинну лінію, називану з тієї пори “бердичівською”. Варвара була відома як особистість господаровита та енергійна, не уникала справ політичних, сповідувала уніатську віру. Завдяки своїм зв’язкам з Санкт-Петербургом вона сприяла кар’єрі свого чоловіка. У шлюбі народилось 15 дітей, серед яких: Альбрехт (староста речицький), Удальрик Криштоф (письменник і поет), Єжи (воєвода новогрудський), Станіслав (генерал-лейтенант кавалерії, маршалок Трибуналу Великого князівства Литовського).

Микола Радзивілл був людиною освіченою і начитаною. Він став автором декількох праць з історії світу та народів Європи, публіцистичних творів. Але опублікованими були лише його короткі описи боротьби з гайдамаками та про винахід сином Удальриком механізму для очистки ставків, озер і річок від водоростей та бур’янів.

За роки свого життя Микола Радзивілл отримав численні нагороди, серед яких Прусський орден Великодушності (офіцерський хрест DE LА GЁNЁROSITЁ); польський орден Білого Орла; російський орден Святого Олександра Невського (1742).

2 лютого 1746 року князь Микола Радзивілл “безвременно скончался” у своєму родинному гнізді в Дятлово (нині це районний центр Гродненської області, Білорусь) і був урочисто похований у родовій усипальні в Несвіжі, а його серце — у Дятловському костелі Успіння Пресвятої Діви Марії. Після смерті свого чоловіка княгиня Варвара ініціювала будівництво в Бердичеві нової уніатської церкви і присвятила її на честь небесного покровителя свого чоловіка – святителя Христова і Чудотворця Миколая, архієпископа Мир Лікійських (згодом церква стала православною, нині на її місці знаходиться кам’яний Свято-Миколаївський собор, споруджений у 1908 році). 8 травня 1748 року княгиня отримала дозвіл на будівництво церкви від Київської митрополичої канцелярії, одночасно надано і план церкви з вівтарем на схід, як того бажала княгиня.

1907_mykol_cerkva
Дерев’яна Свято-Миколаївська церква, що була побудована у 1751 році. Розібрана у 1906 році, на її місці у 1908 році збудували нову кам’яну церкву, що існує і нині. Фотографія початку XX ст.

6 грудня 1751 року (за старим стилем, за новим – 19 грудня)[21], у день зимової пам’яті святителя Миколая, Бердичівським деканом Раковським нова церква була освячена. Вона стала в Бердичеві третьою православною (на початку в ній правили уніатські священики) церквою, як тоді її називали – Радзивіллівською (першою була Свято-Михайлівська церква, другою — Успіння Пресвятої Богородиці). Побудована Миколаївська церква з дуба в три відділення, з трьома високими куполами і фундаментом з того ж дерева. Ззовні “ощелёвана” сосновими дошками, дах покритий гонтою[22], і увінчана церква трьома залізними хрестами, “позолоченных золотом малярным”. У ній було дев’ять вікон і троє дверей. Іконостас також був дерев’яний, прикрашений масляними фарбами, у вівтарі влаштований кам’яний престол.

Княгиня Варвара зі своїх родових святинь передала церкві у дар: дві ікони – Божої Матері Ченстоховської та святителя Миколая (ікони з часом серед людей отримали повагу як чудотворні), два дзвони – один вагою 12, другий 6 пудів. Пізніше церква отримала ще один дзвін на півтора пуди вагою. Церква від власниці містечка отримала і значні земельні наділи. У 1775 році в правлінні київських митрополитів “урядово” затвердили землі, які внук княгині Матвій Радзивілл додатково надав бердичівській Миколаївській церкві. Зокрема до земель, наданих княгинею Варварою, він “сверх того еще добавил от себя пахотных земель во 2-й смене до 30 дней”.

Миколаївська церква впродовж наступних десятиліть стала для власників Бердичева – Радзивіллів – їх родовим храмом.

У 1756 році на честь своєї небесної покровительки – Великомучениці Варвари – княгиня Варвара власним коштом також збудувала в Бердичеві дерев’яний католицький храм Святої Варвари. Спочатку спорудили дерев’яну восьмигранну каплицю на честь коронації ікони Матері Божої Бердичівської, оскільки це відбувалося в один рік з коронацією. Будівництво власне храму завершилось у 1782 році (нині на його місці знаходиться кам’яний храм, споруджений у 1826 році). На території костелу утворили кладовище, де й поховали фундаторку храму (могила не збереглась).

Окрім спорудження нових храмів, Варвара допомагала і монастирю в його розбудові. Так, вона переписала на утримання монастирської капели земельні володіння (юридику) в мікрорайоні Піски, жителі яких сплачували чинш[23].

Князь Микола Радзивілл також став засновником у Бердичеві і Свято-Троїцької парафії. На його кошти на лівому березі річки Велика П’ята (сучасна річка Гнилоп’ять) напроти фортеці збудована перша, ще дерев’яна, уніатська Троїцька церква, яку заклали у 1721 році, її будівництво закінчено у 1759 році. Для неї князь передав навколишні земельні угіддя. Поряд з церквою заклали кладовище (за архівними даними – у 1759 році), яке існує донині. Троїцьке кладовище обслуговувало район Загребелля та село Радзивилівку (теперішнє село Підгороднє), що розташоване за п’ять кілометрів від кладовища та було приписане до церкви. Зумовлено було це тим, що в Радзивилівці знаходився панський маєток власника Бердичева князя Радзивілла.

По смерті Миколи Радзивілла бердичівські маєтності перейшли у спадок до його сина Удальрика Кшиштофа (1712-1770). Удальрик Радзивілл отримав освіту в колегіумі отців піарів у Варшаві, офіцерські регалії – у рицарській академії в Легниці. Обирався послом на сейми 1730, 1733, 1736, 1746, 1764, 1767 рр., обіймав ряд державних посад: з 1734 року – конюший Великого князівства Литовського; з 1747 року – командувач армією Великого князівства Литовського. Як і батько, Удальрик отримав військові звання “генерал-майор” (1743), “генерал-лейтенант” (1748). Нагороджений найвищою нагородою Польщі – орденом Білого Орла (1762), також нагороджений російським орденом Олександра Невського. Удальрик був освіченою людиною – він знав багато мов, у тому числі грецьку, німецьку, французьку, італійську, англійську, зібрав велику бібліотеку. Сучасники характеризували Удальрика як ексцентричну, талановиту і начитану людину, але зі схильністю до авантюризму. Він неодноразово потрапляв у фінансові труднощі. Саме тому покинув родинне гніздо у Дятлово та перебрався в новозбудований палац у Гришківцях, що поблизу Бердичева (палац знаходився на місці, де нині перехрещуються вулиці Червоний Промінь та ім. Г.М. Найдіна).

14 січня 1758 року король Польщі Август ІІІ Фрідріх дозволив кармелітам відкрити при монастирі власну друкарню, яку привезли з Австрії. Адмісію (дозвіл) цього привілею та дозвіл на друкування книжок релігійного змісту монастирю надав кафедральний канонік, київський генеральний візітатор Франтішек Замбжицький розпорядженням від 20 травня цього ж року. Друкарня стала найбільшою в Київському воєводстві латино-польською друкарнею, її засновником став отець Юзеф (Якуб Зволінський), наставник святині протягом багатьох років. Початок книговидання “Друкарні фортеці Пресвятої Діви Марії” датований 1760 роком. Переважна більшість друків побачила світ польською, латинською, російською, меншою мірою французькою і німецькою мовами. З відомих причин пріоритетними були книги, що зміцнювали духовність, непорушність католицького віровчення. З-поміж них – двотомна праця Григорія Тшесьнєвського “Оборона польської корони від границь українських в бердичівському образі Марії” (“Ozdoba у obrona ukraińskich krajów przecudowna w Berdyczowskim obrazie Marya … ukoronowana”, 1767), трактат Марціна Рибчинського “Християнство терпінням озброєне”.

Друкарня, маючи у своєму активі від 5 до 15 книжкових назв щорічно, наповнювала ринок релігійної літератури. До рук паломників, які стікалися до Бердичева на храмові свята, потрапляли популяризаторські твори “Дорога Христа”, “Роздуми про добродійства Божі”, “Початки життя небесного”, молитовники. Високою якістю відзначався папір, який кармеліти виробляли на власній фабриці в селі Скраглівка. До речі, від назви цього ремесла (папірник – людина, що займається виготовленням паперу) походить прізвище Папірник, яке сьогодні має широке розповсюдження в Скраглівці.

Також багатою була тематика світських книжок, зміст яких переважно стосувався господарської діяльності людини. Це польські видання “Розмова про мистецтво виробництва скла, поташу, плавлення заліза”, “Наука господарча біля ріллі, городів, посівів”, книги про зберігання й переробку овочів та фруктів, посібник з ветеринарії. Видавалися також книжки на виховні теми, як, наприклад, “Дзеркало для панъ” – з порадами, як доглядати тіло й душу, як поводитися в товаристві чоловіків та кавалерів.

Всього за роки існування типографією випущено 714 назв книг від церковно-полемічних до світських. Та особливою популярністю користувалися бердичівські календарі, що друкувалися накладом майже 40 тисяч примірників. Справжню оду бердичівським календарям проспівав дослідник минувшини і вправний белетрист, лікар з Кам’янця-Подільського Антоній-Йосиф Ролле (1830-1894) у книжечці “Друкарня і граверна майстерня в Бердичеві” (1872 р.). За його підрахунками, видання бердичівських календарів тривало 104 роки! Багатим на особисті спостереження є неквапний стиль праці Ролле: “40 тисяч примірників, які добре розходилися. Доказ глибоко зрозумілої потреби. І справді, де тільки не випадало натрапляти на бердичівський календар у нас! Бідний писар з маєтку тримав його на столі обік реєстрової книги, лінійки й чорнильниці. У пана економа висів на цвяшкові, прикриваючи своєю блакитною палітуркою в’язку ключів, а часом і нагайку, що безкарно шмагала селянські спини. Панянка зі свого гардеробу, коли ніжний коханець награвав на гітарі, брала календар до рук, – прагнучи в тонких сторінках потопити очі, в яких палахкотіло почуття, можливо, досить гаряче для самодіяльного артиста. Пан бакалавр, мандруючи по дворах у надії навчати дітей, прихоплював із собою, якщо мав, світло знань, молитовник і обов’язково календар. Потребував його прихідський священик, навіть великосвітська дама, як і бідова господиня, що, заглядаючи в його зміст, рада була довідатися, коли початок канікул, а з ними й початок утіхи, бо прибуває дітвора з віддалених шкіл. Не скінчили б ми на цій ноті, розтягуючи і далі нашу розповідь, та наснилося раннє дитинство, перший подарунок від пана Домініка, сільського вчителя, а подарунком тим, власне кажучи, був календар – заяложений, брудний, одначе завжди він репрезентував книжку друковану…

Словом, це видання бердичівських ченців стало потребою, як хліб насущний. Популярності сприяло й уміле розповсюдження: до більших панських дворів приносили його “на коленди” з нагоди Нового року бідні брати-законники. Такий календар мав оправу з розводами, був, як правило, з розрізаними сторінками, часто із золотими берегами; сторінки з текстом перемежовувалися аркушами для запису розмаїтих подробиць і розпоряджень господарських… До найбідніших дворів календар потрапляв завдяки прислужливим євреям, одночасно з мітлами, ваксою і щітками для чобіт. А спокушений одного разу господар друкованими аркушами, з року в рік запасався календарем регулярно”.

У типографії тривалий час працював талановитий гравер Теодор Раковецький. Він відобразив на численних гравюрах ікону Божої Матері Бердичівської, що зберігалась у Санктуарії. Його син Іґнаци Раковецький (1782-1839) став відомим філологом, польським істориком, слов’янофілом. Іґнаци Раковецький став автором праць про право і звичаї давніх слов’ян, переклав на польську мову “Руську Правду” (“Prawda Ruska”, I-II, В., 1820-1828).

Щорічно доходи друкарні складали 268 тисяч польських злотих. Ченці відкрили при монастирі школу для служителів культу, в якій навчалось у шести класах 160 учнів. Вони вивчали філософію, богослов’я, латинську, німецьку, французьку, італійську, російську мови, фізику, геометрію, історію і архітектуру. Була також відкрита бібліотека, збудована лікарня, богадільня[24], аптека.

 

* * *

Соціальний, національний та релігійний гніт, що панували у середині XVIII ст., викликали обурення серед бідного населення Правобережної України. На Київщині, Волині та Брацлавщині, куди входив Бердичів, посилювався гайдамацький рух. Під Бердичевом діяв гайдамацький загін, гайдамаки пограбували багато шляхетських дворів. Польсько-шляхетським каральним загонам вдалося розбити повстанців, у 1747 році в Бердичеві відбувся військовий суд над учасниками гайдамацького загону Гапона Кощієнка. Та це не спинило гайдамаків – 9 червня 1750 року повстанці в кількості 120 чоловік напали на Бердичів і розправилися зі шляхтою, але взяти фортецю їм не вдалося. Саме містечко зазнало пограбування, були вбиті шляхтичі, католицькі священики, євреї, розорено костел і знищено документи.

На початку 1768 року польський сейм прийняв постанову про зрівняння в правах православних з католиками. Це викликало протест з боку польської шляхти, яка проживала на теренах України. Під гаслом захисту віри і шляхетських прав у місті Бар на Поділлі вона утворила військово-політичне об’єднання (“Барська конфедерація”), спрямоване проти польського короля Станіслава II Августа Понятовського і Російської імперії. Походи конфедератів супроводжувалися катуванням і пограбуванням українського населення, вигнанням православних священиків з приходів, руйнуванням церков. Ці події фактично стали причиною селянсько-козацького повстання – Коліївщини, на чолі якого стали козацькі ватажки Іван Гонта та Максим Залізняк. Навесні селяни почали об’єднуватися в численні загони і здійснювати напади на міста та шляхетські маєтки. Загін на чолі з І. Бондаренком і Я. Швачкою захопив сусідню з Бердичевом Махнівку і спробував оволодіти Бердичевом, але під тиском переважаючих сил шляхти змушений був відступити. У районі Бердичева діяв також загін Клима Крутя і Василя Щербини.

Розгортанню повстання сприяла поява на Правобережній Україні російських військ, присланих царським урядом для боротьби проти конфедерації. У травні 1768 року після поразки під Житомиром та Баром від російських військ біля 700 барських конфедератів під проводом Казимира Пуласького (Kazimierz Michal Waclaw Wiktor Pulaski, 1746-1779) відійшли до Бердичева. Тут вони спалили православну Михайлівську церкву. Приводом для цього нібито стало те, що священики вимагали повернути їм образ Матері Божої Бердичівської, оскільки саме в Михайлівській церкві знаходилась ікона до її передачі кармелітам.

map_1768
Облога кляштору Босих Кармелітів. Гравюра Теодора Раковецького, 1768 р.

У Бердичеві конфедерати разом з 800 місцевими жителями з дозволу настоятеля кляштору Босих Кармелітів отця Й. Зволінського сховалися у фортеці, яка стала їх опорним пунктом. 18 травня, о четвертій годині вечора по дорозі з Уланова до міста підійшло восьмитисячне російське військо, очолюване генерал-майором Петром Микитовичем Кречетніковим. Під час рекогностування конфедерати, які засіли у фортеці, обстріляли російське військо. Для ускладнення підступів до укріплень, конфедерати частково зруйнували греблю, внаслідок чого місцевість коло західної сторони фортеці була затоплена водою. Російський генерал наказав встановити гарматні батареї і розпочати безперервний обстріл кляштору. Облога тривала 25 днів. За цей час по кляштору випустили 711 гранат, 84 запалювальні бомби, 1569 залізних ядер. Увечері 20 травня обложені здійснили відчайдушну спробу прорватися, та зазнали поразки. Але і втрати П. Кречетнікова були значними – загинуло близько 100 чоловік. Цієї ж ночі облога була ущільнена, батареї пересунуто ближче. У всі наступні дні йшов інтенсивний обстріл фортеці. 25 травня захисники, за словами Кречетнікова, с величайшею отвагою здійснили чергову вилазку, яка знову закінчилася для них поразкою. Наступного дня генерал-майор зібрав селян з околиць і, пообіцявши їм плату, наказав зробити 5 тис. фашин[25] для того, щоб солдати могли потім їх нести перед собою під час атаки. Одночасно теслярі виготовили драбини. Крім того, за підказкою місцевих жителів, було остаточно зруйновано греблю, і у фортеці не стало води, яка поступала туди по трубі. Становище захисників значно ускладнилось. 28 травня росіяни схопили посланця до конфедератів, який розповів, що на виручку їм йде п’ятитисячний загін з Вінниці, але 10 травня цей загін було розбито за 3 милі від Бердичева генералом Подгоричані і майором князем Хвасуловим, а його рештки розсіяно біля Вернигородка та Білилівки. Велику чисельність цього загону Кречетніков пояснював тим, що шляхта насильно забирала у своє військо селян, які, однак, втікали при першій же нагоді.

Лише після того, як Казимир Пуласький дізнався про поразку свого соратника Ортинського під Верхнім Городком, що йшов йому на допомогу, 14 червня конфедерати вирішили здатися російському війську. Погоджуючись на капітуляцію, Пуласький виговорив всьому загону право вільного виходу з кармелітської фортеці. Командуючий російськими військами так описав здачу фортеці: “Наперёд несено было региментарское красное знамя, кое уклоня передо мною, отдали, а их команда, сняв всё вооружение и положив перед нашим фронтом, отведена в учереждённый для сего батальйон-каре; и потом каждая их команда шла и, складывая оружие, отходила в батальйон-каре”. Всіх полонених було: знатного шляхетства – 38 чоловік, служилої шляхти – 374, простих людей різного звання – 649 і 165 чоловік прислуги. Незнатних людей росіяни одразу ж відпустили. Незабаром звільнили і простих шляхтичів після того, як вони пообіцяли відступитися від конфедерації. Головних керівників заколоту Пуласького, Ортинського, Камінського і Ждановського відправили в Полонне, де їх через деякий час теж звільнили, коли вони письмово визнали справу конфедерації несправедливою.

Обстріл гарматами, бомбами і ядрами завдав значної шкоди фортеці, три ядра попали через вікно всередину костелу (і нині одне з гарматних ядер, застрягле в стіні, можна бачити на фасаді кляштору). Російські війська захопили 48 гармат, монастирську скарбницю. Залишивши у фортеці комендантом капітана Тюніна, Петро Кречетніков з основним військом вирушив на Хмільник і далі на Умань – вже для придушення селянсько-козацького повстання. Але не маючи достатньо сил для того, щоб подолати Гонту із Залізняком у відкритому бою, Петро Кречетніков вдався до хитрощів. Він запропонував гайдамакам разом захопити Бердичів. На честь укладення союзу 16 червня 1768 року влаштували бенкет. Для гайдамаків викотили кілька діжок горілки, а після того, як вони перепилися, донські козаки схопили й зв’язали Гонту, гайдамацьких осавулів та сотників. Лише Залізняку з кількома гайдамаками вдалося втекти на Поділля, та невдовзі він також був схоплений російськими військовими.

Остаточно російські війська покинули Бердичів 4 вересня 1768 року.

Національно-визвольна боротьба українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1646-1654 pp.), криваві події в Правобережній Україні, пов’язані з Барською конференцією та Коліївщиною (1768), несли у собі відгомін Берестейської унії (1596), у результаті якої на православних землях Правобережжя України, що знаходились під владою католицької Польщі, широко застосовувались переслідування та утиски православної віри. Частина православного духовенства змушена була перейти в унію. Те духовенство, що відкинуло унію, жорстоко переслідувалось.

Перебування російських військ на Правобережжі дещо поліпшило становище православного населення. У 1771 році у відповідь на скарги місцевих жителів, російськими військовими було заарештовано багатьох уніатських священиків і польських урядовців, яких ув’язнили в бердичівській фортеці. Український народ сприймав це як кінець унії. Більш того, у 1772 році Пруссія, Австрія та Росія провели перший поділ Речі Посполитої. Катерина ІІ розпочала боротьбу, спрямовану на повне знищення унійної митрополії та “повернення” усіх віруючих до лона Російської православної церкви. Того ж 1772 року з 32-х деканатів Київської митрополичої єпархії 23 було переведено у православ’я, а 46 уніатських священиків, які не підкорилися насиллю, ув’язнили в Бердичеві. З вересня 1772 року по жовтень 1773 року у в’язничних келіях монастиря перебувало 68 уніатських священослужителів, найбільше – з уманського деканатства – 32, 10 – з живоловінського, 6 – з корсунського, 7 – зі смілянського, 8 – з богуславського, 5 – з білоцерківського. У своїх листах ув’язнені розповідали про жахливі умови свого перебування в монастирі: “заковані в кайдани без огляду на вік і достоїнство, терплять голод, холод, нечувану тісноту, бо напхано їх до в’язничних келій стільки, що майже один на одному лежить. За єдину поживу служить їм шматок черствого хліба та напівсирий горох. Одежі їм не міняли більше як півроку, бо схопили їх нагло з домів у чім були. Навіть до церкви, вислухати св. Літургію, не пускали кати”. У таких муках деякі священики померли. З часом становище уніатів покращилось. Напередодні нового 1773 року один уніат з Житомира писав до іншого: “третьего дня … я посетил бердичевских узников в их заключении. Заключение их теперь несколько ослаблено. Им опять разрешено ходить в костёл и служить, дозволено ходить по двору, выходить на городскую площадь или к пруду и прогуливаться. Всё это, однако, они не иначе делают, как под караулом. Содержание их теперь лучше. Прежде им приносили из монастыря (кармелитского) в ушате горох или щи, а теперь приносят горячую пищу в котле, дали им и ковш для разливания того гороху или щей, а миски купили сами узники и распределили на три человека по одной миске. Хлеб подвозят ближайшие (униатские) священники или, точнее сказать, присылают, потому что бояться сами являться лично, так как солдаты выталкивают их в шею или выпрашивают копеек”.

Деяким священикам вдалось утекти, і це викликало ще більше погіршення становища тих, хто залишився. Про утікачів російський офіцер О. Григор’єв писав із Бердичева на кафедру уніатської митрополії, що знаходилась на той час у містечку Радомишль, вимагаючи знайти їх і повернути, погрожуючи при цьому: Если вы мне не доставите их в течении трёх дней, то уверяю вас, что всех 42 арестанта я забью в колодки и засажу их в подвал, так чтоб к третьему дню из них и душа вылетит. Мне удобнее доносить, что такой-то умер, нежели, что такой-то бежал. Звільнено уніатських священиків було лише у жовтні 1773 року (на той час ця справа вже отримала розголос у Європі).

В останній чверті ХVІІІ ст. у бердичівській протопопії нараховувалося вже 55 православних храмів. У наступні роки бердичівські храми також перейшли під керівництво православних настоятелів. Так, у 1794 році у Миколаївській церкві уніатського священика Онисима Костюкевича змінив його зять Андрій Сяйко-Дятелович, колишній уніатський священик, що прийняв православ’я.

Події 1771-1772 рр. відбувалися на фоні епідемії чуми, яка лютувала у цей час у Бердичеві (чума охопила всю Волинь). У місті вмирало так багато людей, що живі не встигали проводити поховання за встановленим звичаєм і ховали померлих у великих братських могилах. Для померлих від чуми утворили спеціальне (“чумне”) кладовище на північ від міста (точне місцезнаходження цього кладовища встановити не вдалося, але за спогадами старожилів воно знаходилось неподалік того місця, де нині бовваніють стіни закритої міської електростанції, а в 20-30-х роках XX ст. звели робітниче селище).

У наступні роки Бердичів двічі відвідав польський король Станіслав II Август Понятовський: 21 листопада 1781 року, повертаючись з подорожі до Кам’янця-Подільського; 18 березня 1787 року проїздом до Канева, коли він їхав на зустріч з імператрицею Катериною Великою. Під час першого перебування в Бердичеві король відвідав кармелітський монастир, де його прийняли митрополит греко-католицької (уніатської) церкви Ясон Смогоржевський та київський каштелян Юзеф Стемпковський. Зупинявся Станіслав II Август у палаці Радзивіллів, який знаходився у Гришківцях. Про це відомо з донесення луцького єпископа Адама Нарушевича, який супроводжував короля під час подорожі по Україні. Єпископ і хронолог-історик записав, що вдова Удальрика Радзивілла та володарка Бердичева Елеонора, “пристосовуючи для пана і його двору найкраще приміщення, сама переїхала до містечка”. З цього випливає, що гришковецька резиденція не була достатньо великою (просторою), оскільки не могла вмістити у собі королівську свиту і саму господиню.

Ще в 1765 році, напередодні вищеописаних подій, власник містечка князь Удальрик Радзивілл звернувся до короля Станіслава II Августа Понятовського з проханням та отримав дозвіл на організацію в Бердичеві торгових ярмарків. Ярмарки, яких було десять на рік, через низькі податки відіграли головну роль у піднесенні економіки міста. Найбільші з них – літні Онуфріївський (починався 12 червня) і Успенський (15 серпня) – тривали по 6 тижнів; Дем’янівський (1 листопада), Йорданський (8 січня) і Похвальний (23 березня) ярмарки тривали по три тижні. Сучасники порівнювали їх з дрезденськими ярмарками, тому що річний прибуток їх становив понад 20 млн. сріблом. Сюди приїздили купці з Російської імперії, Австрії, Туреччини, німецьких держав та інших країн. Торгували зерном, льоном, вовною, шкірами, виробами з дерева, посудом, смолою, дьогтем, рибою, цукром, полотном, сукном, шовком, галантереєю, плугами, косами та іншими виробами із заліза, ювелірними прикрасами. З імпортних товарів мали попит кава, тютюн, цитрусові, горіхи, прянощі, столітні вина тощо. Особливо славилися ярмарки кіньми. Як писав польсько-український письменник Міхал Чайковський (1804-1886), вся петербурзька гвардія їздила на конях, куплених у Бердичеві. Під час ярмарків табуни коней, рогатої худоби, овець займали території навколо міста і на площі біля Свято-Троїцької церкви. На ярмарки приганяли близько 15-ти тисяч голів рогатої худоби і близько 15-ти тисяч степових коней, не рахуючи табунних. Для обслуговування приїжджих споруджувалися постоялі двори на вулицях Велика і Мала Юридика (сучасні вул. Героїв України та Карла Маркса). На час ярмарків чисельність населення в Бердичеві зростала вчетверо. Величезні прибутки приносила торгівля спиртними напоями. Особливо вигідною, незважаючи на суворі переслідування, була безпатентна торгівля. На таких торговців накладалися великі штрафи і навіть могли знести їх будинки.

Всі, хто перебував у місті під час ярмарків, були вражені їх величчю і розмахом. Описувач побуту шляхти першої половини ХІХ ст. Ф. Ковальський писав: Толпы покупателей и праздных зрителей переходили из одного магазина в другой, мужчины и женщины, старики и молодые, дамы в изысканных нарядах, сопровождаемые элегантной молодежью, паны и простые шляхтичи осаждали магазины или сами служили для них сильным гарнизоном. По улицам, среди невообразимой толкотни, непрестанно раздавались крики кучеров: “Налево держи! Направо!”. Молодежь по большей части красовалась на своих аргамаках. Все продавали, покупали, а иные плутовали без конца. По пути, с трудом протискиваясь меж толпой, мы бегло осматривали блестящие магазины – французские, немецкие, итальянские, русские, греческие, болгарские, а широкой улицей, обстроенной каменными домами, в которых помещались еврейские лавки, текла бесконечная река покупателей. А ось опис дослідника Лаврентія Похилевича: В многочисленных больших и малых магазинах можно было получить все, чем довольствуется умеренная нужда земледельца и чем удовлетворяются безграничные требования утонченнейшей роскоши вельможи. Этот постоянно многолюдный город во время ярмарки учетверяет свое население. Згадуваний вже М. Чайковський зазначав: “…а смолы и дегтю столько, что, кажется, хватило бы на всю Россию, а что касается до товаров, женских уборов и украшений, золотых и серебряных изделий, то голова шла кругом. Были гастрономические учреждения, которые сделали бы честь Парижу, Вене, Лондону, и о которых Стамбулу не снилось; были кондитерские, был театр, где давали комедии, трагедии, мелодрамы, был и цирк. Бердичев с Гнилопятью был все равно, что Стамбул с Босфором: кто в нем побывал, тот о нем не забывал, а кто бывал на ярмарках, тот непременно хотел вернуться туда.

Славились і бердичівські базари – місцеві торги, які проходили двічі на тиждень. На них з’їжджалися поміщики з навколишніх помість та тисячі людей з округи. Базари давали за рік мільйонні обороти. Тіньова торгівля, контрабанда також мали місце. Цьому сприяли бердичівські катакомби, які виникли ще за часів татарських набігів. Підземні ходи зі стрільчастим (готичним) склепінням і чималі підвали під будинками використовувалися власниками під склади товарів. Частина з них була викладена із цегли ще в XVII-XVIII ст. і слугувала для схову майна. Цими підземеллями зацікавилося керівництво Київської губернії, яке направило у 1832 році до Бердичева полковника Голубцова з метою обстеження підземель. Але ця спроба виявилася малорезультативною і обмежилася лише констатацією наявності підземель у місті (подейкували, що полковника Голубцова бердичівські купці просто підкупили).

Другу спробу дослідити бердичівські підземелля здійснили у 1867 році, дослідження проводив капітан Копанський. Він виявився більш настирним, і два роки безперервної праці дали результат – у 1869 році ним складено генеральний план міста Бердичева з зазначенням на ньому всіх існуючих і знятих з натури підземель. Всього у Бердичеві було виявлено 208 підземель, з яких 130 були фактично підземними ходами, 78 – домашні погреби і підвали. Найстаріший підземний хід розпочинався від будинку єврея Хаскі Ланди і йшов до будинку Зелинського та перетинав Соборну площу. Висота стін і склепінь з цегли сягала 285 см. Підземелля закінчувалось великим приміщенням з 4-5-ти кімнат. Частина досліджених підземелля мала кількаповерхові погреби.

З часом катакомби засипали. До речі, у 1853 році під час будівництва житлового будинку проти православного Успенського собору робітники відкопали підземний хід, у якому знайшли два людських черепи часів Богдана Хмельницького. Такі ж підземелля періодично відкопують і нині.

Цікаво, що досвід та матеріали досліджень бердичівських підземель широко використовувалися у 1881 році для дослідження підземель міста Одеси, як таких, що мали подібність з бердичівськими.

На кінець XVIII ст. Бердичів сформувався як значний торговельно-ремісничий та культурний центр Правобережної України. У місті налічувалось 864 будинки і проживало 4820 чоловік. Діяли 2 шовкові фабрики, шкіряні та цегельні заводи, 2 млини. 126 дерев’яних лавок належали російським, грецьким та єврейським купцям. Через Бердичів проходили поштові тракти Житомир-Бердичів-Махнівка та Чуднів-Бердичів-Сквира (кінна станція знаходилась наприкінці Білопільської вулиці).

 


 

[1] Талер – велика срібна монета вагою трохи менше 30 грам. Талери були найбільш авторитетною грошовою одиницею на той час на українському та білоруському ринках. Епітет битий указує на те, що мова йде про викарбуваний талер, тобто реальну монету (аналогічно виник російський термін карбованець – рубль).

[2] Кляштор (польськ. klasztor, білор. кляштар — “монастир”, від нім. Kloster “монастир, обитель” від лат. claustrum “закрите місце”) — слово в польській, білоруській та українській мовах, що означає (католицький) монастир. В українській мові використовується як синонім католицького монастиря.

[3] Річ Посполита або Річ Посполита Обох Народів (пол. Rzeczpospolita Obojga Narodów — республіка) — феодальна держава, союз Польського королівства та Великого Князівства Литовського, яка була заснована для кращої боротьби із Московським царством. До неї входила більша частина сучасних литовських, білоруських і українських (в ті часи називались руськими) земель — Галичина, Поділля, Волинь, Брацлавщина та Київщина.

[4] Костел (пол. kościół) — польська назва релігійної споруди християн-католиків, церква, римо-католицький храм. Місце проведення богослужінь. Слово «костел» походить від лат. castellum — укріплене місце, замок, а пол. kościół ймовірно запозичене з старочеської kostel.

[5] Візітатортут духовна особа, уповноважена єпископом на виконання огляду всіх підвідомчих йому монастирів.

[6] Шкаплер – (скапулярій, від лат. scapulae — лопатки) — в католицизмі назва елементу монашого одягу, яка згодом перейшла також на особливий освячений предмет (“малий скапулярій”), який носять католики за обітницею.

[7] Шляхта (пол. Szlachta) — провідний суспільний привілейований соціальний стан, форма аристократії у Польщі, Литві, Білорусі та Русі-Україні у XIV-XVIII століттях.

[8] Корогва (підрозділ) — назва військового кінного підрозділу у польсько-литовському та козацькому військах 16-18 століттях, який воював під спільним прапором-корогвою.

[9] Величко С.В. Літопис. Т. 1. / Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В.О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991.— частина 6, розділ VIII.

[10] Соловьев С.М. История России. Алексей Михайлович Тишайший. – М.: ОЛМА Медиа Групп, 2013. – с. 254.

[11] цей і наступний тексти спогадів Кшиштофа Завіші наводяться за джерелом: Франко І. Твори в 50-ти томах. – К.: Наукова думка, 1976. Т. 43, с. 198-199.

[12] Надвірне військо — приватні військові формування магнатів часів Речі Посполитої. Складалися з гусарських, козацьких і драгунських кінних надвірних корогв та підрозділів піхоти. У надвірному війську служили переважно залежні від магнатів дрібні шляхтичі й бояри.

[13] Костомаров Н.И. Мазепа / Н.И. Костомаров; под ред. Л.М. Суриса. – М.-Берлин: Директ-Медиа, 2015. – с. 209.

[14] Гайдамаки (від тур. haydamak) – бродник, кочівник, розбійник — самоназва народних повстанців на Правобережній Україні.

[15] Бароко (від порт. barroco ісп. barrueco та фр. baroque — перлина неправильної форми) — стиль у європейському мистецтві (живописі, скульптурі, музиці, літературі) та архітектурі початку 16 — кінця 18 ст. Основні риси стилю бароко — парадність, урочистість, пишність, динамічність.

[16] Альфреско – настінний живопис водяними фарбами по сирій штукатурці.

[17] Валка – окрема група підвід з вантажем, що перевозиться кудись.

[18] Панегірик (дав.-гр. πανηγυρικος (Λόγος) — похвальна промова на урочистих усенародних зборах) — поетичний жанр, притаманною ознакою якого є захоплена похвала та уславлення визначної події чи подвигів видатної людини.

[19] текст наводиться за виданням: Фундуклей И. Статистическое описание Киевской губернии. Ч. І. – С-Пб., 1852 – с. 420.

[20] Латифундія — велике приватне земельне володіння, помістя.

[21] Однією з проблем історичної науки є визначення дат до та після проведення реформи календаря в державах, що утворилися на теренах колишньої Російської імперії. Так, в Українській Народній Республіці Григоріанський календар введено з 16 лютого 1918 року, цей день став вважатися як 1 березня 1918 року. Закон про це було ухвалено 12 лютого 1918 року (за старим стилем) на засіданні Малої ради в Коростені. У більшовицькій Росії Григоріанський календар введено 1918 року декретом Раднаркому, згідно з яким після 31 січня 1918 року йшло 14 лютого 1918 року. Слід вказати, що Російська Православна Церква і деякі інші православні церкви не прийняли Григоріанський календар, тож і далі користуються Юліанським календарем. А введення Григоріанського календаря на тій частині території України, що входила до складу Речі Посполитої (і містечко Бердичів на той час також!), відбулось 4 жовтня 1582 року. Всі вищевказані перипетії з впровадженням календарів привели до того, що різні історичні та наукові джерела для однієї і тієї ж події можуть вказувати формально різні дати. Це загалом призводить до деякої плутанини та може бентежити необізнаного в таких тонкощах пересічного читача.

[22] Ґонт (ґонтина, гонтя) — покрівельний матеріал у вигляді клинчастих дощечок, драниць, плашок фігурної форми.

[23] Чинш (старослов’янською киньсъ; пол. czynsz; від нім. Zins — податок; першодж. лат. census — податковий перепис майна) – фіксована плата в грошовій або натуральній формі за користування земельним наділом.

[24] Богадільня, богодільня – благодійна установа, притулок для інвалідів, убогих, непрацездатних, старих людей.

[25] Фашина (нім. Faschine від лат. fascis — “в’язка прутів, пучок”) — в’язка прутів, пучок хмизу, перев’язаний скрученими прутами або мотузкою.

ЗАЛИШИТИ КОМЕНТАР

Please enter your comment!
Please enter your name here