Home Проекти Літературний Бердичів Леонід Козінчук. “…І Я ПРОРОСТУ ЗЕЛЕНЛИСТОМ…”

Леонід Козінчук. “…І Я ПРОРОСТУ ЗЕЛЕНЛИСТОМ…”

121
0
SHARE

Леонід КОЗІНЧУК. “…І Я ПРОРОСТУ ЗЕЛЕНЛИСТОМ…”. Житомир: Видавництво ПП “Рута”, 2014. – 180 с.


Добром зігріте серце

Є люди, немов зорі, освітлюють шлях іншим. На перший погляд непомітні, а насправді душа їх широка, як море, безмежна, як небокрай. Саме таким і був наш колега, журналіст Леонід Іванович Козінчук.

Був… Невимовно важко усвідомлювати, що його вже немає. Та й понині він в наших серцях, із завжди привітною посмішкою, спокійним і впевненим голосом.

Доброзичливий, товариський, завжди готовий прийти на допомогу. Радіослухачі області, Бердичева й досі пам’ятають його репортажі, розповіді про людей праці – своїх земляків, про визначні події в житті рідного краю. А хіба можна забути його вірші – експромт, іскрометні, влучні.

В 2005 році вийшла друком книга “Імідж міста в живих іменах”, де серед двадцяти шести нарисів про кращих людей був і про Леоніда Козінчука – “Його вустами говорить Бердичів”. Це нарис про людину, яка багато років очолювала журналістську організацію, Леонід Іванович був членом правління обласної Національної спілки журналістів України, нагороджений її Почесним знаком. Неодноразово виходив переможцем конкурсу “Журналіст року”. А в кінці 2012 року отримав Золоту медаль української журналістики.

Це було останнє визнання таланту журналіста. 20 січня друзі відзначили його 61-річчя. А через тиждень так само дружно зібралися, щоб провести в останню путь. І до самого кінця він не випускав з рук пера: за добу до смерті написав ще два вірша, полишивши по собі вічну пам’ять.

Валентина Медведєва,
член Національної спілки
журналістів України.


Електронну версію поетичної збірки у форматі PDF можна завантажити тут.

Представляємо вашій увазі низку віршованих творів, що увійшли до цієї збірки.

До Дня Незалежності України

Не претендую на слова пророчі,
Та незалежність – істина свята,
Підлаштуватися під неї є охочі,
Та в рай душа лукава не зліта!
Хто ліг кістьми за істину цю чисту,
Хто стяг не випустив і досі із долонь –
Наблизили жадану мить врочисту,
Але не кажуть серцю: “Охолонь!..”
Бо не здалися ще людці лукаві,
Їм воду каламутити аби
Хоч чубляться пани собі в державі –
Чомусь тріщать у мужиків чуби!
Вони в недолі знову наодинці,
До райських їх не підпускають врат
Не яничари і не злі ординці,
А навіжений “власний” супостат!..
Назвіть як хочете свій лад, панове, –
Не в назві суть – це легко доведу,
Лиш не видумуйте щось утопічно нове –
Зробіть життя народу до ладу!
Бо ви ж у нього – доленьки повпреди,
Ідемо ми в спільнотному строю…
Не чваняться якимось ладом шведи,
Та їхній люд живе мов у раю!
Хоча центристи, ліві є і праві,
Та на одне спрямовують діла –
Аби жилось всім добре у державі,
Щоб нація заможніше жила!..
Вже скільки літ прошкуєм навздогінці –
Хіба не сором? Гордості нема?
Ми ж корінні із вами українці,
Хоча заюрмлені були, жаль, багатьма.
Та незалежність розправляє крила,
Хай напророчить долю золоту,
Не даймося, щоб нечисть знов накрила –
Вкраїна-ненька буде на льоту!!!
Лиш марнувати більш не варто часу,
Його вже й так неміряно спливло,
Тож присягнімося всі батькові Тарасу,
Що в нас розквітнуть місто і село!..

2010 р.

Вчителям

Вчителі мої вже сивочолі,
Шкільні роки минули давно,
Та мені ви – як усмішка долі,
Вам мене в люди вести дано.
Хоч не знаю чи справив надії,
Бо колюче життя, мов стерня,
Може щось язики плещуть злії
Та мені ви – найближча рідня!
Розлітаються всі журавлята
Як стають на зміцніле крило,
Та розлука така хіба клята
Як по світу життя розвело?
Ви у пам’яті нашій навіки,
Хоча ми і самі вже батьки,
І дружини в нас є, й чоловіки,
Але згадуєм вас залюбки…
Вчителів ще б згадати державі,
Керівні підсобили б мужі,
Це ж не цвяхи якісь там іржаві
Вбиті в душі дитячі чужі!
Довіряє ж майбутнє країна,
Тож яким воно буде колись?
Зрине пісня тоді солов’їна
Чи не зможе піднятися ввись?..
Ви зі мною тут думаю, згодні,
Що такої достойні платні,
Як державні службовці сьогодні –
Нехай кошти знайдуть у казні!

Друзям-журналістам з нагоди професійного свята

Я знаю, друзі, туго нині
Та не спинити часу лік,
Тож кожній хочеться людині
Не змарнувати власний вік.
Минуться всякі лихоліття
І запанує лиш добро,
З початку тритисячоліття
Хай не притупиться перо!
Аби жили як фіналісти
Престижних конкурсів усіх,
Адже ми з вами – журналісти
І жити гірше – просто гріх!
Аби чекали творчі злети,
Паперу вдосталь щоб було,
Аби журнали і газети
Читало місто і село.
Лупцюйте влучно бюрократів,
Антидержавців і хапуг…
Вас не учити що де брати,
Але ніхто, щоб не попух!
Отож робіть, як доведеться,
Хоч найкрутіші віражі,
І копійчина хай ведеться,
І хай зростають тиражі.
Бо журналіст – як нерв народу,
Йому його усе болить,
Він реагує на погоду,
На доленосну всяку мить.

***

Пробач мені, пробач за приставання, –
Я ж полюбив, всім серцем полюбив,
Об нерозділене жагуче це кохання,
Здається душу зболену розбив.
Вона тепер приречено ридає,
В очах закоханих навіки сум заліг…
Моя ж красуня поруч виглядає,
Створивши нам непробивний поріг.
Як повернуть до відправної точки?
Із себе як закоханість цю знять?!
Я ж не забуду брівок як шнурочки,
Твоїх звабливих спраглих губенят!
Старатись марно – рани не загою,
Морозить душу штучна ця зима, –
Невиліковно хворий я тобою
Й не куплю ліків, бо таких нема!!!
Я відступаю – можеш порадіти, –
Більш не торкнуться люблячі вуста,
Але куди свій погляд мені діти,
Коли зайде красуня золота?
Пробач мені, не буде приставання –
У вузол душу спробую зв’язать,
Але ніщо не вб’є мого кохання, –
Оце й усе, що я хотів сказать.

***

Твої вуста в моїх вустах –
Це райська насолода,
Лічити можна хоч до ста
Коли в цілунку згода!
Неначе з тебе б’є пульсар,
Немов би вся палаєш,
Ти, ніби, зіткана із чар
Коли мені моргаєш.
Про тебе думаю щомить
Із радістю і сумом,
Адже ти можеш просто вбить
Своїм любовним струмом!
Причина смутку лиш одна –
Літа мої невчасні
Стрімко летять уже до дна, –
Щасливі і… нещасні!
Щасливі тим, що покохав,
Нещасні тим, що пізно
І як би долю не благав –
Живемо ж ми нарізно!!!
Тріщить від болю голова,
Але я що тут вдію?!
Хай до Небес дійдуть слова –
Не втратив щоб надію!!!

***

Зійшла вона, зірка кохання
І осяває шлях мені,
Здійснилась мрія моя давня
І скрашує осінні дні.
В житті усякого бувало
Та посміхнулася судьба
Як кажуть, щастя валить валом
Що, не щасливий я хіба?!
Адже кохаю і коханий,
Ніколи так ще не було.
Жадана ти і я жаданий,
Нас не здола ніяке зло!!!

***

Я такої любовної втіхи
Не відчув ще ні разу ніде,
А тебе покохав вже навіки –
Моє щастя з тобою іде!
Обіймаю й горнуся в цілунку
Як побачу – у серці весна,
Коли прагну любовного трунку
Обпиваюся спрагло сповна.
Ходжу потім немов очманілий
Аж співають в душі солов’ї,
Наче я трохи помолоділий…
А літа: – Забуваю свої!

Сину

Я пам’ятаю пору ту осінню,
Жовтневий п’ятий день календаря,
Не зміг відразу вірити везінню –
Що загорілась синова зоря!
Тоді здалося батьку молодому –
Жар-птицю щастя упіймать вдалось,
Мовби на крилах прилетів додому –
Мовляв, дивіться – син є, а не хтось!
Якби ж то долю міг прихильну дати,
Щоб не ламала й кидала дарма,
Аби могла радіти тільки мати,
Щоб не втирала сльози крадькома.
Але судьбина мачухою стала,
Скільки у тебе лишенька було?!
Залляла доленька за шкуру сала,
Змережила ще молоде чоло.
Але усе минулося, на щастя,
Ти зараз в мене, сину, на коні,
Багато що зробити тобі вдасться,
Нехай чекають дні тебе ясні.
Нехай лиш тішать донечки-русявки,
Дружина любить, як любити слід,
Зростають хай твої житейські ставки –
Так хочу я – твій батько Леонід!

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here