Нещодавно у пресі згадали про дослідження якості води в річці Гнилоп’ять, які мають провести (чи вже провели) викладачі Житомирського університету імені Франка на замовлення «невідомої» особи.
І читаючи про це, я згадав про своєрідний ювілей, який нещодавно мали змогу відзначити жителі Завідні. Чому саме вони? А більше нікому – власник звалища Бердичівський шкірзавод, він же виробниче об’єднання ім. Ілліча, канув у Лету майже три десятиліття тому. А звалище, хоч і без господаря, продовжує свою руйнівну справу.
Звалище промислових відходів Бердичівського держшкірзаводу на Завідні розпочало свою історію з рішення виконавчого комітету міської ради «О переносе свалки промышленных отходов госкожзавода», прийнятого у січні 1953 року. Відповідно цього рішення діюче звалище, що знаходилось поряд із заводським парком відпочинку, закривали з 1 лютого 1953 року, а влада виділяла заводу земельну ділянку площею 3 гектари у північній частині міста за вулицею Пригородною.
У наступні роки звалище прийняло таку кількість відходів, що й годі було врахувати їх негативну дію на навколишню екологію. Коли у 1991 році науковці на замовлення заводу провели дослідження екологічного стану навколо цього звалища, то виявили перевищення гранично-допустимої концентрації окремих шкідливих речовин у 50 та більше разів, а «язики» забруднення ґрунтів хромом навколо звалища відслідковувались на відстані більш як 1 кілометр, що вказувало на те, що у ґрунтові води потрапляють токсичні речовини.
Ось такий ювілей.
Завідня завжди вважалась гарним місцем зі свіжим повітрям та чистою водою. Та чи насправді це так?
Анатолій Горобчук
P.S.: про дослідження екологічного стану, проведені у 1991 році, читайте у матеріалі “Бердичів: вода жива і нежива”.
Представляємо вашій увазі перелік книг з історії міста Бердичева та Бердичівщини загалом, які представлені у вільному продажі.
