Home Історія Історія Бердичівщини Кикишівка

Кикишівка

1296
0
SHARE

До складу Семенівської територіальної громади входить село Кикишівка Терехівського старостинського округу. Розташувалось це мальовниче село на лівому березі річки Клітенки, притоки Гнилоп’яті.

На березі річки Клітенка, 2018 р.

Походження назви села пояснюють тим, що у районі села річка Клітенка звивається і розширюється, наче кишка, і спочатку населений пункт називали Кишківка. Чому ж село нині має назву Кикишівка, залишається поки загадкою.

Село умовно поділено на три мікрорайони, які мають такі назви: Вигін – південна частина, Село – середня і Усадьба – західна частини села.

Коли ж з’явилась Кикишівка? На початку 50-х років минулого століття вчителем у Кикишівській школі працював Гаврило Григорович Богун (1901-1981) – відомий у нашому краї дослідник, краєзнавець. Він на околиці села виявив та дослідив залишки поселень черняхівської культури, доби бронзи та скіфського періоду. Це вказує на те, що село розташоване у вигідному для проживання місці, і що місцевість, на якій знаходиться населений пункт, була заселена здавна. Отже, конкретного року заснування села не існує.

Цікавим є питання першої писемної згадки про Кикишівку. У документах село згадується під 1610 роком. Так, в «Актовій книзі Житомирського гродського уряду 1611 року» читаємо наступне: «У 1610 р. виник конфлікт через маєтність Кикишівку. Ця маєтність належала шляхтичу Яну Ледоховському, але її забрали собі власники Бердичева Федір і Софія Тишкевичі. При цьому вони поставили нові межові знаки: великі хрести на чотирьох дубах. Саме це, очевидно, потягло за собою жорстокі конфлікти, які сталися чомусь під час весіль. Почалося все з того, що Федір Тишкевич запросив до Бердичева свого брата Остафія з оказії весілля шляхтича Микулинського з якоюсь Барбарою 13.02.1611 року. Остафій навіть не знав Микулинського, але прибув до Бердичева. Там у неділю Микулинський зі своїми слугами почав чіплятися до Остафія. Останній відступив до свого помешкання, але наступного дня конфлікт продовжився. Микулинський став чіплятися до гостя, коли той розмовляв із шляхтичем Криштофом Кевличем, навіть оголив шаблю, погрожуючи вбивством. Зчинилася бійка, у котрій було забито кілька слуг Тишкевичів та бердичівського війта Росовського».

У квітні 1611 року священик Петро Бистрицький був запрошений на весілля шляхтичем Яном Ледоховським у ту ж таки Кикишівку. Тут він без особливої причини був жорстоко побитий і пограбований Ледоховським.

Припускаємо, що це і є перші писемні згадки про Кикишівку.

Більш ґрунтовна згадка про село зустрічається у праці відомого українського краєзнавця Лаврентія Похилевича (1816-1893) «Сказанія о населенныхъ мѣстностяхъ Кіевской губерніи» (1864). Згідно його інформації, у цей час у селі проживало 475 жителів, що сповідували православ’я, та 18 католиків. Четверта частина села належала державі у зв’язку з конфіскацією у 1832 році, яку вчинила російська влада після придушення Листопадового повстання (1830-1831 рр.) серед поляків, які проживали на теренах нашого краю. Інші три чверті належали поміщику Онуфрію Борженському (відійшли йому після відмежування від церковних земель).

Фрагмент книги «Сказанія о населенныхъ мѣстностяхъ Кіевской губерніи» (1864).

Отже, Кикишівка має глибоку та давню історію.

Як розповідав вчитель історії Кикишівської школи Василь Дмитрович Пушкарук, який працював тут із 1954 по 1967 рік, учні школи на околиці села, на Усадьбі, знайшли більш як півсотні козацьких люльок. Спочатку вони зберігались у Кикишівській школі, потім їх передали до музею історії села Терехове. Як ці люльки потрапили на територію села – одна з історичних загадок. Знайшли люльки не в одному, а декількох місцях. На думку автора, цей факт можна пояснити тим, що Кикишівка розташована на віддалі 500-700 метрів від старого шляху, який пролягав із Махнівки (сьогодні селище на Вінниччині) через село Бистрик до Бердичева. У XIV-XVII століттях цей шлях мав назву «Чорного шляху», яким орди кримських і ногайських татар пересувались для здійснення нападів на наші землі. Можливо, один із загонів козаків перебував у засідці на березі річки, очікуючи ординців з метою відбити полонених, чи не пропустити їх зі здобиччю. А можливо, що саме тут козаки зупинялись на перепочинок після походу. Існують й інші версії. Так, за однією з них це може бути пов’язано з козацькими повстаннями під проводом Криштофа Косинського 1591-1593 років. За іншою саме цим шляхом на Бистрик і далі на Чуднів у 1648 році втікав кат українського народу Ярема Вишневецький із залишками свого війська після поразки від полковника Максима Кривоноса під Махнівкою. А можливо тут перебував один із загонів Семена Палія під час повстання 1702-1704 років. Також козацькі люльки можна пов’язати і з гайдамацьким повстанням – Коліївщиною.

Ще одна згадка про далеку минувшину села: ще у 50-х роках XX століття при в’їзді у Кикишівку зі сторони села Терехове під ліском виднілись залишки старого цвинтаря. Та навіть тогочасні старожили не пам’ятали, коли там востаннє проводили поховання.

Відомо, що на початку ХІХ століття село належало поміщику Бачинському. Після нього у поміщика Груддинського в селі «числилось крепостных селян мужчин 127, женщин 119, а также церковь и мельница». Дерев’яна церква в ім’я преподобної Параскеви, збудована у 1759 році колишнім поміщиком Станіславом Косткою-Бачинським, стольником Овруцьким, існувала до 1939 року, після чого її розібрали. Млин був водяний, знаходився при в’їзді у село зі сторони села Бистрик. Діяв і винокурний завод, як власність поміщика Огоновського.

У 1860 році селяни, незадоволені свавіллям місцевого поміщика, зчинили бунт, який влада придушила силою.

Станом на 1 січня 1900 року «у селі було 112 дворів, у яких проживало 823 жителі. З них: чоловіків 405, жінок 418. Основним заняттям селян було землеробство. За селом числилося 967 десятин землі, з яких 362 десятини належали поміщикам Людвігу Казимировичу та Пауло Казимировичу Гумницьким, власникам села. 43 десятини належали церкві, і 562 десятини знаходились у користуванні селян. Поміщицьке господарство вів орендатор Іван Євстихієвич Рудницький. У селі 1 православна церква, 1 церковно-приходська школа, два водяні млини і один вітряк, якими завідував орендатор Олена Володимирівна Самбор.

Пожежна частина нараховувала 2 діжки, 2 багри і одні граблі. Запасний продовольчий капітал селянської общини становив 2467 рублів 97 копійок».

У 1904-1905 рр. Російська імперія вела війну проти Японії за чужі землі на Далекому Сході. Жителі Кикишівки знали про цю війну не лише з підручників історії чи художніх книжок, а й з розповідей безпосереднього учасника тих подій – односельця Івана Мізерного. Як і багато наших земляків, молодого, високого юнака призвали відбувати військову повинність, він служив на Тихоокеанському флоті. Коли розпочались бойові дії з японцями, Іван Мізерний перебував на крейсері «Варяг», екіпаж якого не скорився на милість ворога, не здався, не приспустив Андріївський прапор, а затопив корабель. Разом із іншими членами команди Івана Мізерного спочатку інтернували, а після тривалих поневірянь він повернувся до рідного села. «Дід матрос» – так звали його односельці. До кінця свого життя він мурував односельчанам грубки, щоб було тепло в оселях, а також допомагав зводити й будинки.

У 1921 році у Кикишівці створили сільську раду робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. На той час село входило до складу Бистрицької волості Бердичівського повіту.

У 1922 році бідняки села організували колектив із 33 родин, який отримав в обробіток 120 десятин землі.

В історії України 1921-1922 роки – це роки першого великого голоду ХХ сторіччя. І жителі Кикишівки не лише пережили цей період, а й надали допомогу голодуючим з інших регіонів. Зокрема, продуктами та грошима. Ось що писала міська газета «Вісті» 21 серпня 1921 року: «В селе Кикишовке Быстрицкой волости состоялся сход молодежи, после чего собрано в пользу голодающих 45000 рублей и часть продуктами».

У період економічної і політичної кризи в Німеччині 1922-1923 років, під час страйків німецьких робітників та селян у Баварії жителі Кикишівки «на зборах прийняли рішення про допомогу робітникам і селянам Німеччини і Баварії».

Молода держава вимагала освічених кадрів. Тому сільський комітет незаможних селян (КНС) командирував для здобуття освіти у різні школи УСРР багато незаможників. В одному Бердичеві навчалось біля сотні студентів-незаможників, і незаможники Кикишівки прийшли на допомогу й виділили студентству у 1923 році 21 пуд картоплі, 15 пудів капусти, 2 пуди буряків і півпуда цибулі. Про те, що жителі села поважали працю, свідчить і той факт, що «В селе Кикишевка, Быстрицкой волости, школа, посещаемая около 100 детей, очутилась без дров. На это обратили внимание и на ближайшем собрании был поставлен вопрос о заготовке дров для школы. 22 мужчин и 2 женщины на двух подводах заготовили дров на 2 месяца». Про це писала міська газета «Голос труда» 6 грудня 1922 року.

26 липня 1923 року у статті «Як проводилось у нас землевпорядкування» читаємо: «Прочитавши зауваження земкодексу про право добровільного вибору землекористування, 28 незаможницьких родин згуртувалися в колективі, 20 – записались на відруби, а 11 – на хутори. Селяни ще не вірили в те, що всім буде земля. Голова колективу Н. Паламарчук». У декількох номерах «Голосу праці» за 1923 рік йде мова про те, що селяни матеріально відмовляються підтримувати попа Осавлюка.

У 1924 році в селі сформувалась власна парторганізація, лідером якої став Машкара, а 14 листопада 1925 року була утворена Кикишівська сільська рада, яка діяла два наступних десятиліття.

У двадцятих роках у Кикишівці існувала чотирирічна трудова школа. У звіті про роботу шкіл Бердичівщини за 1928-1929 навчальний рік вказується, що «учні школи ходили на екскурсії на цукроварню, до червоноармійців у табір села Терехови, до колективу Котовського, де маються різні сільськогосподарські машини». Дітей також привчали до праці. Так, у газеті «Голос праці» від 18 квітня 1925 року у статті «Праця загону юних піонерів» читаємо: «Загін юних піонерів у нас засновано 18 вересня 1924 року. Зараз же, з наступом польових робіт кожен піонер працює в полі». В інших номерах тогочасної міської газети читаємо таке:

3 лютого 1925 року – «У нашому селі є колектив «Поступ». За два роки він зумів гарно поставити працю. Тепер же, на третьому році існування колектив на зборах прийняв рішення перейти до комуни. Прийнято устав про комуну. Комуна носить назву «Ленін».

7 лютого 1925 року – «Над нашим селом узяв шефство шкірзавод «Спартак». Робітники заводу приїжджають до нас, проводять бесіди та привозять подарунки. Єднання між селянством та робітництвом заводу цілковите».

Окрім робітників шкірзаводу «Спартак» шефами села Кикишівки були також червоноармійці 13-го кавалерійського полку 3-ї Бессарабської дивізії під командуванням комбрига Григорія Котовського. Тому 25 листопада 1925 року колективному господарству села Кикишівка надали ім’я Григорія Котовського.

Переглядаючи акти «Об обследовании села Кикишевки Бердичевского района, произведенного Ефремовым с 25 сентября по 2 октября 1926 года» читаємо: «Крестьяне вывозят на рынок хлеб в ограниченом количестве. Село имеет населения 951 человек, 214 хозяйств, один колектив, кооператив потребительский, сельскохозяйственную артель и школу – четырехлетку, комсомольскую организацию. Бедняцких хозяйств без рогатого скота – 57; с рабочим скотом – 62; с нерабочим – 41; с двумя головами – 42; с тремя – 4; и с четырмя – одно хозяйство. Земли на едока приходится 3/4 десятины. Сельсовет состоит из 11 членов и 3 кандидатов, из них 6 членов КНС, 3 середняка, 1 учитель, 1 красноармеец, 3 женщины – 1 середнячка, 2 члены КНС. Кооператив основан в 1924 году. Сначала было 9 членов, в 1926 году – 91. КНС – 114 членов, из них 34 женщины. Коммунистический союз молодежи состоит из 21 человека. Жители села поддерживают борьбу английских горняков. В отношении Польши настроение отрицательное».

17 вересня 1927 року окружна комісія по святкуванню десятих роковин жовтня ухвалила кінофікувати Кикишівський колгосп імені Котовського. У селі з’явився кіноапарат. На 10-у річницю Жовтневої революції Кикишівський колектив імені Котовського відзначив п’ятиріччя свого існування. На ювілей колективу запросили представників усіх організацій села та представників усіх навколишніх сіл, району та округи. У доповіді наголошувалось, що «… врожай 1927 року з десятини пшениці зібрали 135 пудів, жита – 70, ячменю – 105 – більше, ніж в індивідуальних господарствах. Прибуток від реалізації врожаю мав за 1923-1924 рік 5204 крб., у 1925 – 12582 крб., у 1926 – 5714 крб., у 1927 – 5013 крб.». На той час у господарстві нараховувалось «11 коней – 2 кобили англійської породи, 1 жеребець арабської породи, троє лошат, 3 бугаї семінтельської, швейцарської і голіндерської порід. Є крупорушка, січкарня, 1 сівалка. Колективом відряджено 1 члена в сільгоспінститут, 2 утриманця до робфаку в місто Київ. Є бібліотека до 600 примірників книг. Колектив на даний момент користується авторитетом».

5 січня 1930 року на засіданні президії Бердичівського районного виконавчого комітету голова Кикишівської сільськогосподарської артілі імені Котовського В.М. Якименко інформував, що «колектив об’єднується в 63 господарствах, 110 чоловіків та 60 жінок, має 250 гектарів орної землі. Активними трудівниками на ланах були І.Х. Степанець, М.Я. Машкара, З.П. Гнатюк, М.Д. Грабівський. У селі діє семирічна школа, проте не всі діти навчаються. Потрібно ліквідувати неписьменність серед колективу. Жителями села подано ще 50 заяв про вступ до колгоспу».

У 1932-1933 роках колгоспники для того, щоб із полів не крали врожай, організували вартування на полях. Незважаючи на суворі кари, до яких вдавалась держава, у Кикишівці голова артілі М.Д. Грабовський приховав від влади частину зернових відходів та корму для худоби та потім таємно роздавав нужденним. Так було врятовано від страшної смерті декілька десятків селян. Про це згадувала мешканка села Н.Ф. Шепелюк. Проте повністю зупинити наступ голодної чуми в Кикишівці не вдалося – у 1932-1933 рр. загинуло 10 чол., імена яких на сьогодні встановлено.

У 1936 році колгосп імені Котовського став одним із передових у районі. Так, на початок листопада виконання м’ясопоставки державі за 1936 рік становило 93 відсотки. У селі діяли риборозплідники та ставки площею 12 гектарів.

Мирну працю селян перервала війна, яка прийшла у Кикишівку 5 липня 1941 року. 147 жителів села зі зброєю в руках пішли боронити рідну землю від нацистських загарбників, 80 із них не повернулись із фронтів Другої світової. Серед них четверо братів Головатюків – Віктор, Андрій, Іван, Йосип. 19 жителів Кикишівки вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Під час втечі з ешелону невільників загинув 20-річний Іван Машкара.

Звільнили село від окупанта 6 січня 1944 року. На сільському цвинтарі поховано двох воїнів Радянської Армії, які загинули при звільненні села від ворога у січні 1944 року. Там же на цвинтарі при вході кладовище знаходиться пам’ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків. Його встановили у 1994 році. Ініціаторами встановлення виступили ветеранські організації і керівництво Терехівської сільської ради. Скульптура виконана у вигляді матері, що тримає рушник та солдатську каску. Перед скульптурою покладено 6 плит з іменами воїнів-земляків. Напис на пам’ятнику: «Дорогим односельчанам, які полягли смертю хоробрих у боях з фашизмом». Пам’ятний знак і плити виготовлено з залізобетону.

Після визволення від нацистських загарбників жителі села приступили до мирного будівництва – відбудовували зруйноване війною господарство, за відсутністю техніки вручну орали землю, засівали поля. Оскільки чоловіки перебували на фронті, на ланах працювали жінки та діти. Серед них буряківниці Є.С. Степанець, Г.Л. Степанець, Ю.М. Нікітіна та інші. Чоловіки, повернувшись додому після розгрому ненависного ворога, включалися у ритм мирної праці. Для того, щоб обігріти свої оселі, люди копали торф, поклади якого віднайшли на берегах Клітенки. У долині цієї річки, за ставком (та місцевість називається Зарічок) і досі є залишки ям, де торф вручну копали, сушили і використовували, як паливний матеріал.

У 1950 році колгосп «Маяк» села Терехове та колгосп імені Котовського села Кикишівка об’єднались в один колектив імені Котовського з центром у селі Терехове. На початку шістдесятих поля колгоспу засівалися переважно кукурудзою. Колгоспники, учні школи ходили збирати качани, які з поля відвозили у спеціальні сховища, де їх сушили та зберігали. Тоді ж у відділках колгоспу поступово появляється спеціалізація: у Терехівському – молочно-тваринницький напрям (ферма з великою рогатою худобою), у Кикишівському – свинарство. Тут також відгодовували телят, діяли вівчарня, пасіка.

У Кикишівській восьмирічній школі у ті роки розводили шовкопряди, діяла кролеферма, а на шкільних навчально-дослідних ділянках вирощували різні сільськогосподарські культури. За високі досягнення та успіхи у збиранні високих врожаїв група учнів взяла участь у роботі Виставки досягнень народного господарства у місті Києві.

Перехідний прапор приймає депутат обласної ради заслужений механізатор України Микола Чорноус.

При Кикишівському відділку існували великі сади із різними сортами яблук та груш. У 50-х роках заклали яблуневий сад, а поруч – черешні різних сортів та виноградник. Тож було де розгулятися бджолам, адже бджолиних сімей на пасіці утримували більше сотні.

11 серпня 1954 року внаслідок укрупнення сільських рад Кикишівську сільську раду ліквідували, її функції передали до Терехівської сільської ради.

У селі живуть і працюють трудолюбиві люди. Серед них ветеран Другої світової війни Яків Минович Машкара – агроном і за спеціальністю, і за покликанням. За трудові подвиги, за високі врожаї він нагороджений найвищою нагородою Радянського Союзу – орденом Леніна. Чабан колгоспу Василь Ковальчук нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

Засідає депутатська комісія: проводить засідання Микола Лаврінович Чорноус.

Далеко за межами Житомирщини стало відомим ім’я великого землероба і механізатора, вихідця з Кикишівки Миколи Лавріновича Чорноуса. Він пройшов нелегкий трудовий шлях від рядового тракториста до вмілого організатора, керівника механізованої ланки і бригади. Багато років займався обробітком ґрунтів, вирощуванням цукрових буряків та зернових культур, обслуговуванням потреб тваринництва. Неодноразово обирався депутатом сільської, районної та обласної рад. У 1978 році йому присвоєно звання «Заслужений механізатор сільського господарства України». За великі успіхи у праці та громадській діяльності М.Л. Чорноуса нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора (1972), двома орденами «Знак Пошани» (1965, 1976), орденом «Дружби народів» (1982).

У селі вміють і працювати, і відпочивати. Таким був Олексій Гнатович Швець – завідувач сільським клубом села Кикишівка, палкий любитель спорту, співу та музики. Саме завдяки йому у селі діяла одна з найкращих у Бердичівському районі футбольна команда. Він багато зробив для організації та проведення різноманітних культурно-освітніх, спортивно-масових заходів районного та обласного значення. Брав активну участь у деяких всеукраїнських оглядах та конкурсах. Глядачі у переповнених залах завмирали, тамуючи подих, коли виступав майстер зі своїми вихованцями. Чудово володіючи грою на багатьох музичних інструментах та акторською майстерністю, митець зачаровував аудиторію. Йому захоплено аплодували в усіх селах району, в Бердичеві, Житомирі, Києві. Десятки подяк, Грамот, Дипломів, цінних подарунків і т.д. отримував під звуки духових оркестрів видатний маестро.

Володіючи надзвичайною фізичною силою, спритністю та ґрунтовними знаннями у спортивній царині, він провів багато майстерно музично оформлених фізкультурних заходів. Олексій Швець особисто займав призові місця з важкої атлетики та стрільби, сформував декілька сільських футбольних команд, які прославили колгосп імені Котовського.

Величезними є заслуги О.Г. Швеця і в роботі органів місцевого самоврядування. Він був багаторічним головою Кикишівського сільського комітету, підпорядкованого виконкому Терехівської сільської Ради народних депутатів, а також обирався депутатом Терехівської сільської Ради. У цій роботі ним виявлено талант організатора, цілеспрямованість, чуйне ставлення до проблем різних категорій населення, вимогливість, справедливість. Таким він назавжди залишиться в пам’яті односельчан.

За успіхи у трудовій діяльності та активну громадську позицію О.Г. Швець нагороджений орденом «Знак Пошани», Знаком Міністерства культури СРСР «За отличную работу», Знаком «Меткий стрелок» та багатьма іншими нагородами. Його ім’я заносили на обласну Дошку Пошани (1984), а очолюваний ним Кикишівський клуб визнали «Культурно-освітньою установою відмінної роботи» (1967).

У 1967 році школу в Кикишівці закрили, як неперспективну, та реорганізували у початкову. А згодом і зовсім ліквідували, як багато інших шкіл Бердичівського району. З цього часу учні села їздять на навчання до шкіл сусідніх Терехового, Маркушів, Бистрика. А як закрили школу, село стало старіти, адже молодь стала виїжджати до міста. За переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 280 осіб, з яких 109 чоловіків та 171 жінка. На початок 21-го століття у Кикишівці у 103 дворах мешкало 268 жителів, переважно пенсійного віку (перепис 2001 року).

Вихідцем із с. Кикишівка був контр-адмірал О.Г. Коваль, який немало зробив для розвитку процесу навчання та виховання моряків.

Фрагмент карти з селом Кикишівка.

У 1969 році колгосп імені Котовського очолив Володимир Йосипович Жабко. Під його керівництвом колгосп тричі виходив переможцем у Всесоюзному соціалістичному змаганні, неодноразово нагороджувався перехідним Червоним Прапором, грамотами.

90-і роки минулого століття видалися важкими для економіки села. Місцевий колгосп занепав. Розпад колективного господарства призвів до масової руйнації молочнотоварних ферм, тракторного та автомобільного парків, сіносховища, адміністративного приміщення, будівлі дитячого садочка, ветеринарної амбулаторії тощо. Багато людей втратили роботу і змогу стабільно прогодувати себе та свої сім’ї.

Та з початку 2000-х сільське господарство стало поступово відроджуватись. У Кикишівці запрацювало сільськогосподарське підприємство «Віра», яким керував Олександр Анатолійович Пушкарук. Його справу нині продовжує син Дмитро, який керує фермерським господарством «АГРОДІМ+». Також поля обробляє фермер Геннадій Коваль. Відродилась і така галузь, як свинарство. У селі її розвиває Віктор Миколайович Чорноус – син відомого механізатора Миколи Чорноуса.

Сільський оберіг у центрі села Кикишівка.
Встановлений та освячений 20 червня 2021 р.

15 жовтня 2016 року у відповідності до адміністративно-територіальної реформи, яку запровадили в Україні, на Бердичівщині з’явилась Семенівська територіальна громада. До її складу увійшла Кикишівка.

Попри свою віддаленість від міста село не втрачає зв’язок зі світом. Так, на початку лютого 2021 року село отримало доступ до всесвітньої мережі Інтернет: роботи з будівництва оптоволоконної лінії до села виконав бердичівський провайдер Xnet, першим абонентом став фельдшерсько-акушерський пункт.

Павло ПУШКАРУК,
вчитель історії Хажинської ЗОШ І-ІІІ ст., краєзнавець.


Література та джерела:

  1. О принадлежности с. Кикишевка помещику Бачинскому. Из ведомости о дедичных помещиках Бердичевского уезда. // ДІАУ. – Ф. 533. – Оп. 1. – Спр. 54. – Арк. 14.
  2. Из интабулярной ведомости о принадлежности с. Кикишевка помещику Груддинскому. // Там же. – Ф. 484. – Оп. 6. Спр. 149. – Арк. 45.
  3. О винокуренных заводах в Бердичевском уезде. Винокуренный завод Огоновского. // Там же. – Ф. 533. – Оп. 1. – Спр. 1260. Арк. 69.
  4. О приналежности поместья Борженскому. // Там же. – Ф. 442. – Оп. 435/1849. – Спр. 36. – Арк. 117. // Копия геометрического плана церковной земли с. Кикишевки, владения помещика Борженского // ДАЖО. – Ф. 602. – Оп. 1. – Спр. 1354.
  5. События 1860 года. // ДІАУ. – Ф. 491. – Оп. 75. Спр. 62. Арк. 211.
  6. Звіти Кикишівської сільської ради. // ДАЖО, філіал. – Ф. Р-5230. Оп. 1.
  7. «Вісті» 1921 – 21 серпня.
  8. «Голос труда» – 1923 – 12 жовтня.
  9. Як розцінюються здобутки Жовтневої революції в колективних господарствах. // Філіал ДАЖО в м. Бердичеві. – Ф. Р-158. – Оп. 1. – Спр. 587. – Арк. 260.
  10. «Голос труда». – 1923. – 16 жовтня.
  11. Як розцінюються здобутки Жовтневої революції в колективних господарствах. // Вказаний документ, арк. 270.
  12. «Голос труда». 1922. – 6 грудня.
  13. Звіти про роботу шкіл Бердичівського району за 1928/1929 навчальний рік. // Філіал ДАЖО в м. Бердичеві. – Ф. Р-208. – Оп. 1. – Спр. 153. – Арк. 19.
  14. «Голос праці». – 1925. – 18 квітня.
  15. «Голос праці». – 1925. – 3 лютого.
  16. «Голос праці». – 1925. – 7 лютого.
  17. «Голос труда». – 1923. – 26 липня.
  18. «Голос труда». – 1923. – 6 жовтня, «Голос праці» – 1925. – 8 січня.
  19. Об обследовании села Кикишевки Бердичевского района, произведенного Ефремовым с 25 сентября по 2 октября 1926 года. // Філіал ДАЖО в м. Бердичеві. – Ф. Р-158. – Оп. 1. – Спр. 695. Арк. 124.
  20. Як розцінюються здобутки Жовтневої революції в колективних господарствах. // Філіал ДАЖО в м. Бердичеві. – Ф. Р-158. – Оп. 1. – Спр. 587. – Арк. 260.
  21. Протокол засідання президії Бердичівського районного законодавчого комітету Рад робітничо-селянських та Червоноармійських депутатів. // Філіал ДАЖО в м. Бердичеві. – Ф. Р-158. – Оп. 1. Спр. 1278. Арк. 51.
  22. Списки нічних вартових. // ДАЖО, філіал. – Ф. Р-5230. – Оп. 1. – Арк. 65.
  23. Протокол засідання Бердичівської міськради від 17 листопада 1936 року. // Філіал ДАЖО в м, Бердичеві. – Ф. Р-525. – Оп.1. – Спр. – 183. – Арк. 237.
  24. Там же, арк. 64.
  25. Матеріали музею с. Терехове.
  26. ДАЖО. – Ф. Р-6138. – Оп. 1. – Спр. 3.
  27. Із розповіді Жабка В.Й.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here