Карпенко Іван Михайлович (нар. 22 вересня 1915, с. Слободище, Пятківська волость, Житомирський повіт, Волинська губ., Російська імп. – пом. 13 грудня 1944, с. Адонь, Біхорський повіт, Румунія; похований у с. Слободище, Бердичівський р-н, Житомирська обл., Україна) – учасник Другої світової війни, гвардії капітан, Герой Радянського Союзу.
Карпенко Іван Михайлович народився 22 вересня 1915 року у селі Слободище П’ятківської волості Житомирського повіту (нині Бердичівський район Житомирської області) у селянській родині. Українець.
Іван Михайлович у рідному селі навчався в неповній середній школі. По її закінченні у 1931 році шість років працював на бердичівському цукрорафінадному заводі, тут у 1934 році закінчив курси профпрацівників.
У 1937 році Івана Михайловича призвали до лав Червоної Армії. У 1939 році він закінчив курси молодших лейтенантів. Людяність і наполегливість допомогли молодому командиру заслужити високий авторитет серед бійців та вищого командування. Він одружився, дружина – Карпенко Ганна Миколаївна. Родина Карпенків проживала у Свердловську, по місцю проходження військової служби Івана Михайловича.
З червня 1941 року Іван Карпенко бере участь у Другій світовій війні. Він – командир дивізіону 127-го гвардійського артилерійського полку 59-ї стрілецької дивізії. Воював на Західному, Ленінградському, Волховському, Південно-Західному, 4-у Українському, 3-у Українському, 2-у Українському фронтах. Був двічі поранений. За успіхи у бойових діях нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора, Вітчизняної війни II ст., Олександра Невського, медалями. У 1942 році Іван Карпенко вступив до лав Комуністичної партії (але у донесенні від 1944 року про безповоротні втрати вказано про безпартійність героя).
Гвардії капітан Іван Карпенко особливо відзначився у боях під час форсування ріки Дунай в Угорщині. 4 грудня 1944 року о 23 годині без артилерійської підготовки і жодного пострілу, дотримуючись заходів маскування, у тиші темної ночі перший ешелон 176-го полку на човнах і понтонах переправився через Дунай у районі угорського села Адонь. Капітан Іван Карпенко перебував у складі цього ешелону.
Гітлерівці не очікували небезпеки зі сторони річки і спокійно сиділи у траншеях метрах у чотирьохстах від берега. Перший ешелон вийшов на берег і тепер потрібно було розпочинати десятихвилинний артилерійський наліт перед атакою піхоти. Після артилерійського нальоту перший ешелон рушив в атаку вслід за рухомим валом артилерійського вогню. Ворог був ошелешений, розгубився і в паніці став відходити від берега.
До 12 години дня 176-й стрілецький полк просунувся вперед на 4 кілометри і захопив важливі висоти. Головні сили дивізії готувались розпочати переправу. Та супротивник устиг отямитись. Підтягнув із резерву до двох піхотних полків і два батальйони танків, за підтримки потужної артилерії нацисти перейшли в контратаку.
Стрілецький полк і 2-й дивізіон встояли. Вони мужньо відбивали контратаки. Командир дивізіону капітан Іван Карпенко точно і чітко коригував вогонь восьми артилерійських дивізіонів східного берега. Як молотом колотив він по ворогу то в одному, то в іншому місці, у залежності від того, де нависала велика загроза. Загороджувальний вогонь стіною вставав перед атакуючими ланцюгами супротивника на всіх ділянках, що займав стрілецький полк.
Більш як дві години тривав бій. Із обох сторін гриміла безперервна канонада. Противник таки потіснив піхоту, і вона опинилась позаду Івана Карпенка, який залишився на місці. Танки та бронетранспортери ворога стали з обох боків обходити його спостережний пункт. Але відходити капітану не було можливості – це означало втрату управління вогнем своєї артилерії. І тоді Іван Карпенко по радіо звернувся до командира артилерійського полку з проханням викликати вогонь на себе.
І така команда дивізіонам надійшла. На спостережному пункті капітана зійшлися три вогні: вогонь танків і бронетранспортерів, вогонь артилерії ворога і свій артилерійський вогонь. Десятихвилинний артобстріл, який викликав капітан, змусив ворога відступити. Сотні солдат, до десятка танків і стільки ж бронемашин втратив ворог у районі спостережного пункту Івана Карпенка. Капітан по радіо доповів командиру артилерійського полку про все, що стосувалось бою, але промовчав про своє поранення. Осколок потрапив йому в ногу вище коліна.
Іван Карпенко стікав кров’ю, рана була небезпечна. Але капітан залишився на бойовому посту і продовжував керувати вогнем артилерії. І лише коли дивізія повністю переправилась через Дунай, його вже без свідомості забрали зі спостережного пункту.
Помер Карпенко Іван Михайлович 13 грудня 1944 року від отриманих у цьому бою ран у хірургічному польовому рухомому госпіталі №5486. Похований на території Угорщини. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року за вміле і мужнє артилерійське забезпечення форсування дивізією ріки Дунай капітану Івану Карпенко посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
У 1946 році тіло Івана Карпенко ексгумували та перепоховали у рідному селі Слободище Бердичівського району. У 1967 році на могилі встановлено обеліск із сірого граніту пірамідальної форми (висота 3,2 м), увінчаний металевою зіркою, з присвятним написом на лицьовому боці. У 1992 році неподалік від могили встановлена прямокутна стела із чорного граніту (висота 1,8 м) з меморіальним написом і портретом Героя.
На стіні загальноосвітньої школи, де навчався Іван Карпенко, встановлено меморіальну дошку, іменем Героя названо одну з сільських вулиць. Також біля школи встановлено пам’ятний знак на честь І.М. Карпенка. У вертикальній гранітній плиті вмонтовано табличку, виготовлену з нержавіючої сталі, з присвятним написом. Напис на табличці: “Вулиця імені Героя Радянського Союзу Карпенка І.М.”.
Джерела і література:
Герои Советского Союза. Краткий биографический словарь. Том 1. – М.: Воениз., 1987.
Іващенко О.М. Пам’ятки і пам’ятні місця історії та культури на Бердичівщині. Випуск 5. // Житомир: “Полісся”, 2005 р. – 176 с.
Интернет-проект Герои страны: http://www.warheroes.ru/hero/hero.asp?Hero_id=3528
До 70-річчя утворення Бердичівського району // “Земля Бердичівська”, №13 (15705) від 27.03.2009 р.
ЦАМО, Ф. 33, оп. 11458, справа 696.