Home Край в історичних нарисах Звільнення Бердичева союзницькими польськими військами 26 квітня 1920 року

Звільнення Бердичева союзницькими польськими військами 26 квітня 1920 року

635
0
SHARE

Ідея цієї замітки виникла у мене після інформації про відновлення роботи над меморіальною дошкою у пам’ять про зустріч керманичів союзницької Другої Речі Посполитої та Української Народної Республіки в Бердичеві. Мова йде про особисту зустріч Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського, яка відбулась 5 травня 1920 року на міському залізничному вокзалі. Саме цей факт робоча група й прагне меморіалізувати. Сьогодні подібні дошки та пам’ятники існують як в Україні, так і в Польщі. Зокрема, останню за цією тематикою скульптурну композицію встановили у листопаді 2020 року в місті Скерневиці Лодзького воєводства.

На жаль, «мешканці» бердичівських соціальних платформ негативно відгукнулись на ініціативу встановлення дошки на стіні міського залізничного вокзалу. У значній мірі каменем спотикання стали історичні міфи, які зародились ще в минулому столітті, і не відпускають людей до сьогодні. Але цього разу мова не про міфи. Цього разу розповідь про бердичівський контекст подій квітня-травня 1920 року.

Замітка містить авторську хронологію.

Навесні 1920 року Польська Республіка та УНР уклали Варшавський договір, яким не лише обопільно визнавались обидві держави незалежними та рівноправними, але й закладались підвалини для спільних польсько-український дій проти Радянської Росії. Саме тому 25 квітня 1920 року союзні держави розпочали наступ, що увійшов в історію під назвою «Wyprawa kijowska» («Київська операція»).

Наприкінці квітня 1920 року відтинок фронту в напрямку Бердичів-Козятин займала 15-та піхотна дивізія Війська Польського. Саме на її плечах лежав основний удар по місту та його околицях. Для цього дивізію розділили на дві групи: «ліву» – під командою полковника Кенджерського, та «праву» – під командою полковника Пшездєцького. Основним завданням «лівої» групи було звільнення Бердичева.

Головним ударним кулаком групи полковника Кенджерського став 61-й піхотний полк (без ІІІ-го батальйону, який виконував під Бердичевом самостійне завдання). Також до групи відрядили артилерію у складі І-го дивізіону (напередодні штурму міста відбулась ротація на ІІІ-й дивізіон), саперну роту та інші допоміжні підрозділи. У повітрі наступ підтримувала 3-я «Варшавська» ескадра.

Зі сторони більшовиків супротивником для Кенджерського став Іван Дубовий – командир 44-ї стрілецької дивізії, яка входила до складу 12-ї Армії. До дивізії приєднали 1-у бригаду Червоних Українських Січових Стрільців. Про «червоних галичан», які волею долі/недолі опинились у складі більшовицьких підрозділів, ми вже згадували в окремій розвідці. Нагадаємо лише, що на початок польського наступу в місті знаходились запасні частини ЧУСС (у казармах на Лисій горі), третя кавалерійська сотня (у селах під Бердичевом), харчові склади та пекарні, військовий шпиталь (у приміщенні монастиря Босих Кармелітів), оркестр колишнього ІІ-го ГК, 1-й Галицький авіаційний загін (5 літаків та аеродром у районі цукроварні).

Більшовики спішно готувалися до оборони. Зі спогадів галицького стрільця:

«В самім Бердичеві уставлено на рогах вулиць скоростріли й панцирні автомобілі. Цілу машину чрезвичайки пустили в рух повною парою…»

Фронт було прорвано поблизу Чуднова вже ввечері 25 квітня. Ось як це описав вищезгаданий стрілець:

«Телефон дзвонив нетерпеливо. Глухий його гомін розносився по кімнатах будинку на вул. Білопільській у Бердичеві де містився ширший штаб І бригади.

Була година 7 вечором дня 25 цвітня 1920 р. Дижурний старшина схватив слухавку й поспитав:

– Тут ширший штаб бригади! – хто при апараті?

– Тут кузня [оперативний штаб], прийміть спішну депешу до 44 дивізії!

– Диктуйте я пишу.

– В годині 18 поляки повели великими силами наступ….»

Антоні Біскупські із старшинським особовим складом 1-ї роти (61-го полку).

До обіду 26 квітня перші авангардні частини підійшли впритул до Бердичева. Загальний штурм міста розпочався о 17-й годині 15 хвилин. Польські роти наступали одночасно з кількох напрямків. Зокрема, 1-а (ком. Антоні Біскупські) та 2-а роти (ком. Луц’ян Мрочковські) штурмували з північного-сходу. Спочатку противник чинив слабкий опір, що дало змогу захопити околиці Бердичева. Однак у самому місті більшовики почали рішуче відстрілюватись із метою виграти час для вивезення військового майна із залізничної станції. Сильний опір супротивника остаточно зламали 5-та та 6-та піхотні роти, які вийшли у район залізничного вокзалу на допомогу 1-й батареї, що випадково опинилась на станції дещо раніше за піхотинців. Ось що записав у своїх мемуарах боєць Червоної Галицької армії Євген Бородиєвич, який 26-квітня знаходився в районі залізничного вокзалу: «Була 6-та год. поп. На дворець починають падати польські гранати. Все звідси втікає, бо тут дійсно небезпечно стояти. Бронепоїзд відступаючи відстрілюється з «Лисої гори». Почала стріляти в сторону двірця польська піхота. Кулі свищуть, дзенькочуть, як пчоли…»

А ось спогади іншого галицького «червоного» стрільця: «А в місті вже тарахкочуть ворожі скоростріли, на вулицях рвуться шрапнелі, тріскають гранати. Падуть відломки мурів з будинків, біжать в паніці спізнені, кричать жінки та діти…»

У боях за Бердичів багато польських жовнірів відзначились відчайдушною хоробрістю. Так, командир 6-ї роти підхорунжий Мєчислав Анкєвич та сержант кулеметної роти Росолек під час бою заволоділи більшовицьким панцерним авто. Тяжко поранений Анкєвич помер наступного дня у польовому шпиталі. За бойові дії на полі бою посмертно нагороджений срібним хрестом ордена «Virtuti Militari».

Польські війська на залізничній станції Бердичів.

У взятті міста активну роль відіграли батареї 15-го артилерійського полку. Особливо відзначився відділ кінної батареї, який полонив штаб бригади автопанцерників. Офіційними польськими полковими історіографами відзначено також відчайдушну хоробрість артилеристів 3-ї батареї.

Між іншим, з польською артилерією Бердичів пов’язує один «трагікомічний» епізод, коли під час обстрілу кілька снарядів влучили в католицьку святиню – Кляштор Босих Кармелітів, а шрапнельний вогонь смертельно ранив місцевого поляка, що ховався за кляшторними воротами. Його останніми словами були: «Nie żal mi, że umieram, ale żal mi, że ginę od własnej kuli…» (Не шкода мені, що вмираю, мені шкода, що вмираю від своєї кулі).

О 20 годині 30 хвилин 26 квітня Бердичів було повністю звільнено від більшовиків. Вже ввечері того ж дня Начальний вождь Військ Польських Юзеф Пілсудський у своєму приватному листі до прем’єра Леопольда Скульського писав: «Їх опір (більшовиків – прим. авт.) у хвилині було зламано, і швидким маршем наші війська зайняли Житомир, Бердичів і, ймовірно, Козятин…».

Того ж дня була видана відозва маршала «До всіх мешканців України!»:

«Війська Польської Республіки за моїм наказом рушили вперед, посуваючись вглибину української землі. Мешканцям цієї землі я повідомляю про те, що польські війська виженуть з тих територій, де проживає український народ, теперішніх загарбників, проти яких люд український повставав зі зброєю в руках, захищаючи свої садиби від насильства, розбою й грабіжництва…

Разом з польськими військами повертаються на Україну шеренги мужніх її синів на чолі з Головним Отаманом Симоном Петлюрою, які знайшли в Польській Республіці притулок і допомогу в найважчі для українського народу дні випробувань…».

Не забарився із відозвою до українського народу і Симон Петлюра:

«Народе український! Спільною боротьбою заприязнених армій – української та польської – ми виправимо помилки минулого, а кров, пролита вкупі в боях проти давнього історичного ворога – Московщини, яка зруйнувала колись Польщу і занапастила Україну, освятить нову добу заприязнених відносин українського та польського народів…»

Урочиста меса в кляшторі Босих Кармелітів за участі Юзефа Пілсудського. Кадр із кінохроніки.

Наступного дня, близько 12-ї години Юзеф Пілсудський під прикриттям панцерника прибув з Житомира до Бердичева з метою уточнення стану справ на фронті. Після проведення військової наради маршал у супроводі польських офіцерів штабу відбув до Кляштору Босих Кармелітів на урочисту месу. Тодішня преса відзначала, що кармелітське братство зустрічало Пілсудського з хоругвами, за якими його під час літургії було ледь видно.

Звільнений Бердичів у планах мав стати місцем для концентрації українських частин. Так, зокрема, сюди передислокували 6-ту Січову стрілецьку дивізію полковника Марка Безручка. Оскільки на початку військової операції залізничний транспорт був сильно перевантажений, перші підрозділи української дивізії дістались міста у пішому порядку. Вже 1 травня до Бердичева прибули штаб дивізії, штаб І-ї бригади, 46-й і 47-й курені, штаб і I-ша батарея 16-го полку легкої артилерії та технічна сотня.

2 травня о 11:30 на міській площі відбувався урочистий парад 6-ї Січової. Підрозділи (штаб ІІ бригади, 48-й і 49-й курені, 2-га батарея 16-го полку легкої артилерії), які у цей день прибули до Бердичева, вийшли на площу прямо із залізничного вокзалу. Парадом українських частин командував польський генерал Антоні Лістовські. До українського вояцтва звернулись також і священники, які зокрема, відзначили, що «Кожній радості передує смуток, кожному воскресінню передує смерть. Польська держава перестала існувати, а тепер відродилася сильною і славною. Так само й українська держава. А ви, вояки, повинні підтримувати відродження країни – Української Народної Республіки…»

Дивізія розквартирувалась у казармах на Лисій горі (окрім штабової сотні, яка залишилась на залізничній станції). Днями пізніше, коли 6-та Січова вирушила під Київ, до міста прибули підрозділи 6-ї та 7-ї запасних бригад, які почали поповнюватись українськими добровольцями. Зі спогадів сотника армії УНР:

«З перших же днів після прибуття до Бердичева, до бригади почали зголошуватись охотники. Більшість із них складалась із Армії Української Народньої Республіки, що через різні обставини залишались у ворожому запіллі. Ці люди охоче проходили військову муштру та з нетерпінням чекали того часу, коли їх буде відряджено до дієвої частини. Кінний відділ та кулеметні сотні піших куренів поповнялись в більшості повстанчими відділами, що, прибуваючи до бригади, мали коней, тачанки та кулемети. Надто відзначити треба повстаний відділ отамана Куравського, що привів до бригади біля 300 козаків, 100 коней, тачанки та кулемети…»

Симон Петлюра промовляє до бійців 6-ї Січової стрілецької дивізії, 5 травня 1920 року.

Вранці 5 травня 1920 року на залізничну станцію Бердичева прибули вожді двох народів – Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський. Між ними відбулась зустріч у вагоні польського головнокомандувача. Описав цю зустріч Юліуш Каден-Бандровський: «Вони витягнули один до одного руки. Нахилили голови і поцілувалися. Мені здалося, що у цьому поцілунку, як на чутливіших вагах повис жах всієї крові отаманів і їх помічників, весь біль довготривалої боротьби, біль доріг і бездоріж’я, пожеж і знищень, домовленостей і розколів…»

Вручення бойового прапору 6-й Січовій стрілецькій дивізії. Бердичів, 5 травня 1920 року.

По обіді Симон Петлюра відбув до казарм Лисої гори, де на площі виправ вручив 6-й Січовій стрілецькій дивізії бойовий прапор із написом «За визволення України». «Тут же в Бердичеві відбулося посвячення прапору дивізії, найбільшої нашої святости, зложення присяги на вірність Україні, перегляд та дефіляда частин дивізії. Були це незабутні хвилини…», – згадував сотник армії УНР Петро Самутін.

Таким був бердичівський контекст весняних подій 1920 року. Саме тому, на мою думку, увіковічнити співпрацю українсько-польської зброї на локальному рівні сьогодні є не лише потребою, але й вимогою часу.

P.S.: Юзеф Пілсудський та Симон Петлюра до кінця залишились вірними союзницькому обов’язку. Влітку українська армія тримала фронт на Дністрі, а 6-та Січова стрілецька дивізія боронила польське Замостя від Першої кінної армії Будьонного. Рішення польського Сейму припинити війну з більшовиками у жовтні 1920 року відбулось проти волі польського головнокомандувача. До останнього Юзеф Пілсудський допомагав українському війську усім, чим міг: перекидав на український фронт білогвардійські збройні формування, організовував надсилання зброї, боєприпасів, одягу тощо.

Вже після завершення боротьби за Українську державність, у травні 1921 року польський маршал здійснив візит до табору інтернованих українських солдат у Щипйорно, щоб особисто зняти капелюха та перепросити: «Ja was przepraszam, panowie, ja was bardzo przepraszam, tak nie miało być (Я вас перепрошую, панове, я дуже перепрошую, так не мало бути)».

У міжвоєнний період Юзеф Пілсудський очолив «прометеївський рух», метою якого було, зокрема, відновлення Української держави над Дніпром. Саме тому, коли він повернувся до влади у 1926 році, більшовицький агент у Парижі вбив Симона Петлюру – у Москві дуже сильно боялись відновлення польсько-українського союзу.

Віталій Матвійчук.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here