Home Край в історичних нарисах Заходер та його срібна фабрика

Заходер та його срібна фабрика

1265
1
SHARE

Пригадуючи минуле Бердичева більш ніж сторічної давнини та окремо його промисловий потенціал, спершу в пам’яті пересічного бердичівлянин спливають назви таких промислових гігантів, як машинобудівний завод «Прогрес», шкірзавод Карла Шленкера та цукропісочний і рафінадний заводи Товариства Федорівських цукрових заводів. Але в тіні цих гігантів діяли хоч і менш потужні, але не менш відомі підприємства, що становили фундамент промисловості краю. Це мукомельні Брейфмана, Бебеля та Ліфшиця, цегельні Дербаремдікера, Пивоцького та Рубінштейна, тютюнова фабрика Гробівкера, суконна фабрика Сангушка, паперова фабрика Маршуліса та інші. Серед цього розмаїття виробництв ніби осторонь знаходилась фабрика срібних виробів Заходера.

Фабрика Заходера, як і майже всі згадувані вище підприємства, давно канула в Лету. Але про неї та її власника ні-ні та й згадають сучасники. Ось лиш останнім часом принаймні двічі мене розпитували про долю власника та уточнювали місцезнаходження фабрики (чи це, часом, не шукачі загублених скарбів?).

Про Заходера та його срібну фабрику й буде ця розповідь.

Повне ім’я цього підприємця – Заходер Ізраїль Єселевич, купець 2-ї гільдії. Першу свою фабрику з виготовлення срібних виробів Заходер відкрив 15 серпня 1851 року в місті Шклов Могильовської губернії (нині місто в Білорусі). На фабриці зосередились на виготовленні ложок, виделок та підсвічників зі срібла, все виготовлялось ручним способом та без будь-яких механізмів. 16 наступних років доброчесність та старанність у виконанні замовлень поступово зробили свою справу – ім’я Заходера стало відомим у краї, вони здобули численних замовників у Москві. На цей час на фабриці працювало 10 робітників, а річний оборот становив біля 12 тисяч рублів.

Наявність клієнтури у Москві спонукала фабриканта до переїзду у це місто. Після переїзду вдача посміхнулась Заходеру – замовлення почали стрімко зростати, тому кількість майстрів збільшили до 40, з’явились перші верстати. Більш того, Заходер відмовився від спеціалізації та став виготовляти все, на що був попит. А найбільшим на той час він був на чарки різноманітних фасонів. Торгівельних оборот фабрики зріс до 60 тис. рублів на рік.

Все обвалилось в одну мить – війна між Російською та Османською імперіями (т. зв. російсько-турецька війна 1877-1878 років) вкрай негативно вплинули на економіку країни. Ціни на срібло стрімко зросли, і лише той факт, що Заходер не мав заборгованостей перед постачальниками, врятувало його від банкрутства. Довелось звільнити майже всіх працівників та взятись за виготовлення виробів з міді, бронзи та інших дешевих металів.

Ринок срібних виробів став оживати лише з 1887 року. Кількість працівників знову почала зростати та за кілька років сягнула показника у 45 осіб, замовлення ледь встигали виконувати. Поступово сформувався і новий ринок збуту продукції – Південно-Західний край Російської імперії.

Та за кілька років за непередбачуваних обставин Заходер змушений був у 1891 році полишити Москву та знайти нове місце для виробництва. Причина такого переїзду проста: згідно височайшого наказу 28 березня 1891 року у вилучення закону 1865 р., що надавав ремісникам-євреям право повсюдного проживання, їм було заборонене перебування в Москві та Московській губернії. Тому всі, хто проживав тут, повинні були в короткий термін виселитися в місцевості, визначені для осілості. На той час московська єврейська община налічувала близько 30 тис. осіб. Тяжкість «московського вигнання» – таку назву отримала ця подія в єврейській історіографії – припала на ремісників, дрібних торговців, конторників.

Після тривалих роздумів Заходер зупинився на Бердичеві, як найбільш зручному для нього місці. На той час Бердичів перебував у смузі осілості та фактично відігравав роль економічного центру Південно-Західного краю. Та й життя тут було значно дешевшим, ніж у Москві.

В Бердичеві спочатку відкрили невелику фабрику, 16 робітників привезли з Москви. Розмістилась фабрика на вулиці Білопільській у будинку Кришетула. Цікавий момент: Заходер став одним із перших абонентів місцевої телефонної станції, яка відкрилась у Бердичеві якраз до переїзду фабриканта.

Фотографія чашки з блюдцем, виготовлених на фабриці срібних виробів Ізраїля Єселевича Заходера

За наступні 10 років виробництво в Бердичеві зміцніло, кількість робітників зросла до 59 осіб. Від самого початку на фабрику стали приймати місцевих хлопчаків на навчання, тому вже на початку XX століття більшість робітників були місцевими, а однієї лише зарплатні витрачали від 5000 до 5500 рублів на рік (і це, як зазначав власник, при значній дешевизні місцевих робітників).

З 1896 року на фабриці вже діяв один двигун (6 к.с.), який працював на керосині, що свідчить про високий технічний рівень виробництва. Річний оборот продукції срібної фабрики сягнув позначки у 100 пудів (1600 кг) виробів зі свого та стільки ж зі срібла різних замовників. Відомо, що продукція Заходера експортувалась до Польщі, Австрії та Туреччини. За даними 1898 року, фабрикант відправив до Австрії більш як 10 пудів срібних столових предметів.

Клеймо ИЕЗ – фабрика срібних виробів Ізраїля Єселевича Заходера

Внаслідок постійного розширення обсягів виробництва на фабриці І.Є.Заходера, а також внаслідок постійного збільшення кількості ювелірних майстерень у Бердичеві, Міністерство фінансів вирішило відкрити у нашому місті пробірну установу[1] (до 1898 року ювеліри Бердичева та повіту були зобов’язані виробляти таврування золотих та срібних виробів у київському окружному пробірному управлінні, що створювало їм певні незручності у роботі, пов’язані з постійним пересиланням товару). Бердичівська пробірна установа розмістилась у будинку Бистревської, що знаходився по вулиці Грецькій (нині вулиця Луппова). Більш того, бердичівська пробірна установа стала обслуговувати й ювелірів, які працювали на цей час у сусідньому Житомирі. А клеймо (тавро) з ініціалами «И.Е.З.» на срібних виробах фабрики Ізраїля Заходера стало широко відомим серед покупців та представляло високий рівень бердичівських майстрів. До речі, після відкриття державної пробірні її працівник відмічав, що в Бердичеві діяло 58 (!) майстерень, які виробляли в рік 213 пудів 34 фунта 1 золотник срібних виробів. І більша частина продукції була виготовлена на підприємстві Заходера (174 пуда 1 фунт 2 золотника), а найближчий конкурент Гірш Равкін, також купець 2-ї гільдії, виготовляв за рік значно менше – 13 пудів 27 фунтів 39 золотників (його фабрика знаходилась на Білопільській вулиці у будинку Городиця).

Торгово-промышленный адрес-календарь Российской империи, Санкт-Петербург, 1897 год

Робочий день на фабриці Заходера тривав 11 годин (звичайна на той час тривалість), понаднормових робіт не було. В основному, на фабриці виготовляли срібний столовий посуд: ложки, виделки, чарки, підноси, підсклянники, келихи, вази тощо. Найчастіше вироби прикрашали гравіюванням. Найпоширенішим мотивом був архітектурний пейзаж – умовне зображення двох будівель у медальйонах різноманітних форм, прикрашених рослинним візерунком. Заробітна плата розраховувалася на фабриці, виходячи з ваги вироблених виробів. Гравер отримував за кожний фунт від 55 до 96 копійок, ложечникам платили 80-85 копійок, посудникам від 1 руб. 32 коп. до 2 руб. 16 коп. за фунт. Але не миналось і без невдоволення працівників. Так, 16-21 лютого 1902 року на фабриці відбувся економічний страйк 18 (з 22) робітників, які вимагали додати 6 рублів на місяць кожному робітнику «на харчі». Але закінчився страйк поразкою, вимоги страйкарів власник не задовольнив.

У 1901 році в Бердичеві відбулась сільськогосподарська виставка, яка зібрала кращих виробників та промисловців краю. Представив на виставці продукцію своєї фабрики і Заходер. В нарисі, спеціально створеному з нагоди цієї виставки, Заходер вказував: «Оставаясь при нашем девизе: прочная работа и честное отношение к нашим клиентам, мы представляем на суд публики образцы наших изделий. Долго было бы описывать, как все эти изделия получаются, а потому мы решили наглядно это показать на выставке, при чем специально назначенный для этого мастер будет готов в известные часы дня ежедневно к услугам публики давать всевозможные объяснения».

Суботній бокал. Остання третина XΙX ст., Бердичів. Фабрика срібних виробів І.Є. Заходера. Срібло, гравірування. Приватне зібрання.

Експозицію срібної фабрики Заходера високо оцінили організатори виставки, її відмітили великою срібною медаллю. Та це не перша й не остання нагорода – лише того ж 1901 року фабрика Заходера була нагороджена золотою медаллю на виставці в Ніжині (Чернігівська губернія), а також підприємство отримало велику срібну медаль на сільськогосподарській виставці в Києві. У 1903 році Заходер експонував кращі зразки своїх виробів на I Міжнародній художній виставці металу і каменя у Петербурзі, де був відмічений похвальним відгуком.

Велика кількість інформації про постійне нарощування обсягів виробництва на підприємстві Заходера викликає цілком закономірне питання про долю його спадщини: чи збереглася вона до наших днів, чи безслідно зникла? Відповідь на це запитання доволі проста.

На жаль, у 1907 році Ізраїль Єселевич Заходер помирає. І фабрика перейшла у володіння його зятя Гірша Абрамовича Равкіна. Того самого Равкіна, який ще донедавна був конкурентом Заходера на ринку срібних виробів, але вдале одруження на донці фабриканта вивело Гірша на вершину цього бізнесу.

За даними за 1910 рік, на фабриці Заходера-Равкіна діяв двигун потужністю 10 к.с. За рік виготовлено столових предметів у сумі 128 000 рублів. У 1914 році кількість робітників на підприємстві збільшилася з 30 до 40 чоловік, проте випуск срібного посуду скоротився до 120 000 рублів (зниження обсягів виробництва пояснювалося фінансовими труднощами, що виникли з початком Першої світової війни).

Революційні події та громадянська війна 1917-1921 рр. поставили крапку на діяльності срібної фабрики Заходера-Равкіна. Подальша доля фабрики та її власника достеменно невідома. Можемо зустріти лише поодинокі повідомлення у місцевій пресі та статистичних довідниках. Так, у січні 1924 року газета «Голос праці» повідомила про відкриття Біржою Праці колишньої метало-прокатної фабрики Равкіна зі штатом робітників у 12 осіб. Ця фабрика у наступному 1925 році вже діяла під егідою Комборбезу[2], кількість робітників зросла до 60-и. У статистичному довіднику вперше зустрічаємо і точну адресу розміщення фабрики – вулиця Карла Лібкнехта, 53 (колишня вулиця Білопільська, не плутати з сучасною нумерацією будинків). У 1928 році фабрика переїхала до приміщення ліжкової майстерні, що знаходились на території нинішнього верстатобудівного заводу «БЕВЕРС». У 1930 році металопрокатна фабрика припинила існування через відсутність золота та срібла для виготовлення продукції (як відомо, в цей час держава всі дорогоцінні метали направила на індустріалізацію економіки країни).

Нині значна кількість виробів срібної фабрики Заходера перебуває у приватних колекціях як антикварний посуд. Також значна кількість зберігається у Скарбниці Національного музею історії України (раніше Музей історичних коштовностей України) — філії Національного музею історії України. Періодично музейники влаштовують спеціалізовані виставки, представляючи широкому загалу можливість ознайомитись із витворами майстрів початку XX ст., у т.ч. і з виробами срібної фабрики Ізраїля Заходера.

Джерела і література:

Очерк возникновения и развития фабрики серебряных изделий Е. Заходера. Бердичев, 1901 год // Российская национальная библиотека, С-Пб.

Клеймо, хранящее загадку. Паровая фабрика разных серебряных изделий И.Е. Заходера в г. Бердичеве / О. Мальцева // Антиквар. – 2012. – № 12. – С. 80-89.

Арустамян Ж. Фабрика серебряных изделий Израиля Заходера: тезисы докладов «Ювелирное искусство и материальная культура» (8-13 апреля 2002 г.). Санкт-Петербург, 2002. URL: https://podstakanoff.net/forum/viewtopic.php?t=853.

«Киевлянин», №280 від 10 жовтня 1901 р., с. 2.

«Голос Праці», №19 від 22 січня 1924 р., с. 4.


Справочник за 1907 год по г. Бердичеву

[1] Рос. Пробирное установление – державний орган, який контролював відповідність виробів з дорогоцінних металів стандартним пробам і підтверджував цю відповідність.

[2] Комборбез, – скор. Комітет боротьби з безробіттям. Установа, покликана боротись із безробіттям, що набуло масового характеру в період післявоєнної розрухи і господарської кризи. До складу Правління Комборбезу входили впливові «радслужби» – Міськрада, Окрплан, комгосп, Біржа праці, тому багато адміністративних та господарських питань вирішувалося значно легше. Фінансувався бердичівський Комборбез із місцевого бюджету та від асигнувань ЦК Борбезу, який перебував у Харкові, тогочасній столиці радянської України.

1 COMMENT

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here