Бартер… Це слово, а з ним і саме поняття практично відійшли з широкого вжитку пересічних українців. Та й не потрібен він там, де більш-менш злагоджено працює економіка. Запитай сучасну молодь, що це слово означає – у переважній більшості й не знають такого поняття. А от старше покоління…
Що таке “бартер” і з чим його їдять, наприкінці 1990-х – початку 2000 років знали всі українці. Всезнаюча Вікіпедія нині вказує, що бартер — це прямий безгрошовий обмін товарами або послугами. Безгрошовий? Так! Цих грошей, що нині гривнями звуться, у населення та підприємств було вкрай мало.
Бердичів недалеко відійшов від усієї України – гіперінфляція 90-х та відсутність грошових коштів на місцевих підприємствах примусили багатьох шукати шляхи вирішення проблем із розрахунками. У тебе є замовник, але він не може перерахувати необхідні тобі кошти; у замовника є товар, який він може передати тобі взамін грошей – ця схема запрацювала швидше, ніж закрутились шестерні української економіки. Бердичівський шкірзавод мав оброблену шкіру, за яку замовники не могли перерахувати гроші, от і передавав взуттєвій фабриці, яка взамін давала готове взуття. Це взуття передавали тому ж таки бердичівському Водоканалу у вигляді оплати за послуги водопостачання. Куди дівав Водоканал цей товар? Передавав своїм працівникам взамін заробітної плати. От і сновигали машини містом, розвозячи товар по підприємствах – Телеком за свої послуги отримував столові сервізи, борошно, масло; на “Комсомольці” працівникам діставались мило, взуття, білизна; на “Прогресі” роздавали побутову хімію, одяг та цукор. Все йшло до діла, аби хоч якось розрахуватись з боргами по зарплаті, по комунальним платежам.
З промисловістю більш-менш зрозуміло. А от як бути з сільським господарством? Колгоспу (на той час ще існували колгоспи) необхідно обробляти землю, сіяти, збирати врожай і лише восени отримати за це якусь копійчину. А чим оплачувати працю колгоспника з весни до осені? От і викручувалися керівники господарств, малюючи папірці з власним підписом та печаткою, які гарантували отримання восени селянами результатів своєї праці – чи то цукор (якщо колгосп вирощував цукровий буряк), чи то м’ясо, чи то пшеницю – усе, чим займалось господарство та на що погоджувався сам селянин.
Один із таких папірців і представлено нижче – це гарантійний талон, виписаний директором закритого акціонерного товариства “Агропромислова компанія “Укрхмільінвест” села Андріяшівка Валерієм Хмелівським. І не в останню чергу саме завдяки таким талонам Валерій Йосипович зумів розрахуватись із боргами по заробітній платі, які наростило попереднє керівництво компанії. Більш того, його підприємство стало насіннєвим господарством держави у галузі хмільництва, вийшло на перше місце по валовому надою молока від корови, у 2001 році його компанія виростила 8% усього українського хмелю.
Нині немає в Бердичеві ні шкірзаводу, ні “Комсомольця”, ні агропромислової компанії в Андріяшівці. І лише пожовклі папірці з гербовими печатками нагадують нам про те, якими важкими були часи становлення нової економіки незалежної України.
То де ж мій цукор, Валерій Йосипович, якщо Ваш гарантійний талон зберігається у мене?
Анатолій Горобчук.