Вул. Європейська, 8. Пам’ятник Й.В. Сталіну.

Вул. Європейська, 8. На площі перед приміщенням автостанції та екскурсбюро (тепер тут розташовуються магазини ТОВ “Транзит-С” та приватних підприємців) знаходився пам’ятник Й.В. Сталіну.

Пам’ятник демонтували на початку 60-х років після розвінчання т. зв. “культу особи” впродовж однієї ночі. За спогадами сучасників, скульптура Йосипа Сталіна ще довго лежала в ящику у подвір’ї центральної аптеки (біля художньої майстерні) по вулиці Карла Лібкнехта, 18 (нині вулиця Європейська).

Сталін Йосиф Віссаріонович (справжнє прізвище Джуґашвілі, 21.12.1879 — 05.03.1953, Москва (підмосковна (“ближня”) дача)) — керівний діяч КПРС і диктатор СРСР, грузин за походженням.

Народився у м. Горі (Грузія), навчався в Тифліській духовній семінарії, з якої був виключений за революційну діяльність.

У 1898 став членом РСДРП (з 1912 — член, за іншими даними агент її ЦК); брав участь в експропріаціях на Кавказі на користь партії.

Під час Лютневої революції (1917) Сталін повернувся до Петрограду та в травні кооптований до Політбюро ЦК, а по Жовтневому перевороті став членом радянського уряду як народний комісар у справах національностей (1917-1923). У роки громадянської війни Сталін входив до складу очолюваної Львом Троцьким Революційної Військової Ради республіки, з квітня 1922 став генеральним секретарем ЦК РКП(б).

Своєю кар’єру в партії Сталін завдячує Володимиру Леніну. Як і Ленін, Сталін цікавився національним питанням і написав працю “Марксизм и национальный вопрос” (1913).

Близько співробітничав із Леніним Сталін і після 1917 року, але не без конфліктів, і після обрання його генеральним секретарем ЦК РКП(б) Ленін застерігав партію з-за зосередження влади у руках Сталіна. Ставши генсеком, Сталін розбудував партійний апарат й спирався на нього як на керівну політичну силу. Завдяки цьому Сталін розгромив у 1920-их pp. спершу ліву опозицію, очолювану Львом Троцьким, а пізніше праву — Миколи Бухаріна, О. Рикова й ін.

Під кінець 1920-их pp. Сталін поступово відмовився від концепції світової пролетарської революції та висунув теорію про “побудову соціалізму в одній країні”, на основі якої проголосив ліквідацію НЕП і розпочав політику прискореної індустріалізації країни на базі суцільної колективізації коштом пограбування села, при застосуванні терору. Прискорена індустріалізація призвела до порушення економічної рівноваги і руїни всього народного господарства.

Щоб утримати населення у покорі, Сталін посилив терор системою концентраційних таборів, кількість в’язнів у яких досягло 10 млн. Разом із тим Сталін розбудував каральний апарат від первісної ЧК через ҐПУ й НКВС, сприяв возвеличенню себе як “непомильного вождя”, “вірного ленінця”, “батька народів” і т. п. Запобігаючи можливій опозиції, Сталін запровадив терор і в самій партії. Внаслідок чисток і так званих московських процесів 1936-1938 рр. з ВКП(б) вичищено майже половину її членів; 139 членів ЦК були розстріляні (серед них більшість членів уряду і Політбюро), з 1966 делегатів на XVII з’їзд партії (1934) до XVIII з’їзду (1939) 1108 були заарештовані. В армії ліквідовано більшість вищого і старшого командного складу.

По закінченні Другої світової війни Сталін стимулював посилення великодержавного націоналізму російського народу, який присвоїв собі роль “визволителя” і “старшого брата” інших народів. Супроти деяких малих народів СРСР Сталін із помсти за поразки першого періоду війни застосував політику національної дискримінації і геноциду, включно до виселення з їх територій (німці Поволжя, кримські татари, чеченці, інгуші, калмики). “Українці уникли цієї долі тому, що їх було занадто багато, і не було місця, куди їх виселити” (Микита Хрущов). У 1945-1950 рр. Сталін жорстоко розправився з рухом опору на Західній Україні й у Литві, вислав мільйони тих, що побували в німецькому полоні, й цивільного населення до концентраційних таборів. По війні посилив регламентацію культурного життя, загострив русифікаційний курс у неросійських республіках, що увійшло в історію під назвою “Ждановщина”. Під наглядом Сталіна офіційна історична наука змінила орієнтацію з критики політики Російської Імперії на похвали російським царям та виправдання їх колоніальних завоювань як явища “прогресивного”.

Сталін зосередив і формально всю владу в своїх руках (від 1941 — голова уряду, нарком оборони і головнокомандувач збройних сил СРСР, від 1945 року зі званням генералісимуса), пишався порівнюванням його з царем Іваном IV і Петром І. Безоглядно жорстокий диктатор, Сталін, базуючись на традиціях російського самодержавства, створив тоталітарну диктатуру на зразок східних деспотій, усюди бачив змови, попереджаючи їх кривавим терором. Останнім у задумі Сталіна було винищення єврейства, розпочате під гаслом боротьби проти “безрідних космополітів”, але довершенню цієї акції перешкодила його смерть.

По смерті Сталіна на XX з’їзді КПРС (1956) частково критиковано так званий культ особи, однак не розкрито всіх злочинів сталінського режиму. На XXII з’їзді (1961) критику продовжено — ухвалено забрати забальзамоване тіло Сталіна з ленінського мавзолею і поховати під кремлівською стіною, перейменувати всі міста, селища, області, вулиці, площі, що носили його ім’я, знищити його пам’ятники, побудовані за його життя. Але з приходом до влади Леоніда Брежнєва (1964) відбувалась поступова реабілітація Сталіна, відроджується неосталінізм, застосовуються у нових обставинах сталінські методи: геноцид, масові арешти, закриті суди, психіатричні лікарні для противників режиму, насильна русифікація, умотивована теорією т. зв. радянського народу, відродження “культу особи” (Л. Брежнєва) тощо.

Документа та література:

Вікіпедія: вільна енциклопедія: Сталін Йосип Віссаріонович.