Вул. Європейська, 7/12. Кладовище при Свято-Миколаївському соборі

Вул. Європейська, 7/12. Територія Свято-Миколаївського собору УПЦ (Московський Патріархат).

Перша, ще дерев’яна, Свято-Миколаївська церква була побудована у 1748 році княгинею Варварою Радзивілл (уроджена Завіш), власницею Бердичева. Щодо її будови існують цікаві спомини. Відомо, що Бердичів у ХVII столітті належав Тишкевичам, від них спадок отримали Завіши, а коли князь Микола Радзивілл одружився з Варварою Завіш, Бердичів перейшов у власність родини Радзивіллів. Варвара, що сповідувала греко-уніатську віру, й побудувала Миколаївську церкву. А оскільки відчувала до неї особливі почуття, то внесла в цю церкву ікону Божої Матері Ченстоховської, яка була в окладі зі срібла.

Спочатку Свято-Миколаївська церква була приходською, з 1834 року по розпорядженню начальства приписана до Успенської соборної.

При Свято-Миколаївській церкві майже відразу з’явилось кладовище (на захід, північний захід від будівлі храму). Поховання померлих тут проводили з 1751 по 1821 рр. Тут, зокрема, був похований перший православний священик Миколаївської церкви протоієрей Андрій Дятелович. Приведемо уривок із опису власності церкви за 1806 рік:

“…около оной ц. на север и запад цминтарь дл. арш. 110 (ок. 78 м.), шир. арш. 50 (ок. 36 м.), обведен неотовсюду деревянною обветшалою оградою…на нем от входу колокольня, дерева дубового, рубленная, обветшалая и без колоколов…” (маються на увазі вхідні ворота, оскільки на них колись висіли дзвони. Справжня дзвіниця стояла окремо на 4-х стовпах з 5-а дзвонами).

У 1825 році затверджено Генеральний план Бердичева. Згідно цього плану у 1828 році присадибна земля Миколаївської церкви була перепланована під площу та вулиці. За церквою залишаються лише “церковный погост с кминтарем и грунт под 5-тью избами для церковно- и священнослужителей“. У подальшому з записів у прибутково-видатковій книзі церкви відомо, що у 1825 році присадибна земля церкви відгороджена від кладовища ровом та кам’яним парканом, у 1844 році були проведені роботи по ремонту огорожі навколо кладовища від Вольтового саду та земельної ділянки Єфросинії Соколовської на південному заході від церкви.

У 1834 році Миколаївська церква втратила свою самостійність в управлінні і стала кладовищенською церквою, що приписана до Успенського собору. У цей час поховання на церковному кладовищі вже не проводились.

У 1908 році на місці Свято-Миколаївської церкви побудували новий кам’яний храм.

Жовтневий переворот 1917 року в Росії докорінно змінив хід церковного життя. Декретом радянської влади всі церкви були націоналізовані, духівництво піддалось репресіям. І хоча Свято-Миколаївська церква в перші десятиліття після Жовтневої революції – в цей непростий для релігійної громади час – фактично діяла, 7 квітня 1938 року оргкомітет ВЦВК по Житомирській області прийняв рішення “Про закриття молитовного будинку Миколаївської церкви в м. Бердичіві та передача його для культ потреб трудящих”. У цей же період церковне кладовище зникає з обличчя міста, окремі могили переносять на територію загальноміського кладовища по вулиці Пушкіна, 105.

Свято-Миколаївська церква відновила свою діяльність наприкінці 1941 року, під час окупації Бердичева німецькими військами. З цього часу і до сьогодні тут регулярно проводяться богослужіння.

З 18 листопада 1987 року настоятелем Миколаївської церкви і благочинним Бердичівського округу призначено протоієрея Григорія Боднарчука. У 1994 році він овдовів, прийняв чернечий постриг і з ієрея возведений до сану ігумена, з 1995 року – архімандрит. При ньому розпочало активно відроджуватись церковне життя, храм прикрасився новими розписами, розписано центральний вівтар, територія навколо храму облагороджується та обгороджується. Та 9 лютого 1996 року о. Григорій помер. Враховуючи заслуги о. Григорія у розвитку духовності, відновленні Миколаївського храму, обласна та місцева влади надають дозвіл на поховання його тіла на території Свято-Миколаївського храму. У день похорон – 12 лютого – значна кількість мирян прийшла проститись із ним, одних лише священиків було біля ста. Із похованням отця Григорія Боднарчука у Бердичеві фактично відроджено традицію поховання померлих на цвинтарях, які знаходяться на території діючих храмів.

Окрема подяка настоятелю Свято-Троїцької церкви протоієрею Михайлу Гоюку за надані архівні матеріали.

Джерела і література:

Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. – К., 1864.

Гоюк М. История Свято-Николаевского собора города Бердичева. // “Православна Житомирщина”, №12 (128), грудень 2008 р.

Душа его во благих водворится, и память его в род и род… // “Земля Бердичівська”, №2 (15694) від 09.01.2009 р.

“Земля Бердичівська”, №13 (14516) від 14.02.1996 р.