Вул. Шевченка, 7. Старе єврейське кладовище

Вул. Шевченка, 7. Центральна частина міста, територія сучасного парку культури та відпочинку ім. Т.Г. Шевченка.

Східною частиною цвинтар прилягав до Нікольської вулиці (сучасна назва – Шевченка) та синагоги цадика Ухарара; західною частиною – до Старокладбищенської вулиці та синагоги під цією ж назвою; з півдня кладовище межувало з садибами приватників, а з півночі – з районом синагоги “ортодоксів” – хабадейна, та колишнього цеху шапкарів. Кладовище було обнесене кам’яним парканом. Всього площа кладовища становила 3 га – нині це фактично територія сучасного парку відпочинку ім. Т.Г. Шевченка.

Перші поховання з’явилися тут ще в XVI-XVII ст. На той час це була окраїна Бердичева. І лише через століття у зв’язку з розростанням міста, кладовище опинилось фактично у його центральній частині. Найбільш давні поховання знаходились у східній частині кладовища. Тут було поховано багатьох відомих релігійних діячів – цадиків і рабинів, серед яких ребе Лібер із Бистрика, котрий помер на 104-му році життя; його батько ребе Ашкіназі; талмудист Мойсей; відомий бердичівський рабин ХVІІІ ст. Залман Ієкутіель (?-1761) та інші. Тут ховали не лише міських євреїв. За писемними згадками, останні поховання датувались 1797-1798 роками.

Надгробки були переважно кам’яні, частина – дерев’яні. З часом більша частина надгробків на кладовищі опустилась глибоко під землю, кладовище занепало.

Старожили міста пам’ятають дуже стару грушу (стовбур її не могли руками охопити дві людини), що росла у східній частині кладовища: євреї називали її “святим деревом предків” (дивись фото).

Наприкінці 20-х років у ДІПРОМІСТІ (Державний інститут проектування міст) розробили нове планування Бердичева, що суттєво змінювало вигляд міста і загрожувало знищенням багатьом пам’яткам. Так, на місці стародавнього єврейського цвинтаря мали влаштувати парк відпочинку. Бердичівським музеєм піднімається питання про оголошення старої частини єврейського кладовища заповідником місцевого значення. Так і відбувається: 22 липня 1929 року цю територію на підставі рішення Бердичівської міськради відвели під заповідник єврейської матеріальної культури місцевого значення. Тоді ж за ініціативою директора Бердичівського державного історико-культурного заповідника Т.М. Мовчанівського провели обстеження кладовища і археологічні розкопки. Об’єктом розкопок обрали поховання, датоване 1719 роком, яке містилось у південній ділянці цвинтаря. У цьому місці залишилось біля 50 надгробків переважно поховань XVIII ст., а на всій території цвинтаря – понад 100 надгробків. У результаті розкопок було зафіксовано три рівні поховань, знайдено велику кількість різноманітних предметів, у тому числі трубки, посуд, ґудзики, крем’янці для кресал тощо.

Дослідження одиночних могил показали, що поховані покладені на спині із витягнутими вздовж кістяка руками, орієнтовані на захід. Могильні ями були перекриті дощатим настилом, гробовища відсутні. Біля черепу й грудної клітки декількох кістяків розчищено прошарок білого попелястого пороху, що на думку дослідника було свідченням звичаю посипати тіло покійника «єрусалимською землею». Очиці черепа всіх кістяків були прикриті фрагментами керамічного посуду, — вияв традиції закривати очі померлому «аби не заздрив уже на земне». Поховання супроводжувалися досить численним інвентарем: біля покійників знайдені мідні монети, керамічні полив’яні люльки, кремінне кресало (на думку Т.М. Мовчанівського, підтверджену розповідями присутніх під час досліджень євреїв-старожилів, звичай класти покійнику речі одержані ним за життя від святого цадика), залізні замочки (звичай «замикання мерця»), глиняні й залізні підсвічники. Знахідки в похованнях великої кількості фрагментів кераміки й уламків скла свідчать про звичай класти до могили посуд.

Перепланування кладовища й подальші розкопки занепокоїли єврейську громаду. Містом ширилися чутки про нищення могил, знущання над кістяками й похованнями предків, що мусило призвести до «перевороту світу». Єврейські священники розпочали агітацію проти планів міськради, а з початком досліджень і проти співробітників музею, збиралися підписи під петицією з вимогою припинити роботи. На місці досліджень постійно був присутній численний натовп (від 1000 до 2000 осіб). Юрба, особливо на початку робіт, переважно була налаштована досить вороже, були спроби провокації. Для охорони розкопів та співробітників довелося залучати міліцейську варту.

У листопаді 1930 року Бердичівська міськрада раптово скасувала попереднє своє рішення і запропонувала Т.М. Мовчанівському перевести найбільш цінні надгробки до музею. Грабарська артіль почала зносити цікаві для науки художні та історичні надгробки, скидати у провалля та ями викопані плити та кістяки. Кладовище ліквідували, а через декілька років на його місці облаштували парк відпочинку.

Під час німецько-радянської війни окупаційною владою на території знесеного кладовища була утворена військова ділянка, де були поховані німецькі солдати та офіцери. Після звільнення Бердичева від німецьких загарбників цю ділянку зрівняли з землею, а в середині 80-х років минулого століття її повністю ліквідували (дивіться окрему статтю).

Сьогодні на території колишнього кладовища збереглося лише одне поховання – святого Лібера. За легендою, під час руйнування кладовища у 30-х роках могилу святого Лібера зберегли і вона тривалий час залишалася на території парку у вигляді підвищення. Наприкінці 80-х років минулого століття могилу відновили: вона знаходиться у центральній частині міському парку біля виходу у бік вулиці імені Шевченка. На могилі встановлено надгробок із залізобетону, у який вмурована гранітна плита. Напис на плиті відсутній. У 2015 році на надгробок встановили стелу з присвятним написом.

Але фактичне місце розташування могили святого Лібера було дещо іншим, про що свідчать фотографії початку XX століття, виготовлені Соломоном Борисовичем Юдовіним (1892-1954) та люб’язно надані Валерієм Ароновичем Димшицем.

На сьогодні ніщо, крім могили святого Лібера, не нагадує жителям та гостям міста про те, що тут знаходилось єврейське кладовище.

Джерела та література:

О.О. Тарабукін. Бердичівські старожитності. // Бердичів древній і вічно молодий: Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції / Гол. ред. Костриця. – Житомир: Косенко, 2005. Т.1.

Марко Львович Дербаремдикер. “Парадоксы и феномены истории и жизни еврейской общины города в Украине – Бердичева – их отражение в публикациях на идиш и изустных народных преданиях” // Заявка на участие в двенадцатой научной конференции “Еврейская история и культура в странах Центральной и Восточной Европы”, 2002 р.

Самуил Городецкий, “Еврейская старина”. 1909: http://www.lechaim.ru/ARHIV/145/b_ravin.htm