Вул. Шевченка, 7. Братська могила учасників громадянської війни

Вул. Шевченка, 7, північно-східна частина міста.

Поховані бійці 1-ї Української радянської дивізії, якою командував Микола Щорс, та бійці робітничих загонів міста Бердичева, які загинули під час боїв, що точились між більшовицькими загонами з одного боку та Січовими стрільцями армії УНР з другого боку у березні 1919 року. Це Пепа і Броня Сломницькі (розстріляні наприкінці січня та перепоховані сюди після оволодіння Бердичевом більшовицькими військами), Мендель Ейдельман, Будник, пізніше Хлібопрос, Підгаєцький та інші. Але кількість та імена всіх похований у братській могилі невідомі (паспорт пам’ятника, витяги з документів та газетні замітки див. наприкінці статті).

У 1927 році на братській могилі встановлено гранітний обеліск сірого кольору (вис. 2,5 м) з меморіальним написом. Напис: “Славетним борцям за Жовтень в день десятої річниці. 1917.25.10 – 1927.07.11”. Для пам’ятника на братській могилі використали постамент з-під пам’ятника Олександру II, зруйнованого у лютому 1917 року. Зверху над пам’ятником була також встановлена оригінальна надбудова, яку знищили німецькі окупанти у 1941 році. Після звільнення міста у січні 1944 року надбудову не відновлювали.

У 2006 році проведена реконструкція пам’ятника та навколишньої території: основу пам’ятника обкладено гранітними плитами та навколо покладено тротуарну плитку.

Джерела та література:

Архівний відділ Бердичівської міської ради. – Ф. Р-525, оп.1, спр.2. – Арк. 7-8.

Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник. – Київ, 1987. – С. 415.

Смирнов Г.И., Шкляр В.И. Трудовая поступь завода-ветерана. – Київ, 1980. – С. 22.

Двоєглазов К. Чи й справді “ніхто не забутий”? // “Радянський шлях”, №107 (13186) від 07.07.1987 р.

Ружицький В. Пам’ять. // “Радянський шлях”, №126 (13205) від 08.08.1987 р.

Громенко І. Боротьба за встановлення та зміцнення Радянської влади в м. Бердичеві (1917-1920 рр.) // “Радянський шлях”, №11-13 (8729-8731) від 19, 20, 23 січня 1968 р.

Витяг з паспорту пам’ятника, 1972 рік.

Паспорт

I. Найменування.

Памятник и братская могила бойцов Щорсовской дивизии и рабочих отрядов, павших в боях в годи гражданской войны.

VI. Історичні відомості.

В конце февраля – в начале марта 1919 года петлюровцы, рвавшиеся к Киеву, любой ценой пытаются захватить и укрепиться в городах на подступах к Киеву. Стянув значительные силы под г. Бердичев, 7 марта 1919 г., они захватили город. Ими в городе проведен жестокий террор, разогнаны Советы рабочих и крестьянских депутатов, многие были, расстреляны.

9 марта в район Бердичева прибыл H.A. Щорс – начальник 1-ой Украинской советской дивизии. 9 дней бойцы Щорсовской дивизии вели ожесточенные бои с петлюровцами за освобождение города. Активную помощь щорсовцам оказывали вооруженные отряды из рабочих города.

19 марта петлюровцы были разбиты. Бердичев стал советским. В городе восстановлена советская власть, создан ревком.

На второй день (20 марта 1919 г.) в городе состоялись похороны, погибших бойцов-щорсовцев, бойцов рабочих отрядов города. В центре города выросла большая братская могила.

7 ноября 1927 года на могиле установлен памятник и открыт на митинге трудящихся в ознаменование 10-ой годовщины Великой Октябрьской социалистической революции.

VII. Опис пам’ятника.

Братская могила прямоугольной формы, обрамлена фигурной керамической плиткой,| прилегающая территория асфальтирована.

Обелиск 2-х ступенчатый, пирамидальный, изготовлен из лабрадорита, в средней части которого текст надписи: “Славним борцям за Жовтень в день десятої річниці” 1917 25/10 – 1927 7/11.

Основание 3-х ступенчатое из гранитных блоков.

Размеры могилы: 5 × 10 м.

Размеры обелиска: 0,9 × 0,9 × 2,5 м.

VIII. Основні джерела.

– Киевщина в годы войны и иностранной военной интервенции (1918-1920). Сборник док. и мат. К-1962, стр.141, 146.

– Історія міст і сіл УРСР. Житомирська область АН УРСР. К-1973, стор. 171.

– Газета “Радянський шлях”, 23 січня 1968 р.

– В. Карпенко. Щорс. “Молодая гвардия”. М. – 1974, стр. 195-197.

– Е. Герасимов. Жизнь Николая Щорса. М. – 1956, стр. 220, 227.

– Полководцы гражданской войны. M. – 1960, стр. 268.

Архівна довідка, надана філією

Житомирського державного архіву в м. Бердичеві від 08.04.1988 р. №19.

Бердичевскому горисполкому

Архивная справка о боях за Бердичев советских войск под командованием начдива Н. Щорса.

В конце февраля 1919 г. развернулись ожесточенные бои между советскими и Петлюровскими войсками в районе города Бердичева. 7 марта вражеским войскам удалось захватить город. Положение для советских войск создалось угрожающее.

Реввоенсовет фронта 9 марта 1919 г. назначил Никалая Александровича Щорса начальником 1-й украинской советской дивизии, полученный им приказ гласил: “Удержать Бердичев во что бы то ни стало”.

В ночь на 29 марта Н. Щорс прибыл на бронепоезде в город и с присущей ему энергией и решительностью возглавил советские войска.

Девять дней наши войска под командованием бесстрашного начдива вели кровопролитные бои с врагом.

Были дни, когда таращанцы отбивам по девять атак петлюровцев. И везде, на самых опасных участках был Н. Щорс, который не только руководил войсками, но и лично подымал бойцов в атаку. Активную помощь щорсовцам в борьбе с петлюровцами оказывали рабочие города.

К 3 апреля петлюровцы выдохлись и начали отступать. Бердичев стал советским. На второй день после окончания боев за город в его центре выросла большая братская могила, где были похоронены многие бойцы-таращанцы, а также погибшие в боях с врагом рабочие города.

О бердичевских боях з письме к жене Н. Щорс писал: “В течение девяти дней шел сильный и упорный бой с утра до ночи. Но все-таки противник был разбит, несмотря на то, что город переходил из рук в руки… Я назвал это “бердичевским кошмаром”… Но я был уверен в победе – и победил”.

После освобождения города Н. Щорс выступал перед трудящимися на митингах и собраниях.

Использованные документы:

Е. Герасимов. Жизнь Николая Щорса. – К. 1956 г., стр. 220.

Киевщина в годы гражданской и иностранной военной интервенции 1918-1920 гг., – К. 1962, стр. 146.

Газета “Радянський шлях”, 23 января 1968 г.

Е. Герасимов. Жизнь Николая Щорса, стр. 227.

Директор филиала госархива
Житомирской области в г.Бердичеве В.Н. Мельничук.
3 апреля 1988 г.

Чи й справді “ніхто не забутий”?

З кожним днем наближається знаменна дата — 70-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції. До неї причетний кожен з нас. Як найкраще відзначити ювілей — таке завдання постало нині перед радянськими людьми. Складова частина цієї грандіозної роботи – увічнення пам’яті борців, які віддали своє життя за справу народу.

У Бердичеві в ньому напрямку, на мою думку, не все благополучно, а місто багате власними революційними традиціями. Про них написано в книгах, цікаві свідчення збереглися в архівах. У газеті “Радянський шлях” уже розповідалося про коротке, але полум’яне життя відданих революціонерок сестер Сломницьких. В їх біографіях ще багато деталей не з’ясовано, але безсумнівно одне: вони приїхали в Бердичів за завданням більшовицької партії, будучи вже самі в її рядах. За окремими свідченнями — вони прибули сюди з революційного Петрограда. Так, у міському історичному музеї є відомості, що Роза Сломницька була в дружніх стосунках з сім’єю більшовика-ленінця, першого Голови ВЦВК Я.М. Свердлова. З приїздом сестер Сломницьких у Бердичів тут була створена організація більшовиків, яку самі ж організували і очолили.

Але де ж у Бердичеві пам’ятні знаки, які свідчили б про життя і діяльність або хоча б про місце проживання революціонерок? Чомусь не видно їх. Прикро, що нікого з компетентних людей це не турбує.

Необхідно, поки ще є можливості, з’ясувати прогалини у біографіях сестер Сломницьких, відшукати і взяти під охорону будинки, зв’язані з їх іменами, встановити меморіальні дошки. Так само треба розшукати й пам’ятні місця, зв’язані з іншими видатними людьми. Такі будинки, за твердженням старожилів, у Бердичеві ще збереглися.

Ми часто, інколи навіть не вникаючи в глибокий зміст, повторюємо відому істину: “Ніхто не забутий і ніщо не забуто…”. Гірко констатувати, що в багатьох випадках це просто слова. Ось хоча б такий приклад. Біля центрального універмагу “Ювілейний” давно стоїть обеліск жертвам революції, встановлений ще в 1927 році з нагоди 10-х роковин Великого Жовтня.

До цього пам’ятного знака давно всі звикли, але мало хто знає про те, що він буй не таким. Зверху над пам’ятником була оригінальна надбудова, яку знищили гітлерівські загарбники. Спочатку з цим змирилися, а потім і зовсім забули.

І ще одна характерна обставина. Біля цього пам’ятника — братська могила, в якій захоронені люди, заслужені перед революцією і народом. Куди ж вона поділася? Тепер це місце заасфальтовано. Заклопотані люди ходять по асфальту, навіть не підозрюючи, що топчуться по братській могилі борців, які загинули за кращу долю майбутніх поколінь.

Червоні слідопити в школах займаються чим завгодно, але нікому не спало на думку спробувати довідатись, розпочаті пошуки, кому ж встановлено цей пам’ятник, хто там похований? Могилу треба відновити виправити помилку, яка “узаконилася” протягом десятиріч. Варто подумати і про те, чи не перенести вхід до універмагу в інше місце. Тут має бути скверик, який постійно нагадував би людям, кому ми зобов’язані своїм життям і світлим сьогоденням.

Цього тривожного листа я вирішив написати тому, що вірю в силу радянської преси. Вважаю за необхідне у такий спосіб поговорити з людьми, покликаними займатися питаннями збереження пам’яті. У бесіді з ними я дійшов висновку, що це їм не потрібне…

К. Двоєглазов,
голова ради ветеранів районних організацій.

К. Двоєглазов. Чи й справді “ніхто не забутий”? // “Радянський шлях”, №107 (13186) від 07.07.1987 р.

Пам’ять

Читач продовжує розмову на тему “Чи й справді “Ніхто не забутий?”

У граніті і бронзі увічнено героїчну славу нашого народу: знаменні події Великого Жовтня, громадянської і Великої Вітчизняної воєн, трудові подвиги робітничого класу, колгоспного селянства та інтелігенції; братерська дружба народів нашої країни, риси дорогих нам людей – тих, хто назавжди залишиться в пам’яті.

Зі спогадів місцевих старих більшовиків та творів радянських письменників ми дізнаємось про те. що трудящі нашого міста, керовані більшовиками, в рони громадянської війни вели героїчну боротьбу за владу Рад, і що ця боротьба була нелегкою.

Так, відомий радянський письменник Василь Гросман у своїх нарисах про Бердичів відзначає, що місто Бердичів у ході громадянської війни чотирнадцять разів переходило з рук в руки і його займали петлюрівці, денікінці, галичани, поляки, банди Тютюнника і Марусі, шальний “ничей” дев’ятий полк і т. д.

Дев’ять днів червоні війська з допомогою робітників вели запеклі бої за місто. Петлюрівці були розбиті. У Бердичеві була остаточно встановлена радянська влада. Микола Щорс бої за місто Бердичів назвав “бердичівський кошмаром”. На другий день після звільнення міста у центрі його височіла братська могила жертв боїв за встановлення радянської влади у місті.

У ході розгортання революційних подій та у боротьбі з контрреволюцією загинули відомі активісти більшовики Пепа і Броня Сломницькі, Будник, Підгаєцький, Хлібопрос та інші. З ініціативи робітників 1-го Держшкірзаводу імені Ілліча, заводу “Прогрес” на їх честь та на честь десятиріччя Великої Жовтневої соціалістичної революції у 1927 році в центрі міста споруджено обеліск пам’ятник жертвам революції, який стоїть і зараз.

У 1929 році в нарисі “Бердичев не в шутку, а всерьез” В. Гросман писав: “У Бердичеві є великий пам’ятник — правда, як твір мистецтва він коштує небагато: простий сірий граніт, лежить на невеликому, обгородженому решіткою просторі міської площі: під цим гранітом братська могила червоноармійців, які загинули при здобутті міста, там лежать бердичівські робітники, добровольці: поляки, євреї, українці, червоноармійці інтернаціонального полку: латиші, мадяри, китайці, лежать там і кавалери 3-го кавалерійського полку; тульські, брянські і калузькі селяни. Це великий пам’ятник інтернаціоналу…”

Хто розкаже про них? Бронза, мармур, граніт, історія. І найбільше — пам’ять. Неможливо забути те, що не забувається, що стало уроком. Вони заплатили життям за мир, за Вітчизну, за наше місто, за сьогодення. Голос пам’яті не дасть забути.

В. Ружицький,
член правління міської організації
Товариства охорони пам’ятників історії та культури.

У статті представлено фото автора, яке він зробив у 1958 році.

В. Ружицький. Пам’ять. // “Радянський шлях”, №126 (13205) від 08.08.1987 р.