Достовірні відомості про це кладовище відсутні, як відсутня інформація про точне місце його розташування. Лише за окремими вказівками із джерел відомо, що знаходилось кладовище орієнтовно на тій місцевості, яку нині займає територія міської Центральної електростанції.
Чума 1770-1772 років стала результатом російсько-турецької війни, яку вела Російська імперія у 1768-1774 рр. проти Османської імперії за володіння Південною Україною, Північним Кавказом та Кримом. Коли російські війська захопили фортеці Хотин (нині Чернівецька область, Україна), Журжа (нині портове місто на Дунаї Джурджу), Яси, Бухарест, Фокшани та Галац (нині всі в Румунії), вони потрапили в райони, де спостерігалася чума, про що повідомляли місцеві жителі, які називали хворобу «смертельна виразка». У російських військах у Фокшанах виявили перші випадки чуми у січні 1770 року. Хвороба, як вважається, була передана від військовополонених і через військову здобич. Як писали тоді: «Мор поширювався як полум’я, гнане вітром». Боячись гніву імператриці Катерини II за нездатність забезпечити належний санітарний захист своїх військ, командувач, генерал фон Штоффельн змусив місцевих лікарів зробити висновок про якусь злоякісну гарячку, а не чуму. Тільки пізніше, коли граф Румянцев відправив Густава Орреуса, лікаря фінського походження, щоб дослідити хворобу, було встановлено, що спалах насправді був чумою.
У серпні 1770 року чума досягла Брянська, а невдовзі поширилася й далі, у т.ч. теренами центральної України та Волинню зокрема.
У Бердичеві вмирало так багато людей, що живі не встигали проводити поховання за встановленим звичаєм і ховали померлих у великих братських могилах. Для померлих від чуми утворили спеціальне («чумне») кладовище на північ від міста.
Найточніші відомості про місце розташування чумного кладовища подаються у статті працівника редакції газети «Нова Доба» Євгена Ярмолюка під назвою «Ліси Бердичівщини», опублікованої у січні 1943 року. В замітці вказано: «З широкого кільця лісу навколо нашого міста лишився ще парк біля шкіряного заводу та віковий дуб напроти електростанції, там де було чумне кладовище. Яких півтори сотні літ назад над містом війнула своїм смертельним крилом чорна чума. Люди мерли, як мухи восени. Живі звозили почорнілих мертвих за місто у жадобливі могили. Але тих часів не пам’ятають вже й найстаріші діди, а наше покоління навіть не знає, що там, де тепер красуються будівлі робітничого селища, було кладовище. Лише самітній віковий дуб ховає під своїми вітами камінного хреста, одинокого свідка тих часів…».
Джерела та література:
Є. Ярмолюк. Ліси Бердичівщини // «Нова Доба», №5 (200) від 16 січня 1943 р., с. 3.