Покинуті будинки швидко втрачають свій зовнішній лоск. На їх стінах з’являються графіті, вслід за першою розбитою шибкою постають нові – і от вже коридорами будівлі гуляє пронизливий, холодний вітер. Пилюка покриває все, що залишилось від людей – старі столи, перекошені стільці, забуте приладдя. Складається враження, що через діри у склі вітром на зовні поступово витягує саму душу будинку та розчиняє її в небесній сині, лишаючи надії на повернення до будинку втраченого життя…
Будинок графині Плеве – саме під цією назвою багатьом бердичівлянам відомий цей двоповерховий особняк на вулиці Данилівській, колишній вулиці імені Фрунзе. Доля поверталась до нього різними своїми іпостасями – і обличчям, і спиною. Адже судилось цьому будинку й дарувати радість материнства тисячам жінок, але також хоч і ненадовго відходити у тінь в очікуванні нових злетів.
Радянська влада впродовж часу свого існування хизувалась тим, що саме вона створила одне з головних постреволюційних надбань – безкоштовну медицину. Кожен робітник та селянин мав можливість отримати практично будь-яку медичну допомогу, у тому числі й допомогу в народженні дитини. Це, звичайно, один із численних радянських міфів, адже тогочасна держава повернулась обличчям до соціальної сфери лише наприкінці 50-х, коли на зміну архаїчній та малоефективній «сталінській» медицині прийшла сучасна, або, скажемо, така, якою ми її знаємо сьогодні – система, що включає у себе велику та розгалужену мережу амбулаторій та стаціонарного лікування, підготовку сотень тисяч лікарів, а головне – впровадження в безпосередню практику значної кількості ефективних медичних препаратів.
Ще більше цей міф нищить той нині маловідомий пересічному громадянину факт, що перші паростки безкоштовної медицини з’явились ще у середині позаминулого століття, за часів тієї ж Російської імперії. Якщо звернутись безпосередньо до історії Бердичева, то першим медичним закладом, який надавав безоплатну медичну допомогу жителям міста стала лікарня, яка знаходилась у колишньому палаці графів Радзивіллів. Ця лікарня утримувалась коштом єврейської громади, місцеві євреї перебували в лікарні безкоштовно. На початку XX століття у новозбудованій лікарні Червоного хреста, яка розташувалась на вулиці Махнівській (нині вулиця Вінницька), також надавали безкоштовну медичну допомогу жителям міста та околиць.
Нині важко повірити, що якихось сто років тому більшість жінок народжувала вдома – відповідного напрямку лікарні все ще не були широкодоступними, і лише до 5% жінок відправлялись народжувати до пологових відділень. У 1897 році, на святкуванні сторіччя Імператорського клінічного повивального інституту великої княгині Олени Павлівни його директор, лейб-акушер Дмитро Оскарович Отт із печаллю відмічав: “98% рожениц в России по прежнему остаются без всякой акушерской помощи!”. Низький рівень санітарії у приватних будинках, малограмотність бабок-повитух призводили до високої смертності як новонароджених, так і самих жінок-породіль. За статистикою під час родів помирала кожна четверта дитина. Нині ця цифра кардинально інша – 8 випадків смерті на 1000 новонароджених.
Першими, хто в Бердичеві занепокоївся ситуацією з породіллями та новонародженими під час пологів не на словах, а на ділі, стало міське Товариство допомоги бідним євреям. Саме воно 1 червня 1912 року розпочало будівництво пологового притулку. Це мала бути двоповерхова будівля, вартість спорудження якої становила біля 20 тис. руб. Газета “Волинь” на своїх сторінках вказувала: “Правление общества пособия бедн. евреям приступает на этих днях к постройке здания родильного приюта. Здание будет 2-этажное и обойдется оно свыше 20000 руб. Согласно воле жертвовательницы г-жи Гальперин (внесшей на это здание 9000 руб.) родильный приют должен быть выстроен до осени текущего года. Здание выстроено будет по Даниловской ул. (против дома министерства финансов) на участке, приобретенном на средства г. М. Брандта”.
Після побудови приміщення головним джерелом доходу, окрім щомісячних внесків співчуваючих та пожертвувань, слугували т.з. «кружки»: до кожного будинку, де проживали майбутні породіллі, надсилалася кружка, в яку кожна жінка по мірі можливості щодня кидала гроші. Ця кружка ніби нагадувала, що ця жінка така не одна і ці кошти можуть допомогти таким же жінкам. Перед міською думою члени товариства навіть підняли питання про офіційне затвердження “кружки”. Чи це вдалось, нам невідомо.
Як би там не було, новозведений двоповерховий цегляний особняк мав міцну статуру: стіни у дві цегли, дощата підлога, але місцями зацементована. Перекриття будинок мав цегляне, дах односкатний, покрівля залізна.
Фасад будинку виходив на вулицю Данилівську. Відразу дамо відповідь на німе запитання уважного читача: так, вулиця Данилівська пролягала не там, де ми її бачимо сьогодні. Прогулюючись перед будинком, зверніть увагу на залишки бруківки, яка зберігається донині. Саме вона вказує на те, як проходила вулиця на момент появи будівлі. Але після Другої світової війни вулиця змінила конфігурацію – нині вона оминає будинок зі сходу, а бруківка, як згадка про минулі часи, впирається у подвір’я колишнього готелю “Дружба”, збудованого у 1970-х роках.
Скільки новоспечених бердичівлян з’явилось на світ у перші роки функціонування пологового будинку, достеменно невідомо. Невідомо також і те, чому через деякий час будинок перейшов у власність заможної графині Плеве. Ці декілька років володіння особняком так закарбувались у пам’яті бердичівлян, що нині лише з її іменем він асоціюється у переважній більшості спогадів.
Жовтневий переворот 1917 року кардинально змінив не просто Російську імперію, а кожну складову суспільства, життя кожної людини. Змін зазнав Бердичів та його жителі, торкнулось це й особняка на Данилівській. Так, після утвердження радянської влади в місті у 1919 році будинок націоналізували та перевели у власність міського відділу охорони здоров’я. У будинку 8 березня 1926 року відкрили відокремлене пологове відділення (Дім малюка), 19 серпня того ж року – акушерсько-гінекологічну лікарню. У цей час головним лікарем лікарні, до якої відносився пологовий будинок, працював Ліберберг. Розраховане пологове відділення на 15 ліжок.
У 1927 році з нагоди десятої річниці Жовтневої революції вулиці Данилівській надали нову назву – вулиця імені Михайла Фрунзе. Партійно-господарська еліта вирішила у цій назві закарбувати згадку про перебування Михайла Фрунзе в нашому місті, адже його виступ перед бердичівлянами у міському театрі в 1921 році запам’ятався багатьом. До речі, його іменем назвали не лише вулицю, але й звуковий кінотеатр, який влаштували у колишній будівлі міського казначейства.
Пологовий будинок був гарно укомплектований персоналом. Тривалий час тут працювали лікарі Каменецький, Сухович, Левинштейн, Гитько, Штейнберг, Поберестюк. Вони ж продовжили свою справу й у післявоєнний період.
Перші роки у приміщенні була сирість, що стало результатом недостатнього опалення пологової палати (всього 8 фунтів, або трохи більше 3,5 кілограмів вугілля на одну піч виділяла влада, хоча норма на той час становила 18-20 фунтів щоденно). Лише згодом у будинок провели водопровід. У такому стані пологовий будинок діяв до початку німецько-радянської війни 1941 року.
Початок війни наклав свій відбиток на історію будинку: ще за декілька років до того у його напівпідвальному приміщенні влаштували бомбосховище. Йому довелося попрацювати за прямим призначенням. У власних спогадах один із бердичівлян так згадував прихід ворога до міста:
“Вскоре послышался гул самолётов – с Запада шла армада самолётов. Все ринулись бежать. Побежали и мы. Неподалёку от вокзала находился родильный дом, в котором было бомбоубежище. В него уже набилось человек двести.
Мы нашли свободный уголок и разместились на сыром цементном полу. Вскоре наверху послышались взрывы. Я задремал, сидя на полу. Проснулся от сильного грохота. Где-то над нами, совсем неподалёку строчил пулемёт.
Через какое-то время в подвал-бомбоубежище, вошли, светя фонариками двое. Это были солдаты с незнакомым нам по виду оружием. Разговаривая между собой на незнакомом нам языке, они ходили между лежавшими на полу людьми, светя им в лица фонариками”.
Під час війни, вірніше у ході визволення міста від окупантів найбільше постраждав 2-й поверх. Проте вже до 19 жовтня 1945 року колектив закладу під керівництвом завідувача міського відділу охорони здоров’я Борко підготував установу до нормального функціонування: зробили побілку стін, пофарбували вікна, двері тощо. На все це з міського бюджету виділили 12,5 тис. крб. Головний лікар пологового будинку А. Каневський (з 1946 року) систематично проводив заняття з підвищення кваліфікації середнього медичного персоналу та масово-роз’яснювальну роботу серед відвідувачок. Того ж року його змінив головний лікар С.П. Піоро. У 1948 році спеціальна комісія визначила, що будинок має зношення у 35%. Основна площа приміщень становила 805,2 кв. м. Комплекс на цей час складався з сушарки, гаражу, підвалу, двох туалетів та пологового відділення.
Пологове відділення у цьому будинку діяло до 1967 року. Саме тут своїм першим криком оголосили про свою появу десятки тисяч бердичівлян.
Але з часом наявних палат стало не вистачати – населення міста стрімко зростало, у дітородний період входило перше повоєнне покоління. Тому 1967 року пологове відділення перенесли у більш просторе приміщення – будівлю колишнього машинобудівного технікуму по вулиці Леніна, 44 (нині Житомирська, 44). На цей час сам технікум переїхав у спеціально збудований навчальний комплекс на вулиці Молодогвардійській.
Відтоді будинок по вулиці Фрунзе передали під гуртожиток для студентів машинобудівного технікуму. У 1976 році провели капітальний ремонт, внаслідок чого стіни стали вже з кладкою з повнотілої глиняної цегли. Будівля мала 10 кімнат на першому та шість на другому поверсі. Поруч знаходилося подвір’я з гаражами та великим фруктовим садом, який нині, на жаль, не існує.
У 1974 році для учнів машинобудівного технікуму на вулиці Свердлова (нині Вінницька) збудували новий п’ятиповерховий гуртожиток на 130 кімнат, в яких проживатиме понад 400 осіб. З цього часу в керівництва маштехнікуму фактично зникла потреба у будівлі по вулиці Фрунзе, як у гуртожитку. Але ще деякий час, до 1981 року учні у будівлі проживали.
З 1981 року та по кінець 2018 року будинок займала дитяча поліклініка. Сюди її перевели зі старовинного будинку, розташованого поряд із госпіталем. Тут діяли спеціалізовані кабінети, у тому числі отоларинголог (ЛОР), дитячий окуліст. Багато хто з бердичівлян зі здриганням згадає й стоматологічний кабінет: одна з перших радянських бормашин, що використовувались на той час, мала ремінну передачу, тому лікування хворого зуба малої дитини перетворювалось для останньої на справжнє жахіття. Але до будинку на Фрунзе його не перевели, адже вже діяла новозбудована стоматполіклініка у будинку на Богунській.
Останню дитину в дитячій поліклініці лікарі обстежили 29 грудня 2018 року (медичний заклад переїхав у те ж таки приміщення по Житомирській, 44). З цього часу будинок зачинили. На сьогодні міська влада вирішує питання про передачу будівлі в оренду (відповідне рішення вже підготували). Перевагу віддадуть тим, хто планує використати будинок за медичним профілем.
Але щоб там не розмістили, будівля й далі зберігатиме свою унікальну та неповторну історію, вписану не одним аркушем паперу в книгу життя міста Бердичева.
Розпорядженням голови Бердичівської міської ради Сергія Орлюка №34 від 26.04.2024 р. «Про демонтаж пам’ятного знака та елементів декору» відповідно до вимог Законів України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки», «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» дві п’ятикутні зірки, які розміщувались на дашку над вхідними дверима, демонтували наприкінці квітня того ж року.
Джерела та література:
Канєвський А. В родильному будинку. // “Радянський шлях”, №29 (5722) від 07.03.1951 р.
Бердичев. // “Волынь”, №145 – 1912.
БАВ. – Р. 158. – оп.1. – спр. 415, с. 73; Р. 525. – оп.1. – спр. 227. – л. 158: спр. 248. – л.169; спр. 184. – л. 151.
Матеріали БТІ.
Розпорядження голови Бердичівської міської ради №34 від 26.04.2024 р. «Про демонтаж пам’ятного знака та елементів декору».
Стан будинку по вулиці Данилівській, 8, квітень 2019 р.: