Вул. Вінницька, 5. Будинок хоральної синагоги (іст., арх.)

Вул. Вінницька, 5, північна частина міста. Початкова назва вулиці – Махнівська (від назви населеного пункту Махнівка нині Вінницької області), у радянський період – вулиця імені Якова Свердлова (до 2013 р.).

Синагога споруджена 1850 року на червоній лінії забудови вулиці на кошти єврейської общини. Одноповерхова, прямокутна у плані з симетричним розміщенням пілястр, вміщувала одну тисячу парафіян. Орієнтована головним фасадом на захід. Стіни цегляні, оштукатурені: висота – 10,5 м, довжина фасадної сторони – 12 м, бокової – 19,5 м.

  Синагога служила молитовним домом, осередком вивчення іудаїзму й місцем зібрання єврейської общини. У центрі її стояли 4 колони, поставлені близько одна до одної, огороджуючи найголовнішу частину храму – підвищення для читця, яке ділило залу на 9 однакових прогонів. З підвищення відбувалися читання й коментування Біблії та Талмуду й промовлялося Благословення, використовувалося також і для світських справ.

На східному кінці головної зали містився прикрашений вишуканим різьбленням вівтар. На відміну від звичайної синагоги, тут працював постійний хор із добре підібраними голосами, кантор із обов’язковою музичною освітою й гарним баритоном. Всередині синагога була схожа на лютеранську церкву: колони, ряди лав, хори, на яких розміщувалися жінки, тоді як у старих синагогах жінки знаходились у задніх напівтемних приміщеннях із маленькими віконцями, що були заґратованими. Стеля мала пишні внутрішні бані. Інтер’єр прикрашений поліхромними стінописами.

Розподіл місць у синагозі відбивав соціальну ієрархію. Уздовж східної стіни сиділи найбільш поважні люди – рабин, знавці Талмуду, заможні євреї, які займалися благодійними справами. Чим далі від східної стіни – цінність місць зменшувалася, а біля західної стіни розміщувалися прості євреї. Синагога виконувала, поряд із релігійними, ще й функції управління.

Це була одна з перших у Російській імперії хоральна синагога. Монументальність і розміри вказували на її значну роль у житті міської общини. Окрім неї, в Бердичеві були ще Білопольська, Загребельна, Немирівська, Новоміська і Староміська синагоги. Будівлі усіх синагог проіснували до німецько-радянської війни (як релігійні споруди, їх закрили ще при радянській владі). Вважається, що німецькі окупанти разом із фізичним вбивством євреїв зруйнували всі синагоги Бердичева, від хоральної залишилися лише стіни. Насправді, будівлі синагог в роки окупації використовувались не за призначенням, були зруйновані в ході визвольних боїв у січні 1944 року. Після звільнення міста у 1944 році почалася відбудова заводів, фабрик, шкіл, театрів. Коштів не вистачало, єврейського населення фактично не було. Поступово відбудували одну невелику кімнату колишньої хоральної синагоги, де стали проводитися богослужіння для тих, хто повертався.

1946 року міська влада закріпила безкоштовно за єврейською громадою будинок хоральної синагоги. У січні 1957 року будинок відбудували, з’явився другий поверх. Одночасно будинок передали артілі “Перемога”, тут розташувались виробничі цехи, допоміжні приміщення. З 1964 року в будинку почала працювати рукавична фабрика, підпорядкована міській адміністрації. У 90-х роках у ході економічних реформ, що відбувались в Україні, відбулось роздержавлення підприємств, рукавична фабрика перейшла спочатку у власність трудового колективу, згодом у приватні руки. Нині тут діє приватне підприємство.

Джерела і література:

Центральний державний історичний архів (м.Київ). – Ф.442, оп. 637, спр. 229. – Арк. 55, 62.

Державний архів Житомирської області. – Ф-П 118, оп. 43, спр. 13. – Арк. 10.

Архівний відділ Бердичівської міської ради. – Ф. 525, оп. 1, спр. 263. – Арк. 4, 5.

Еврейская энциклопедия. Свод знаний о еврействе и его культуре в прошлом и настоящем, T.IV – СПб, 1912. – С. 261-264.

Фундуклей И. Статистическое описание Киевской губернии. – СПб, 1852. – С. 422, 424.

Субботин А.П. В черте еврейской оседлости. – СПб, 1890. – С. 94, 97, 106, 130.

Іващенко О.М., Поліщук Ю.М. Євреї Волині (кінець XVIII – початок XX століття). – Житомир, 1998. – С. 34-35.

Марковський Б. Бердичівська земля з найдавніших часів до початку XX ст. – Бердичів, 1999. – С. 70.

Павлюк С. Старий Бердичів // “Земля Бердичівська”, 12 березня 1999 р.