Ви ніколи не прочитаєте цю книгу. Вірніше, зможете, але шансів на це у вас буде один на сто тисяч. Чи один на мільйон. А це, повірте, зовсім мало.
Коли ця книга, будучи ще рукописом, потрапила до моїх рук, здивуванню не було меж. Саме тому, що саме мені випав такий шанс. Один зі ста тисяч, як вже казав. Чи один на мільйон.
Читати рукопис було легко, скажу просто – цікаво, захоплююче. Навіть попри те, що більшу частина написаного я ніколи не осягну до кінця. Адже я тримав у руках практично автобіографію. Що ж тут неосяжного? А те, що це біографія не відомої світу людини, а пересічної. Людини, мільйони доль яких і творять справжню історію. Адже ви ж не думаєте насправді, що цей світ, його історію творять лише знаменитості?
«Всі ми родом із дитинства» (Житомир, 2019). Її автор Петро Карпюк написав власну біографію не для широкого кола. Для своїх, для дітей. Але те, що викладено на вісімдесяти сторінках цієї невеличкої книжечки, варте більшої уваги, ніж епічні «Війна та мир» Льва Толстого чи «Віднесені вітром» Маргарет Мітчелл. Що ви почерпнете з цих книг? Сила духу, кажете? А чи бачимо ми справжню силу духу пересічної людини, яка пройшла горнило страшного голоду, війну та народила дітей у важкий повоєнний час? Яких сил необхідно було мати, щоб втриматись від зневіри та просто жити. Син, який описав поневіряння свої та своїх односельчан у далекому українському селі, що на Ружинщині, лише нещодавно наважився викласти прожите на папері. Важке, але цікаве своєю наївністю дитинство, навчання у школі та перші дотики до не завжди справедливого світу дорослих. Технікум та служба в армії, які навчили багатьом практичним речам, а головне – розумінню того, що необхідно обов’язково навчатись далі, «стрибати вище власної голови». Переїзд до Житомира, зустріч другої половинки у Бердичеві, і – наскрізні роздуми над прожитим, переосмислення своїх дій та рішень.
Так, це не кожному дано. Чи багато ми бачили таких автобіографічних книжок? Ні, їх не зустріти на полицях книжкових магазинів. Але саме вони є тим джерелом, звідки уважний дослідник може почерпнути знання про достовірність історичних фактів, на основі яких лише й можна писати історичні дослідження. Зв’язківець за професією, Петро Олександрович розкриває цікаві факти з розвитку зв’язку на Житомирщині, розповідає про те, що насправді відбувалось у 30-и кілометровій зоні після аварії на Чорнобильській АЕС, як саме приймались ті чи інші виробничі рішення. І все це лише фон для історії власної родини, створення власної сім’ї, виховання дітей. Ось де справжня історія, ось де справжнє життя, не засмічене офіціозом суспільної думки.
«На кого розрахований цей невеликий нарис? Вважаю, не для широкого загалу. Бажаю, щоб діти, онуки, правнуки більше знали про наше родове дерево. Для широкого загалу писати не бажаю, хоча мої друзі, колеги, однодумці, земляки часто запитували і пропонували створити книгу-нарис про власне життя. Для вас, моїх дітей, відповім: боюсь, що мій погляд на події стане досить суб’єктивним. Усі ми бажаємо у житті бути, видаватися трішки кращими, ніж є насправді. А це вже невірно, оскільки про кращі наші сторони повинні говорити інші. А для вас, мої рідні, розкажу все без прикрас».
Що я хотів сказати розповіддю про книгу, яку ви ніколи не прочитаєте, навіть якщо таке бажання з’явиться? «Останнім часом мене наповнюють спогади про дитинство, думки про власний рід, який досить погано знаю, про духовні підвалини мого покоління», – вказує автор у передмові. До багатьох із віком приходять такі думки. Але лише одиниці спроможні викласти їх на папері. Пишіть, не залишайте вічності історію власного життя. Повірте, вона значно цікавіша, аніж історії у книгах згадуваних вище Толстого чи Мітчелл.
Анатолій Горобчук.
Чудова рецензія. Й дуже “апетитна”. Захотілося негайно прочитати. Чи є вона в продажу, де, скільки коштує?
Ні, у продажу її не було і, мабуть, ніколи не буде. Автор створив твір для своїх рідних та дуже близьких друзів.