Возняк Зиґмунд Йосипович (нар. 31 жовтня 1937, м. Бердичів, Житомирська обл., УРСР, СРСР – пом. 16 жовтня 2013, м. Бердичів, Житомирська обл., Україна) – футболіст, футбольний тренер.
Возняк Зиґмунд Йосипович народився 31 жовтня 1937 року у Бердичеві в родині робітника. Його батько Йосип Михайлович Возняк, поляк за національністю, працював на бердичівському м’ясокомбінаті, але на початку жовтня 1937 року був заарештований та звинувачений у шпигунстві. Через десять днів його розстріляли (хоча за офіційними документами розстріл відбувся 1 грудня), тіло поховали в одній з таємних братських могил, що знаходились на території міського відділу НКВС по вулиці Дзержинського, 22 (нині це вулиця Героїв України, територія заводу безалкогольних напоїв; останки розстріляних у 1990 році перепоховали на єврейському кладовищі по вулиці Житомирській). Йосип Возняк так і не побачив сина, який народився за місяць по його смерті. Реабілітували Йосипа Михайловича Возняка лише у 1959 році.
Малий Зиґмунд навчався у міській школі №8, тут закінчив 8 класів. У 1952 році – в п’ятнадцятирічному віці – він пішов працювати на машинобудівний завод “Прогрес” слюсарем ливарного цеху. Працюючи на заводі, його направили на навчання до бердичівського машинобудівного технікуму, де він навчався впродовж двох років. Але закінчити навчання не судилось.
Найбільшим життєвим уподобанням Зиґмунда Возняка стає футбол – ще навчаючись у школі він увесь вільний час присвячує улюбленій грі. Тому працюючи на заводі, де в цей час діє власна футбольна команда “Авангард”, молодий працівник вільний час також віддає улюбленому захопленню.
З часом молодого та вправного гравця помічають та 1954 року запросили до заводської команди. Вперше на футбольне поле у складі “Авангарду” (згодом команда змінила назву на “Прогрес”) у чемпіонаті області Зиґмунд Возняк вийшов проти бердичівського “Шкіряника”. І в цьому бердичівському дербі він забив два м’ячі, завдяки яким прогресівці той матч виграли. З цього часу Зиґмунд Возняк виступав виключно за “Прогрес”, грав під 9-м номером на місці центрального нападника.
Тут варто вказати, що професійних футбольних клубів, як таких, у Радянському Союзі не існувало – кожен гравець вважався любителем і офіційно мусив бути працевлаштованим. Так і Зиґмунд Возняк – професійно виступаючи за заводську команду, він і далі рахувався слюсарем ливарного цеху бердичівського машинобудівного заводу.
З кожною грою молодий футболіст набував майстерності та досвіду. Але настав час проходити військову службу, і Зиґмунд був направлений у військову частину, що базується в селі Скоморохи (нині селище Озерне Житомирського району), де три роки виступав за військову команду.
По поверненні з військової служби Зиґмунд Йосипович повернувся на завод і продовжив виступи за заводську команду. У цей час разом з ним у команді грає талановитий та молодший на чотири роки Анатолій Пузач, який незабаром перейде у “Динамо” (Київ). Їх щира дружба, яка розпочалась ще у дитинстві (вони проживали в сусідніх будинках по вулиці Івана Федорова), тривала все життя.
У 1961 році Зиґмунд Возняк одружився на Ларисі Кушнір – вона працювала фельдшером на “Прогресі” та була дочкою Володимира Венедиктовича Кушніра, який свого часу очолював міський театр. На футбольних матчах обов’язково чергували медики, під час одного з її чергувань у 1959 році молоді люди і познайомились. Це знайомство переросло у подружній союз. Їх весілля пройшло у приміщенні міського театру, куди запросили біля 200 чоловік, серед яких були й місцеві футболісти. Незабаром у молодої родини з’явились два сини – Андрій (1962) та В’ячеслав (1964). Лариса Володимирівна разом із чоловіком завжди їздила майже на всі виїзні матчі прогресівської команди. Згодом професійно футболом займались і їх діти – старшого Андрія тренував Леонід Копитко (нині Почесний громадянин міста Бердичева), меншого В’ячеслава – Володимир Керносенко. А сьогодні й онук Ілля продовжив справу свого дідуся та мріє стати професійним футболістом.
Зрілий та майстерний, у першій половині 60-х років Зиґмунд став одним з кращих гравців команди. Майже у кожній грі він забивав яскраві голи, показував на футбольному полі чудеса майстерності та спритності. І якщо хтось із футболістів брав ворота суперника швидкістю і напором, то ізюминкою Зиґмунда була витончена техніка. Недарма за всю свою спортивну кар’єру Зиґмунд Возняк, на відміну від своїх колег, не отримав жодної травми ніг! На гру Зиґмунда приходять дивитись тисячі бердичівлян, його гра подобалась вболівальникам. Серед друзів та вболівальників Возняк отримав прізвище “Мунчик” – скорочення від його імені Зиґмунд, а прогресівська команда завойовує авторитет, кристалізує свою самобутність. Її знають у Житомирській області, вона має авторитет на Україні. Команда на тривалий час стає незмінним чемпіоном області, стає володарем кубку України.
1965 року київські футбольні селекціонери помічають гру та майстерність 28-річного Зиґмунда Возняка і запросили до столичного “Динамо”. Це був шанс пов’язати своє життя із київським “Динамо”, як це зробив Анатолій Пузач, що того року також отримав запрошення. Але центральний нападаючий не захотів залишати свою рідну команду. Він був футбольним лідером, кумиром для молоді. Якось відомий бердичівський тренер Віталій Лонський зустрів на вулиці Зиґмунда Йосиповича і сказав: “Я тебе дуже поважаю, Зиґмунд, тому що ти патріот свого міста”.
У 1968 році у Бердичеві було сформовано команду класу “Б”, яку заявили в Чемпіонаті СРСР. Зиґмунд Возняк став одним із бердичівлян, котрий грав за команду “Прогрес” (Бердичів), коли вона виступала у класі “Б”. Крім нього, ще в команді були задіяні такі футболісти з Бердичева, як Євген Бєлобородов, Дмитро Ізмайлов, Володимир Керносенко. Перший сезон команда виїздила на навчально-тренувальні збори на Чорноморське узбережжя. Сезон був важкий, тому що команда була молода, суперники – дуже потужні. У наступному, другому сезоні команда була краще укомплектована, змінився тренерський склад, були надані більш кращі умови для функціонування команди.
У 1969 році Зиґмунд Возняк відійшов від активної гри і став спочатку граючим тренером команди “Прогрес”, потім тренером рідної команди. За роки тренерської роботи він виховав цілу плеяду гравців, багатьом дав путівку у життя. Серед його вихованців такі відомі нині у місті, області, країні спортсмени, як Олександр Репутацький (нині тренер ДЮСШ), Володимир Борецький (президент ФК “Бердичів”), Микола Коржук (начальник бердичівського відділу ДАІ, Почесний громадянин міста Бердичева), Юрій Свірський, Ігор Дробиш та багато інших. Серед здобутків тренера у цей період – перемоги у чемпіонаті області, суперкубок області (1978).
У 1982 році Зиґмунд Возняк полишив тренерський пост і передав прогресівську команду новому тренеру – своєму учневі Олександру Репутацькому, якого свого часу запросив до команди як гравця. Зиґмунд Йосипович повернувся у ливарний цех машинобудівного заводу “Прогрес”, де працював слюсарем. У 1992 році він вийшов на заслужений відпочинок, його повний трудовий стаж – 40 років. Наступні роки були сповнені простих радостей життя – Лариса та Зиґмунд Возняки дочекалось онуків, відсвяткували власне золоте весілля (2011), 75-річний ювілей голови родини (2012).
Помер Зиґмунд Йосипович Возняк 16 жовтня 2013 року на 76-у році життя. Похований у Бердичеві на загальноміському кладовищі.
Футболіст Зиґмунд Возняк, він же Мунчик, для багатьох бердичівлян залишився людиною-легендою. Олексій Поляничка, ветеран футбольної команди “Прогрес”, сказав: “Это был профессионал… Он личным примером приводил команду к победе. Никогда не кричал, был прекрасным человеком, на его примере мы приходили к победе. Такого игрока, как Мунчик, уже не будет больше. Он был прекрасным игроком, возможно даже лучше, чем Пузач. Его приглашали всюду, но он был предан “Прогрессу”. Поэтому мы всегда побеждали“.
В’ячеслав Возняк, син Зиґмунда Йосиповича: “Таким известным человеком, как Изя-газировщик, был и мой отец. Таких людей, как он, считаю, очень мало. Поколение тех годов знает, кто такой Мунчик“.
Джерела і література:
Кравченко В. Знаменитому “Мунчику” – 75! // “Земля Бердичівська”, №43 (15893) від 26.10.2012 р.
Не стало “Мунчика”… Некролог. // “Земля Бердичівська”, №42 (15944) від 18.10.2013 р.
Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Житомирська область: У семи книгах. / Головна редколегія (голова П.Т. Тронько, заступники голови О.П. Реєнт, С.А. Кокін та ін.); редколегія тому (голова М.А. Черненко, заступники голови В.М. Врублевський, Л.А. Копійченко та ін., науково-редакційна група при редколегії тому). – Кн. 2. – Житомир, 2008. – с. 185.
Сімейний архів родини Возняків.