Буковинський Владислав Йосифович

Буковинський Владислав Йосифович (нар. 4 січня 1905, Бердичів, Київська губ., Російська імп. – 3 грудня 1974, Караганда, Казахстанська РСР, СРСР) – священик римо-католицької церкви, «Апостол Караганди».

Буковинський Владислав-Антоній Йосифович народився 4 січня 1905 року в місті Бердичів у сім’ї директора цукроварні Кіпріяна-Йосифа Буковинського та його дружини, Ядвіги Сціпіо дель Кампо. Кіпріян-Йосиф Буковинський походив із поміщицької родини із села Свєнціца в Сандомирському повіті в Польщі – помер у 1952 р. в Кракові. Його мати Ядвіга Сціпіо дель Кампо походила з ополяченого італійського роду.

Владислав був охрещений в парафії святої Варвари міста Бердичева. Уже з перших років свого життя Владислав тиха, побожна та слухняна дитина. Початкове навчання Владислав отримав вдома, у 1914 році розпочав навчання в російській гімназії у Києві, а від 1917 року перебував у польській гімназії Проскурова (нині місто Хмельницький). Тяжким ударом долі стала для юнака смерть матері Ядвіги у 1918 році. Незабаром батько одружився з її сестрою Вікторією, яку хлопчик все життя шануватиме як матір. Від шлюбу Кіпріяна-Йосифа та Вікторії у Буковинських народжується син Зигмунд, який пізніше найбільше вболіватиме за звідного брата Владислава. Щоб позбавитися гіркоти втрати та рятуючись від більшовицьких військ, родина Буковинських у 1920 році виїхала до Польщі.

Здібний юнак віддається навчанню та 24 вересня 1921 року в Кракові успішно склав іспити на атестат зрілості і поступив на факультет права Ягеллонського Університету. Владиславу вже з перших курсів пропонують зайнятися науковою працею. Він пише кілька праць та стає переможцем конкурсу наукових робіт.

На третьому курсі юнак, який готує себе до юридичної кар’єри, випадково зустрічається з одним священиком. Той розповідає йому про життя семінаристів. Спочатку хлопець навіть не сприймає серйозно слова отця, коли він мовить, що із Владислава був би добрий душпастир. Так після здобуття магістерського ступеня Владислав Буковинський опиняється на теологічному факультеті того ж таки Ягеллонського Університету, навчається тут з 1926 по 1931 рр. 28 вересня 1931 року Владислав Буковинський отримав ієрейські свячення та розпочав служіння на краківській кафедрі, веде катехизацію (вивчення членом церкви або чоловіком, що готується стати членом церкви, основ християнської віри та віровчення церкви) у гімназії в Рабці та в місті Суха Бескідська (Польща).

У 1936 році Владислав Буковинський прибув до Луцька. Тут він починає працювати викладачем катехетики і соціології у місцевій Вищій Духовній Семінарії, став генеральним секретарем Дієцезіяльного Інституту Католицької Акції, директором Вищого Інституту Релігійних Знань і заступником редактора «Католицького Життя». Окрім цього, отець Владислав не оминає уроків релігії в луцьких школах.

У вересні 1939 року в результаті Польського походу Робітничо-селянської Червоної Армії (інакше – Визвольного походу у Західну Україну і Західну Білорусію 1939 року) місто Луцьк опинився у складі СРСР, став центром Волинської області. Незабаром тут розгораються політичні репресії проти населення, яке не сприймає радянської влади. Усі кошти, що має, отець Владислав віддає бідним. Змучений, голодний та навіть у порваній сутані він продовжує щоденні Богослужіння вже як настоятель кафедрального собору в Луцьку. Щовечора отець Владислав ходить на залізничну станцію, де у вагонах-«телятниках» поляків сотнями на заслання вивозять до Сибіру. Уночі священик збирає біля станції трупи дітей, яких викидають нелюди із вагонів, за християнським звичаєм проводить їх в останню путь.

22 серпня 1940 року отця Владислава вперше заарештували. Під час масових розстрілів у Луцьку 23 червня 1941 року (ці події стались на другий день німецько-радянської війни) священикові чудом вдається уникнути смерті. Разом із іншими в’язнями енкаведисти ведуть його на розстріл, проте куля не влучає в нього. Отець Владислав тихо лежав серед трупів кілька годин.

Не кращими були й часи німецької окупації. Отець Владислав знову допомагає бідним та рятує від смерті єврейських дітей. Йому вдається домовитися із окупаційною владою про Служби Божі для полонених. Разом із монахинями-бенедектинками він проводить месу різними мовами, аби тільки полонені розуміли.

1944 року за допомогу в’язням і втікачам о. Владислав отримав «Золотий Хрест за Заслуги з Мечами» (пол. Złoty Krzyż Zasługi z Mieczami).

Удруге священика разом із єпископом Адольфом-Петром Шльонжком та іншими священиками, які служили в Луцьку, радянська влада заарештувала в ніч з 3 на 4 січня 1945 року, звинувачений у зраді Батьківщини та антирадянській агітації. Спочатку в’язнів вивозять до Ковеля, а згодом садять у київські каземати. У кінці червня 1945 року без суду та слідства отцю Буковинському зачитали вирок: 10 років каторги. А далі – челябінські табори, робота на лісоповалі та мідних копальнях Джескасґану.

300 метрів під землею при температурі 4 градуси, у постійній волозі, упродовж 12 годин накидає отець Владислав лопатою мідну руду на візки. Денна норма – 12 тонн. За невиконання норми – зменшення порції їжі. Уночі, не забуваючи про свій священничий обов’язок, отець Буковинський сповідає та причащає в тюремних бараках сотні людей.

Після смерті Сталіна тисячі ув’язнених отримують свободу. 10 серпня 1954 року був звільнений із табору і отець Владислав. Однак на мужнього священика чекало ще заслання у Караганді. Аби відвернути надмірну увагу міліції до його душпастирської праці, отець Буковинський влаштувався працювати нічним сторожем на новобудовах.

У 1955 році багатолітній в’язень отримав можливість побувати на батьківщині, у Польщі. Брат Зигмунд категорично проти, аби Владислав повертався в Радянський Союз, адже, незважаючи навіть на присутність радянських військ, у Польщі немає такого суворого тоталітарного режиму. «Мене чекає паства, я ж там чи не єдиний католицький священик, не можу їх зоставити без Божого слова». Дивуються його вчинку навіть представники влади у Казахстані. Не раз міліціонери, поважаючи отця Владислава за незламність, відпускають його, попереджуючи, аби він більше «не збирав по ночах людей».

Незабаром священик Владислав Буковинський отримує радянське громадянство, паспорт та право вільно пересуватися по всій території Радянського Союзу. Зі сльозами на очах зустрічають люди священика у Караганді. За кілька днів отець Владислав звільняється з роботи, щоб мати можливість більше часу приділяти душпастирській праці. Кожен дім, куди він прибуває, стає на кілька годин храмом. У 1957-1958 роках о. Владислав провів п’ять місійних поїздок, що тривали від 1 до 4 місяців. Сучасники отця Владислава згадують, що він приїжджав зазвичай після полудня. Влаштовував на столі вівтар. Потім сповідав. Увечері відправляв Службу Божу, після чого знову сповідав до ночі. О п’ятій ранку знову Богослужіння, сповідь, хрещення та шлюби.

У 1958 році священика в черговий раз заарештовують за антирадянську діяльність та зв’язок з Ватиканом. На суді колишній магістр права наскільки добре себе захищає, що отримує мінімальне покарання: три роки каторги, які відбуває на лісоповалі біля Іркутська. Після звільнення отець Владислав у 1961-1969 роках виконує душпастирську працю в Караганді.

Роки каторжної праці, недоспані ночі, голод та холод підірвали здоров’я католицького душпастиря. У 1972 році отець Владислав у черговий раз їде до Польщі та… потрапляє на два місяці в лікарню міста Краків. Туди до нього щодня приходять десятки людей, аби поговорити із місіонером-подвижником. Здивовані лікарі змушені винести його ліжко із палати на коридор.

За кілька тижнів, незважаючи на погане самопочуття, отець Буковинський знову відмовляється залишитися в Польщі, говорячи, що коли він навіть помре, то «й могила буде апостольствувати». Він повертається до Казахстану, продовжує свою роботу. Але щодня здоров’я отця Владислава слабшає. У 1974 році він знову потрапляє до лікарні, знаходиться там десять днів. Сюди до нього приходять сотні парафіян, священик мовить: «Якщо я помру, прийде другий священик, без душпастиря ви не залишитеся». Ці слова стали пророчими.

Помер отець Владислав Буковинський 3 грудня 1974 року, похований у Караганді. У похороні о. Владислава брали участь сотні людей, кілька священиків, у тому числі – з України, а також священики інших сповідувань. Всі хотіли провести в останню путь «Апостола Караганди», як його називали. На кошти, зібрані прихожанами, на його могилі встановили пам’ятник з мармуру з фотографією та написом на польській та німецькій мовах. У дев’яності роки його останки разом із пам’ятником перенесли до кафедрального собору св. Йосифа в Караганді.

Реабілітація Владислав Буковинський відбулась вже за часів незалежності України – 27 липня 1994 р. прокуратурою Волинської області.

На прохання архієпископа Яна-Павла Лєнги з Караганди, направленого 26 квітня 2004 року до кардинала Франциска Махарського, а також після отримання згоди Конференції Єпископату Польщі та схвалення Конгрегації Канонізаційних Справ у Ватикані, у Кракові був утворений беатифікаційний трибунал. Так розпочався процес щодо зарахування отця Владислава Буковинського до лику блаженних. Через чотири роки, 8 березня 2008 року закінчився дієцезіальний етап беатифікаційного процесу.

29 червня 2011 року постановою президента Польщі Броніслава Коморовського нагороджений, посмертно, Командорським Хрестом Відродження Польщі з Зіркою Ордену Відродження Польщі (пол. Krzyżem Komandorskim z Gwiazdą Orderu Odrodzenia Polski) за заслуги в розвитку польської культури і сприяння польському населенню в Казахстані, Киргизстані і Таджикистані.

У Казахстані 11 вересня 2016 р. о. Владислава Буковинського – в’язня радянських таборів, апостола Казахстану, – проголосили блаженним Католицької Церкви. Його беатифікацію звершив папський легат, префект Конгрегації у справах канонізацій, кардинал Анджело Амато, під час урочистої Меси в карагандинській катедрі Матері Божої Фатімської – Матері всіх народів.

Після слів кардинала уперше було публічно віддано шану о. Буковинському – ікону з його зображенням представили у катедрі. Храм сповнився оплесками, вигуками та радісним співом. До пресвітерію внесли реліквії о. Владислава.

На кафедральному соборі Св. Апостолів Петра і Павла міста Луцьк встановлено пам’ятну дошку, присвячену отцю Буковинському.

«З великою радістю дивлюся на Вас і дякую Богові, що мені дано бути серед Вас. Завжди живо цікавився Вашою долею. Багато розповідав про Вас незабутній о. Владислав Буковинський, котрого багаторазово зустрічав і завжди дивувався його священицькою вірністю і апостольським запалом. Був особливо пов’язаний із Карагандою, але розповідав про життя усіх Вас».

Папа римський Іван Павло ІІ,
Астана, 23 вересня 2001 року.

 Джерела і література:

Плугатор Г. Апостол Сибіру й Казахстану. // http://kolomyya.org/se/sites/pb/19189/

О. Вітольд-Йосиф Ковалів. З Бердичева у світ. // Бердичів древній і вічно молодий: Науковий збірник «Велика Волинь»: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. – Т. 32 / Голов. ред. М.Ю. Костриця. – Житомир: Косенко, 2005. – с. 224-228.

Архів УСБ України у Волинській обл., ф. п., спр. 7942, Держархів Волинської обл., ф. 4666, оп. 2, спр. 2569, арк. 15, 19, 40, 53.

о. Ян Новак. Апостол Казахстана. Слуга Божий о. Владислав Буковинский, 1904-1974.

О. Ковалів Вітольд-Йосиф. Святість апостола Казахстану – духовий дар для Вселенської церкви. // Бердичів крізь призму століть. Науковий збірник «Велика Волинь». Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції (Бердичів, 23-24 червня 2017 р.). Вип. 55 / Упоряд. П.С. Скавронський – Бердичів: ФОП Мельник М.В., 2017. – с. 271-278.

Розвадовська І.Т. Святий Владислав Буковинський – уродженець Бердичівської землі. // Бердичів крізь призму століть. Науковий збірник «Велика Волинь». Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції (Бердичів, 23-24 червня 2017 р.). Вип. 55 / Упоряд. П.С. Скавронський – Бердичів: ФОП Мельник М.В., 2017. – с. 278-290.