Не маючи гідного адміністративного статусу, містечко разом із тим продовжувало зберігати роль значного регіонального центру, до якого тяжіла довколишня округа. Зі зростанням економічного та культурного значення Бердичева цей процес ще більш посилився. У сферу його господарського впливу входили й території сусідніх повітів Київської губернії. У той самий час Бердичів мав мало спільного з рештою території Житомирського повіту, більша частина якого лежала в іншій економіко-географічній зоні. Намітились тенденції до певної самостійності Бердичева. Він конкурував із губернським Житомиром, а в багатьох позиціях навіть переважав його, зокрема за кількістю населення. Тому в 1843 році заможні жителі Бердичева звернулися до уряду з проханням надати Бердичеву статус міста, зазначаючи при цьому, що Сенат ще в 1801 році “признал Бердичев коммерческим в Европе местом“. У проханні наголошувалося: “В числе естественных богатств полагается природный ум жителей. Он великими своими успехами принесет пользу государству и честным людям немалую“.
Тому цілком закономірним і логічним стало рішення уряду Російської імперії – указом Сенату від 21 лютого 1844 року Бердичів передали на правах містечка до складу Махнівського повіту Київської губернії (Махнівка – нині село Хмільницького району Вінницької області; з 1935 по 2016 – Комсомольське) “под непосредственный и ближайший надзор генерал-губернатора” Дмитра Гавриловича Бібікова. Дмитро Бібіков відомий тим, що намагаючись послабити польський вплив, усіляко вводив у життя норми й правила Російської імперії й активними діями перетворював не лише Бердичів, але й інші містечка краю в суто російські містечка. Він різко обмежував вплив католицької церкви й польської шляхти, замінюючи польських чиновників російськими й переводячи діловодство на російську мову. Призначена ним комісія переглянула сумнівне дворянство 81000 шляхтичів. Як виявилось, документи багатьох дворян виготовлялися за невелику плату саме в Бердичеві.
У результаті реалізації указу кордон між Волинською та Київською губерніями пройшов за лінією Маркуші – Велика П’ятигірка – Жидовецька корчма – Жидівці (сучасне село Романівка) – Скраглівка – Чехи (сучасне село Дубівка). У Бердичеві на цей час проживала 41 тис. мешканців (збільшилась за останні п’ятдесят років майже в 10 разів!), у той час як населення Києва становило біля 50 тисяч. Бердичів на наступні десятиліття став п’ятим за кількістю населення містом України. Більшими були лише Київ, Харків, Миколаїв та Одеса.
Менш ніж за два роки уряд зробив наступний крок в адміністративній розбудові Бердичева – 7 (19) грудня 1845 року оголошено указ Його Імператорської Величності Миколи I, яким Бердичеву надано статус міста (див. Додаток 2). Одночасно Бердичів став центром однойменного повіту (відповідно Махнівка втратила цей статус). Цим же указом у місті створена Міська Дума і Магістрат (але місто так ніколи й не отримало Магдебурзького права). Бердичівський повіт знаходився у західній частині губернії, на заході межував з Вінницьким повітом Подільської губернії, на півночі – з Житомирським повітом Волинської губернії, на сході – зі Сквирським і Таращанським, а на півдні – Липовецьким повітами Київської губернії. Площа Бердичівського повіту становила 295 388 десятин (3227 км²). У 21-й волості Бердичівського повіту нараховувалось 306 населених пунктів, серед яких 11 міст та містечок: Білилівка, Білопілля, Вахнівка, Дзюньків, Козятин, Махнівка, Нова Прилука, Погребище, Самгородок, Стара Прилука і Спичинці.
Цим же указом місцевому начальству доручено створити для міста Бердичева «приличный герб». Та з гербом місту не поталанило – враховуючи відсутність у Бердичеві компетентних у цьому питанні осіб, безконтрольність із боку вищої влади та загальний занепад місцевого самоврядування справа з бердичівським гербом тривалий час не просувалась. Нового поштовху справі надав указ Сенату від 17 грудня 1853 року, відповідно до якого «чиновники наружной полиции в губернских и уездных городах должны носить пехотные каски с [ … ] уездным гербом». Але оскільки в Бердичеві затвердженого герба не існувало, 9 червня 1854 року Київське губернське правління своїм рішенням постановило використовувати для Бердичівського повіту герб колишнього Махнівського повіту. Але рішення Київського губернського правління не отримало підтримки, і в листопаді 1854 року бердичівський міський землемір запропонував на розгляд посадовців новий проєкт герба. Відповідно до цього проєкту на гербовому щиті об’єднали кадуцей, ріг достатку, коня та козака зі списом. «При составлении герба приняты в основание местные и общие о городе известия, как-от: отличие Бердичева от прочих городов, известного большою внутреннею и заграничною торговлею, которая и обозначена в гербе Меркуриевым жезлом и скачущей (бегущей) лошадью, изобилие местных плодов в городе, обозначенное рогом изобилия, и господствование над Бердичевом гетмана Палия – изображенное казаком, держащим в руке копье». На жаль, цей проєкт не реалізували.
У 1867 році герольдмейстер, охоронець нумізматичного відділення Ермітажу в Санкт-Петербурзі барон Бернгард Карл Кене (у Росії – Борис Васильович Кене) розробив проєкт нового герба Бердичева: у червоному полі срібна стіна з червоними швами та шість золотих монет. У вільній частині — герб Київської губернії. Щит увінчаний срібною міською короною з трьома вежками та обрамований двома золотими колосками, оповитими Олександрівською стрічкою. Але і цей герб затвердження не отримав.
В ювілейному фотоальбомі, який видали у 1913 році на честь 300-річчя династії Романових, серед зображень усіх гербів Російської імперії можна побачити зовсім інший герб Бердичева: на фоні французького гербового щита (одна з 5 форм західноєвропейського щита) зображено перехрещене веретено й елемент, що схожий на стилізований кадуцей (жезл бога торгівлі Меркурія). Герб увінчує імператорська корона, а щит обрамлено орденською стрічкою, що тримається на перехрещених царських жезлах із двоголовими орлами. Коли і як з’явився цей герб, встановити не вдалося.
Лише через півтора століття від часу отримання статусу міста – 22 грудня 1998 року – Бердичівською міською радою затверджено герб міста Бердичева (див. Додаток 3). Наприкінці серпня 1998 року під головуванням секретаря міської ради Василя Толочко відбулось засідання спеціальної комісії, яка опрацювала та оприлюднила рішення щодо створення проєкту нового герба Бердичева. На розгляд комісії свої пропозиції щодо герба надали Ірина Вавровська, директор міської художньої школи Микола Яцюк, дослідник Микола Мельничук та інші. Свої думки з цього приводу висловив історик-архівіст, член Українського геральдичного товариства Володимир Паливода. Врешті-решт, після обговорення можливих варіантів комісія прийняла відповідне рішення. Автором герба став український історик, фахівець у галузі геральдики Андрій Богданович Гречило.
Перші відомості про Міську Думу, що створена на підставі указу Його Імператорської Величності Миколи I, з’явились у 1857 році. Дума складалася з гласних[1], які обиралися на 4 роки, під керівництвом міського голови. Її функції: призначення виборних посадових осіб, справи суспільного благоустрою, призначення складу міської управи та відповідно-посадових осіб, встановлення, збільшення та зменшення міських зборів у визначених межах, утримання доріг, отримання благодійних внесків на користь міста, розгляд та затвердження міських кошторисів та витрат, встановлення правил завідування міським майном, надання інструкцій виконавчій владі, затвердження змін плану міста, подання листів про успіхи та потреби міста до вищої влади. Міську управу очолював міський голова. У 1857 р. міським головою працював Олександр Максимович Яворський, секретарем думи – Осип Осипович Монастерський.
Отримання Бердичевом статусу міста сприяло подальшому розвитку промисловості. За даними 1845 року в місті діяло 8 цегелень, 4 миловарні, пивоварня, 2 свічкових, воскоробний та маслоробний заводи, каретна, кортова, макаронна й 6 капелюшних фабрик. Широкого розвитку в Бердичеві набули ремесла. Ще в середині XVIII ст. кравці, шевці, кушніри, гончарі об’єдналися в цехи. Особливо швидко почали розвиватися ремесла в середині XIX ст. А в 1860 році тут уже налічувалося понад 4 тис. ремісників, у т. ч. 647 кравців. Майстерні, в яких працювало по 8-10 чоловік, містилися в невеличких хатках, наповнених смородом шкіри або чадом від праски. Тут же багатьом доводилося й спати.
У 1845 році в Бердичеві, у приміщенні на розі вулиць Махнівської та Училищної (нині відповідно вулиці Вінницька та Джозефа Конрада) розмістилась кінна пошта.
Із розвитком промисловості, ремесел, торгівлі зростало й саме місто. 1846 року в ньому нараховувалося 1893 будинки, з яких 69 споруджені з цегли. Але на цей час місто залишається вкрай невпорядкованим. Бердичів мав 11 вулиць, 80 провулків та площі Соборну, Сінну, Хлібну, Ринкову та Кінну. Лише на Соборній площі та прилеглих до неї вулицях існувала бруківка, всі інші вулиці не мощені й слугували одночасно і місцем для проїзду екіпажів, і для пересуванням пішоходів (тротуарів не існувало), також місцем для рубки дров, сушіння білизни, чистки меблів, виливання різного роду помий, викидання сміття; вулиці замінювали собою відхожі місця, задній двір та місце для худоби. Французький письменник Оноре де Бальзак (1799-1850), який уперше побував у нашому місті 13 вересня 1847 року, у своєму “Письме о Киеве” (переклад з французької Віри Мільчіної; до речі, українською мовою цей текст досі не перекладено) писав про забудову Бердичева: “Там я с изумлением узрел картину невиданную: дома в Бердичеве танцуют польку, иначе говоря, клонятся кто вправо, кто влево, кто вперед, а иные из них вообще распадаются на части; величиной они по большей части напоминают наши ярмарочные балаганы, а чистотой – свиной хлев. Для европейца, жителя Парижа, зрелище это столь неожиданно, что свыкнуться с ним удается далеко не сразу. На улицах еврейского стойбища было полным-полно евреев. Оказавшись в Бердичеве, недоумеваешь: неужели в этих домах, которые три парижских рассыльных могли бы унести с собою за один присест, в самом деле живут люди? Меж тем толпа на улицах была столь густой, что, несмотря на свирепые крики кучера, экипаж мой, запряженный шестеркой лошадей, двигался вперед с превеликим трудом; ось кибитки то и дело задевала какого-нибудь глухого ротозея, на что кучер, впрочем, не обращал ни малейшего внимания“. Саме тоді Оноре де Бальзак написав відомі нині слова, які всі, хто з любов’ю пише про Бердичів, залюбки цитує і сьогодні: “Тут я увидел настоящие степи, ибо Украина начинается в Бердичеве. По сравнению с нею все виденное прежде – ничто. Передо мною простиралась пустыня, царство хлебов, куперовская прерия с ее безмолвием. Здешние почвы – украинский чернозем, слой черной и жирной земли толщиной до полусотни футов, а то и больше; такие поля никогда не удобряют, а сеют на них только зерновые“[2].
Для вирішення проблем із благоустроєм міста в 1850 році генерал-губернатор наказав місцевій владі розпочати поступове знищення малих земельних ділянок та скласти план міста для подальшого його затвердження. Створений комісією, до складу якої входили місцевий поліцмейстер і міський голова, при сприянні губернського архітектора та землеміра, за участі уповноважених осіб від власників міста, план цей затвердили. Одночасно встановили терміни виконання плану – не довше 10 років із дня його затвердження. Але реальне втілення в життя плану затяглося на значно триваліший час.
У середині XIX ст. Бердичів умовно поділявся на декілька частин:
- Старе місто – територія міського ринку та прилеглі до нього вулиці на захід від костелу Босих Кармелітів;
- Нове місто – будинки на схід від костелу Босих Кармелітів, у т.ч. т. зв. Золота вулиця;
- Качанівка – гористий правий берег Гнилоп’яті, на стику Старого та Нового міста;
- Та сторона ріки, або Загребелля – міське поселення на лівій стороні Гнилоп’яті, де проживало менше євреїв;
- Піски – окраїна Старого міста, межа цієї частини міста – полотно колії Південно-Західної залізниці, вулиця Житомирська, вулиця Муромська (сучасна 30-річчя Перемоги) і річка Гнилоп’ять, тут проживали євреї-ремісники та люмпени (назва Піски пішла від кар’єрів, де добували якісний будівельний пісок);
- Пилипонські вулиці – Безименний провулок та інші, що з’єднували вулиці Мало-Іудейську та Муромську (сучасну вулицю 30-річчя Перемоги).
У Старому місті, заселеному переважно дрібними торговцями, ремісниками, релігійними діячами, сильно відчувався хасидський вплив. Тут знаходився клойз (різновид синагоги) цадика Леві Іцхака, Велика стара синагога, численні синагоги за спеціальностями ремісників, а також хедери (єврейські релігійні початкові школи). Мовою спілкування тут був оригінальний ідиш, збагачений українською і польською мовами.
У Новому місті проживали переважно купці, промисловці, інтелігенція. Тут намагались розмовляти російською. Опановуючи російську мову, тутешні євреї робили крок у “великий світ”. Саме цей світ підмітив гострим пером у своїх творах єврейський письменник Шолом Алейхем (1859-1916). На Качанівці, як і в Старому місті і Пісках, розмовним був ідиш. Загалом же багато неєвреїв Бердичева розуміли ідиш і навіть розмовляли на ньому. Наразі є свідчення відомого єврейського публіциста Володимира Жаботинського (до речі, його мати Хава Зак народилась у нашому місті): “Я побывал в Бердичеве в начале этого столетия (XX – прим. авт.) и даже тогда застал еще на железнодорожной станции православных грузчиков, которые изъяснялись на гораздо более чистом идиш, чем я сам, а в говоре их звучал настоящий еврейский распев”.
Поступово на центральних вулицях Бердичева на місці дерев’яних будинків з’являлися цегляні, які надавали місту характерних та неповторних рис єврейського містечка – штетл (ідиш “schtetl” – містечко). Під цим терміном розуміється своєрідний характер побутового та духовного укладу єврейства. Єврейські будинки в місті переважно дво- або півтораповерхові, при цьому на першому, або в цокольному поверсі знаходилися склади, лавки, майстерні, а на другому проживали хазяї, нерідко до 4-5 сімей. За будинком зазвичай був двір для господарчих потреб. Через нестачу місця декілька сімей користувалися загальним подвір’ям, в якому знаходився погріб (під нього переважно використовувались старі підземні ходи) і господарчі споруди. Будинки зводили так, як дозволяв простір, але всередині будинку чітко простежувалася його орієнтація на схід, тобто на Єрусалим. Так, на східній стіні будинку завжди висіла табличка, виготовлена з дерева або вирізана з паперу, що позначала схід – т. зв. мізрах, яка містила ім’я Бога і яке-небудь символічне зображення (Єрусалимського храму та ін.) та напис типу “На сході встає сонце”. Зовні будинки прикрашали дерев’яним ґанком і галереєю на другому поверсі з різьбленими стовпчиками-балясинами, або дерев’яною обшивкою. Цікавою серед євреїв є традиція прикрашати різьбленим орнаментом стулки вхідних дерев’яних дверей, що вели до будинку. Такі двері можна зустріти на вулицях Бердичева ще й сьогодні (наприклад, на вулицях Луппова, Героїв України, Пушкіна та ін.).
2 (14) березня 1850 року біля 7 години ранку в римо-католицькому храмі св. Варвари письменник Оноре де Бальзак одружився з 46-річною графинею Евеліною Ганською (1801-1882), поміщицею з села Верхівня (нині село Бердичівського району), яка походила з древнього войовничого польського роду, володіла великими статками та маєтком. На вінчанні були присутні за свідків дочка Евеліни — Анна та київський губернський маршал дворянства Густав Олізар. Також був присутній чоловік Анни – граф Жорж Мнішек. Вінчав пару Житомирський прелат Олицької колегіати Віктор Ожаровський, надісланий Луцько-Житомирським єпископом, та канонік Йосип Білобоцький. Після церемонії вінчання Бальзак заявив Евеліні: “Ура! Я зробив те, чого не зміг Бонапарт! … У твоїй особі я підкорив Росію”. З нагоди цієї пам’ятної події у 1966 році на фасаді костелу встановили меморіальну дошку з мармуру (0,8 × 0,6 м) з присвятним написом: “Цей будинок в 1850 році відвідав видатний французький письменник Оноре де Бальзак“. Напис, з огляду на ідеологічну політику радянської влади того часу, досить завуальовано повідомляв про подію, яка відбулась тут більш як століття тому (у 1960-1980-х роках приміщення католицького храму займала дитяча спортивна школа, тут займались у тому числі майстри знаменитої школи стрибунів у висоту тренера Віталія Лонського). Уже у часи незалежності України – 18 травня 1999 року – з нагоди 200-річчя з дня народження Оноре де Бальзака замість цієї меморіальної дошки встановили нову з таким написом: “В костьолі святої Варвари 2 березня 1850 року вінчалися Оноре де Бальзак та графиня Евеліна Ганська”.
Про перебування французького письменника в Бердичеві достовірних відомостей майже не збереглося. Переповідають, що одного разу Оноре де Бальзак зайшов до аптеки на Соборній площі (Соборна площа, 2, цей будинок існує й нині). Увагу його привернув напис французькою мовою на табличці, що висіла над дверима – “Pharmacie”. Власник аптеки Олександр Ціпріс розмовляв не лише на ідиш, але також вільно володів німецькою та французькою мовами. Ціпріс звернувся до гостя на його рідній мові, чим дуже здивував останнього. Аптекар був гостиною людиною та запросив французького письменника переночувати в його домі. Переказують, що відтоді Бальзак змінив своє ставлення до євреїв.
На досить низькому рівні в Бердичеві перебувало медичне обслуговування. Єлизаветинська лікарня на 30 ліжок була платною, хоч і утримувалась на державні кошти: за перебування в лікарні хворий мав заплатити 24 копійки за добу (оплата стягувалась наперед за 5 діб). Друга лікарня утримувалася коштом місцевої єврейської громади. І ця лікарня знаходилась… у колишньому палаці Радзивіллів! Не спроможні господарювати нащадки Радзивіллів передали споруду єврейському кагалу. Вірніше, кагал придбав її в рахунок погашення боргів. Тут розмістилася славнозвісна єврейська лікарня. Кажуть, і в якості єврейської лікарні палац вражав залишками розкоші. Ось як вихваляв нове призначення маєтку власників міста російський економіст та дослідник Андрій Субботін у своїй праці “В черте еврейской оседлости” (1890): “Больница устроена более чем роскошно: просторные, чистые палаты, широкие чистые коридоры, масса света и воздуха, все необходимые условия. Аптека, баня, кухня, прачечная и прочие устроены с такими удобствами, которым могут позавидовать многие наши столичные больницы. Всего более импонирует большая палата – бывший танцевальный зал польских магнатов, с мраморными колоннами и стенами. Там, где когда-то раздавались веселые звуки оркестра, и красивые пани в своих живописных костюмах отплясывали живописную мазурку, где было столько блеска, роскоши, изящества, – там теперь лежит десяток измождённых евреев, надломленных в борьбе с жизнью“.
Єврейську лікарню заснувало Бердичівське Єврейське Товариство з метою догляду за хворими, старими та немічними бідними євреями, утримувалася лікарня на пожертви, які у 1845 році сягали до 1520 рублів сріблом. Керував лікарнею доглядач, якого обирало товариство незалежно від державних органів влади. Місцеві євреї перебували в лікарні безкоштовно. Іногородні, а також особи іншого віросповідання платили по 40 копійок за добу. Того ж 1845 року в лікарні перебувало до 200 осіб чоловічої статі та до 150 – жіночої. Коли 8 квітня 1861 року Бердичів відвідав відомий російський хірург, анатом і вчений-гуманіст Микола Пирогов (1810-1881), він оглянув цю єврейську лікарню – найкращий медичний заклад Бердичева того часу. Вчений відмітив чудові умови утримання (світлі просторі палати з декораціями, зручні ліжка, чиста білизна, добре харчування), наявність необхідних медикаментів і уважне ставлення медперсоналу, що сприяло успішному лікуванню і видужанню хворих. Після його приїзду в місті відкрили Пироговську денну школу для навчання дітей місцевого населення.
З метою покращення медичного обслуговування княгиня Сесілія Радзивілл у 1861 році заснувала богадільню, яка розмістилась у будинку по вулиці Бистрицькій (колишня вулиця Войкова). Богадільня утримувалась на проценти від капіталу в розмірі 52 750 рублів, які на цю справу заповіла княгиня (на кінець XIX століття проценти становили щорічну суму в більш як 2000 рублів). Приймали у богадільню за рішенням опікунської ради, лише осіб християнського віросповідання. Всього у богадільні перебувало 35 осіб на повному безкоштовному утриманні.
Восени 1846 року (за непідтвердженими даними) проїздом із Кам’янця-Подільського до Житомира в Бердичеві побував Тарас Шевченко, як художник Археографічної комісії, що мав у Південному-Західному краї зібрати народні перекази, пісні та відомості. Тут він зробив декілька малюнків історичних пам’яток та записав кілька народних пісень.
1850 року в Бердичеві на кошти єврейської громади збудували Хоральну синагогу. Одноповерхова, прямокутна у плані з симетричним розміщенням пілястр, вона могла вмістити до тисячі осіб. Синагога орієнтована головним фасадом на захід. Вона служила молитовним будинком, осередком вивчення іудаїзму та місцем зібрання єврейської громади. У центральній її частині стояли 4 колони, встановлені близько одна до одної, огороджуючи найголовнішу частину храму – підвищення для читця, яке ділило залу на 9 однакових прогонів. З підвищення відбувалися читання й коментування Біблії та Талмуду й промовлялося Благословення. Синагога використовувалася також і для світських справ.
На східному кінці головної зали знаходився прикрашений вишуканим різьбленням вівтар. Стеля мала пишні внутрішні бані. Інтер’єр прикрашений поліхромними стінописами. На відміну від звичайної синагоги, тут працював постійний хор із добре підібраними голосами, кантор[3] з обов’язковою музичною освітою й гарним баритоном. Тут співали Н. Белзер (Співак, 1824-1906 рр.) і З. Ровнер (Я. Мороговський, 1856-1943 рр.), хасидські мелодії створював кантор Йоселе Талнер. Усередині синагога схожа на лютеранську церкву: колони, ряди лав, хори, на яких розміщувалися жінки, тоді як у традиційних синагогах жінки знаходилися у задніх напівтемних приміщеннях із маленькими заґратованими віконцями.
Розподіл місць у синагозі відбивав соціальну ієрархію. Уздовж східної стіни сиділи найбільш поважні люди – рабин, знавці Талмуду, заможні євреї, які займалися благодійними справами. Чим далі від східної стіни – цінність місць зменшувалася, а біля західної стіни розміщувались прості євреї. Синагога виконувала, поряд з релігійними, ще й функції управління. Це одна з перших у Російській імперії хоральних синагог. Монументальність і розміри вказували на її значну роль у житті міської общини.
У результаті реформування системи єврейської освіти в 1850 році в Бердичеві відкрито перше, у 1860 році – друге казенні єврейські училища першого розряду. Але їх функціонування не могло суттєво вплинути на культурний рівень місцевого єврейства.
1861 року в Росії скасовано кріпацтво, ще через два роки на Правобережній Україні вибухнуло чергове польське повстання. У ньому знову активну участь брала бердичівська шляхта. Місцевими патріотами організовано загін із декількох сотень добровольців під командуванням вісімдесятирічного Платона Крижанівського. До повстанців також приєднався загін із семи десятків озброєних кіннотників, яких привели Владислав Падлевський та Леон Чеконський. В одному з рапортів начальника Бердичівської повітової поліції Н. Кафтарьова повідомлялось про те, що в місті розповсюджувалась прокламація російської організації «Земля і Воля», в якій її члени закликали жителів міста підтримати польське повстання. Але повстання зазнало поразки, у Бердичеві за участь у збройних сутичках покарано 154 заколотника. Серед тих, кого стратили, прапорщик Петро Хайновський, який залишив військову службу та зі зброєю у руках перейшов на бік повсталих (розстріляний разом із керівниками повстання 22 травня 1863 року). Владислава Падлевського також заарештували та 9 листопада 1863 року розстріляли у Києві. Брав участь у повстанні і один із непрямих нащадків засновника бердичівського конвенту Януша Тишкевича – Артур Тишкевич. Його також засудили, він перебував у засланні 20 років та повернувся до Бердичева лише після амністії.
Як відповідь на польське повстання, царизм посилив політику русифікації та намагався послабити вплив польської культурної традиції на українських землях. 17 вересня 1866 року до Бердичева прибув Київський, Подільський і Волинський генерал-губернатор і командувач військами Київського військового округу Олександр Павлович Безак. Приводом для його приїзду стало вбивство невідомими злочинцями настоятеля о. Салезія Мартусевича у власній келії. Ця подія стала однією з офіційних причин закриття монастиря Босих Кармелітів. Відповідне розпорядження генерал-губернатор видав 17 вересня того ж року. Приміщення монастиря, земельні володіння та промислові підприємства, що належали монастирю (а це хутір Гарлінського, фільварок Загребельний, млин та ін.), конфіскували. У доповіді міністру внутрішніх справ Олександр Безак вказував: «Особый вред этого монастыря в политическом отношении доказывается следующими сведениями: в 1861 г. в нем были совершены 3 раза политические манифестации». Також Олександр Безак заборонив друк бердичівських календарів на польській мові.
Наступним кроком генерал-губернатора Безака стало розпорядження від 23 вересня 1867 року, яким у монастирських будівлях відведено приміщення для притча залишеного не закритим католицького костелу. У конфіскованих приміщеннях розмістили управління повітової поліції та сирітський суд. Будинок друкарні передали міській поліції, флігелі перетворили в конюшні пожежників, а башту – на пожежну вежу. У розпорядженні духовенства залишився лише верхній храм та друга башта. Нижній храм, через який здійснюється доступ до родових склепів, занедбали. Одна з власниць Бердичева та представниця відомого роду Марія Тишкевич (у дівоцтві – Радзивілл)
у 1867 році порушила клопотання перед генерал-губернатором щодо «принятии мер, чтобы родовой склеп, в котором гробницы её родителей, брата и сестры (…) не мог служить притоном для злоумышленников». Як результат, підземелля і склепи засипали землею, а вікна і двері заклали цеглою.
Вирішується питання і з монастирською бібліотекою, яка мала цінні видання, стародруки та рукописи – у 1878 році її перевели до Бібліотеки Київського університету св. Володимира. У 1926-1927 рр. у складі фундаментальної університетської бібліотеки вона влилась у фонди Всенародної Бібліотеки України. Сьогодні вона є самостійною структурною одиницею Відділу бібліотечних зібрань та історичних колекцій Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського під умовною назвою “Бердичівська колекція”.
З 1867 року декілька монастирських приміщень займали міські та повітові присутні місця. Частина корпусів передана в розпорядження Київського учбового округу нібито для подальшого пристосування під міське училище. Парафіяльні магазинчики, які призначались виключно для торгівлі свічками та предметами релігійного культу, передали в оренду євреям-крамарям. На 1883 рік у приміщенням колишнього монастиря знаходилися: повітове поліцейське управління, казначейства міської думи та поліцейського управління, арештантські камери та відділення пожежної команди. Решта будівель винаймалися.
Приміщення для костельного притчу знаходились у задовільному стані та нараховували 11 кімнат, з яких чотири займав настоятель храму, по одній – його прислуга, вікарний священик, органіст, приходська канцелярія та двірник. Дві кімнати відводились для священиків, що приїжджали на великі церковні свята. Та попри все сама фортеця приходила в запустіння, її стіни через відсутність належного догляду поступово руйнувались. У такому стані католицька святиня залишалась практично до 1917 року.
* * *
До середини XIX ст. Бердичів фактично існував у докапіталістичній епосі: польські поміщики продавали єврейським купцям, переважно в кредит, продукти праці своїх українських кріпаків, а євреї, у свою чергу, постачали поміщикам і селянам промислові вироби – від предметів розкоші до знарядь праці. І поміщики, і євреї були зацікавлені насамперед у стабільності, а не в економічному зростанні. Капітали росли повільно, продуктивність праці кріпосного господарства залишалась низькою. Капіталістичний розвиток обходив місто стороною, дозволяючи лише невеликому числу найбільш заповзятливих купців зібрати достатньо грошей для того, щоб відкрити свої банкірські контори і згодом перебратись у більш великі промислові та фінансові центри імперії.
Скасування кріпосного права у 1861 році та Польське повстання 1863-1864 рр. (вірніше, укази імператора Олександра II, як реакція на це повстання) підірвали основу процвітання Бердичева – польське помісне землеволодіння. Це стало серйозним ударом по економіці Бердичева: після поразки збіднілі польські поміщики стали переселятись із українських земель до Королівства Польського. Капітали єврейських банкірів, що сформувались у результаті торгових операцій на бердичівських ярмарках, стали переміщуватись до Одеси, Києва, Варшави і Петербурга, де відкривались нові можливості для кредитування та інвестицій (Онуфріївський та Успенський ярмарки ще з 1856 року перевели до Києва). Роль Бердичева, як торговельного центру України, почала поступово зменшуватись. Вже на кінець ХІХ ст. обсяги капіталів на ярмарках становили лише третину попередніх сум, а самі ярмарки задовольняли переважно місцевий попит. Якщо раніше на Онуфріївський ярмарок приганяли до 150 тис. голів худоби, то на кінець століття – 15 тис. Більш-менш тримався Успенський ярмарок, але його середній торговий обіг капіталів протягом 25 років зменшився у 7-8 разів проти рівня 1860 року. Кількість купецьких капіталів зменшилася з 628 до 271 одиниць.
Нові економічні реалії стали поштовхом для подальшого зростання промисловості. Цьому також сприяло будівництво залізниці, яка у 1870 році зв’язала місто з сусіднім Козятином. Тоді ж засновано залізничну станцію в Бердичеві, на східній околиці в 1874 році з’явився залізничний вокзал. У 1876 році залізничну лінію подовжили до Старого Кривина (нині село Славутського району Хмельницької області), лінія стала складовою частиною Південно-Західних залізничних шляхів. 27 травня 1876 року на Бердичівському відгалуженні від залізничної магістралі Київ-Балта відкрито рух залізничних потягів. На урочисте відкриття руху до Бердичева прибув тогочасний начальник служби експлуатації Управління казенної Одеської залізниці Сергій Юлійович Вітте – у майбутньому граф (1905), міністр шляхів сполучення та міністр фінансів Російської імперії (1905-1906), улюбленець імператора Олександра III.
У 1869 році через Російську імперію побудували найдовшу у світі комерційну міжнародну трансконтинентальну лінію Індо-Європейського телеграфу («Індійський телеграф»). Серед населених пунктів, через які пролягла лінія, був і Бердичів. Власне, після поразки у Кримській війні 1853-1856 рр. Росія вимушено погодилась на прокладання через її територію телеграфної лінії, яка зв’язувала Лондон з Калькуттою – столицею Британської Індії (колоніальні володіння Великобританії). Лінія проходила по трасі Бомбей – Калькутта – Карачі – Бушир – Тегеран – Єреван – Тифліс – Сухумі – Керч – Одеса – Бердичів – Житомир – Варшава – Берлін – Лондон. Будівництвом лінії керували підприємці відомої фірми «Сіменс і Гальське» («Siemens & Halske»). Телеграфні стовпи використовувались як дерев’яні, так і чавунні (мали чорний колір). Урочисте відкриття лінії відбулось у 1870 році: 12 квітня з Лондона до Калькутти по телеграфу передали текст державного гімну «Боже, бережи королеву» і табель зарплати майбутніх телеграфістів. Швидкість передачі повідомлення на той час стала приголомшливою: сеанс зв’язку зайняв всього 28 хвилин.
За допомогою Індо-Європейського телеграфу підтримували зв’язок між собою 34 країни світу. Росія отримувала 16 % прибутку від роботи даної лінії. Також король Георг V викупив землю навколо кожного стовпа телеграфу, ця територія в Росії до Жовтневого перевороту 1917 року вважалася власністю Великобританії. Більшовики, які прийшли до влади, націоналізували телеграфну лінію, що проходила по території Росії. У 1922 році продовжили концесію[4] з англійцями по спільній експлуатації телеграфу, який успішно діяв до 1931 року.
Через Бердичів лінія проходила з заходу на схід по вулиці Білопільській (нині це вулиця Європейська), оминаючи з південної сторони сусіднє село Семенівку. До сьогодні зберігся будинок по вул. Луппова (на той час – вулиця Грецька), побудований одночасно з лінією. У цьому будинку знаходився технічний пункт телеграфу. Загалом робота на Індо-Європейському телеграфі вважалася доволі престижною: працівники мали добру заробітну плату, їх одягали у спеціальну форму. Лінія використовувалась і для місцевого зв’язку.
Телеграми, відповідно до діючих на той час правил, приймались російською, французькою та німецькою мовами. Незважаючи на порівняно високі тарифні розцінки, попит на телеграфний зв’язок зростав, особливо в ділових колах. Плата за цю послугу залежала від кількості слів у телеграмі та відстані, на яку вона передавалась. Тодішніми правилами встановлювалось, що максимальна довжина слова мала бути до семи складів, якщо ж воно було більшим, то надлишок вважався за окреме слово. Телеграму за вимогою відправника могли зупинити, причому безкоштовно. За термінову телеграму бралася плата у потрійному розмірі. На початку 1880-х років кожне слово звичайної телеграми, яка відправлялась у Францію, коштувало 14 коп., у Туреччину — 24 коп., у Німеччину — 10 коп., а в межах європейської частини Російської імперії — 5 коп.
Вже у 1881 році бердичівським міським телеграфом прийнято для подальшої передачі у різні куточки Росії 264 адміністративних телеграм (або як їх тоді називали – депеші), 9271 комерційна телеграма, 5 газетних і 13653 інших повідомлень. З міжнародних кореспонденцій із іноземними державами відправлено 1 адміністративну, 1358 комерційних і 1328 інших телеграм, а отримано 1 адміністративну, 1415 комерційних і 930 приватних телеграм. Цього ж року через бердичівську станцію пройшло для відправлення далі 198 158 депеш. Всіх же депеш, рахуючи й безкоштовних телеграфного відомства, пройшло 257 237 одиниць та отримано за відправлені телеграми в межах Імперії 16 045 руб. 63 коп., за кордон – 2 945 руб. 13 коп.
З лінією Індо-Європейського телеграфу пов’язана одна цікава історія: наприкінці XIX ст. старі телеграфні стовпи, які демонтували з лінії телеграфу з огляду на їх непридатність для подальшого використання, один спритний ділок на прізвище Кривошеєв використав для ремонту мосту через ріку Гнилоп’ять. Його працівники забивали стовпи в гниле дно ріки замість призначених для цього товстих паль. Тому цілком вірогідно, що окремі дерев’яні палі, які нині ще можна бачити поряд із греблею, є тими самими телеграфними стовпами, які свого часу встановлювали на цій лінії майже півтора століття тому.
У 1880-х роках Бердичів знаходився у власності нащадків Миколи Радзивілла (1791-1853) — дочок Марцеліни Чарториської (1817-1894), піаністки та філантропки, що оселилась у Парижі, і Марії Радзивілл. Марія вийшла заміж за Михайла Тишкевича, представника роду Тишкевичів, які власне й були першими власниками Бердичівських земель. Так власниками Бердичева знову стали Тишкевичі. Про це свідчила і дошка з написом назви міста та імені власника, яку встановили при в’їзді до міста.
У 1872 році в Бердичеві діяло 25 заводів і фабрик. Це невеличкі, кустарні підприємства, де переважала ручна праця. У цей період у місті з’явились підприємства, які стануть економічною основою Бердичева впродовж наступного століття. Так, чеський колоніст Станіслав Еммануїлович Чеп (чеськ. Stanislav Čep) придбав у Бердичеві ділянку землі по вулиці Білопільській та заснував пивоварний завод, відомий нині на всю Україну як ПАТ “Бердичівський пивоварний завод”. На той час у місті вже працювало три невеликі пивзаводи. Станіслав Чеп не лише звів цехи заводу, а й збудував артезіанську свердловину, проби води якої обіцяли якісне пиво. Також для потреб заводу поруч вирощувався хміль.
Приїзд Станіслава Чепа до Бердичева не випадковий – поява чеських колоністів на теренах Російської імперії та, зокрема, в Україні зумовлена декількома причинами. По-перше, це фінансова криза в чеських землях, які входили до складу Австро-Угорської імперії. По-друге, криза в усіх сферах промисловості і, як наслідок, масове безробіття в самій Чехії. У Празі для майбутніх чехів-емігрантів навіть функціонував державний комітет, який допомагав усім охочим переселитися за кордон, зокрема до Російської імперії.
У 1875 році в Бердичеві з’явився шкіряний завод, який згодом став одним з найбільших в Україні: 20 лютого 1875 року польський фабрикант з Варшави Кароль Ян Шленкер (1839-1900) придбав неподалік Бердичева в Констанції Гейзенрей відповідно до договору №1720, засвідченого приставом Бердичева, за 3400 рублів 48 десятин (2136 кв. сажнів) землю (нині це місцевість по вулиці Житомирській, 76). На цій болотистій околиці міста, на хуторі Баранячий Острів він збудував свій перший шкіряний завод. На території заводу знаходились: 5 кам’яних і 3 дерев’яних будівлі, 11 дерев’яних сараї, млин, стайня, житловий будинок, два магазина, баня, погріб та декілька складів. На той час це глуха околиця Бердичева, через яку проходив шлях від Бердичева до Житомира. Поряд із заводом знаходився великий дубовий ліс. Саме цей ліс, за припущеннями, і став однією з передумов появи тут заводу – на той час для обробки шкіри широко використовувалась дубова кора, дубові екстракти. З роками дубові гаї будуть поступово вирубати, але поряд із заводом частину лісу залишать, він стане основою чудового парку, який нині відомий як парк відпочинку шкіроб’єднання ім. Ілліча, з власним стадіоном та зонами відпочинку.
Бердичівський завод Карла Шленкера приносив значні прибутки, з роками став одним із найбільш значущих у Київській губернії. Так, продукція заводу покривала п’яту частину потреб у шкіряних виробах усієї армії Росії. У роки Першої світової війни (1914-1918) чоботи та ремені для солдат і офіцерів цілими залізничними потягами відвантажували саме з Бердичева. Надзвичайно швидко розбагатілий фабрикант поступово став щедрим благодійником і меценатом: він створив на власних підприємствах лікарняну касу, у 1880 році заснував трирічну ремісничу школу для дітей робітників заводу. З часом на підприємстві з’явились елементи системи пенсійного забезпечення працівників. Усім, хто працював на заводі понад п’ять років, надавались акції підприємства. Все це сприяло високому авторитету фірми та приваблювало до неї висококваліфікованих фахівців. Значну увагу Карл Шленкер приділяв також громадській роботі – він став членом торговельного суду, головою каси промисловців і кредитної спілки, очолював раду Музею промислу і сільського господарства, пристрасно опікувався польським мистецтвом. Громадські та свої господарські справи Карл виконував сумлінно, ретельно, з невичерпною енергією.
У 1874 році в Бердичеві на Юридиці (нині вул. Героїв України) колезьким секретарем В.Е. Каменським створена майстерня з ремонту та виготовлення сільськогосподарського реманенту з чисельністю працюючих у 17 чоловік та річним обсягом виробництва 12 тис. руб. Майстерню обладнали трьома ковальськими горнами та 11 різноманітними верстатами, що приводилися у дію вручну. Через деякий час у майстерні працювало 177 працівників, які випускали продукцію на загальну суму біля 300 тис. руб. на рік.
Однак майстерня Каменського не проіснувала довго — через деякий час у Бердичеві з’явилось більш потужне підприємство, конкурувати з яким було складно. Ним став механічний та чавуноливарний завод Леопольда Казимировича Плахецького, заснований у 1880 році в безпосередній близькості від залізничного вокзалу на Торговій площі. Це місце на той час мало назву “рогатка” – тут від Білопільської вулиці йшло відгалуження у напрямок села Семенівка (нині це вулиця Семенівська). За порівняно короткий час Леопольд Плахецький скупив у бердичівських міщан землі на обраному ним місці загальною площею 3730 кв. сажень разом із будівлями, що тут знаходились. На цій земельній ділянці він розмістив виробничі цехи та дільниці. Спочатку кількість робітників становила 30 осіб, річний обсяг виробництва – 50 тис. руб. Завод оснастили вагранкою (невеликою шахтною піччю, що служила для переплавлення чавуну), чотирма ковальськими горнами, сімома станками та паровою машиною потужністю 8 кінських сил. У перші роки свого існування завод ремонтував сільськогосподарський реманент, а згодом виготовляв плуги, сіялки та віялки.
Незабаром Леопольд Плахецький запросив у компаньйони купця Івана Михайловича Доберського, і підприємство діяло під назвою “Механічний і чавуноливарний завод Плахецького і Доберського”. Масштаби виробництва постійно розширювались, до 1892 р. завод вже оснастили двома локомобілями загальною потужністю 16 к. с., двома вагранками, шістьма ковальськими горнами, діяло 17 різноманітних верстатів та два вентилятори.
У 1890-х роках у Росії спостерігався значний промисловий підйом, що призводив до зростання акціонерних та пайових товариств. Передбачаючи додаткові вигоди від реорганізації заводу у товариство на паях, Леопольд Плахецький, Іван Доберський та Микола Барсуков, який приєднався до них, у вересні 1895 р. направили у департамент торгівлі і мануфактур міністерства торгівлі і промисловості Російської імперії прохання про затвердження проєкту уставу “Товарищества машиностроительного завода “Прогресс”. 29 червня 1896 року Російський імператор Микола II цей проєкт затвердив і на його основі в Бердичеві створено “Общество машиностроительного завода “Прогресс” з основним капіталом 350 тис. руб. Випущено пакет акцій у кількості 1400 штук номіналом 350 руб. кожна.
У 1896 році завод значно розширив свої виробничі потужності за рахунок будівництва нових корпусів, спорудження механічної майстерні з гальоркою площею 864 кв. м, кузні, чавуноливарного цеху з сушарками і вагранками, модельного і міднокотельного відділення і т. д. У 1900 році введено у дію механічний цех, у 1903 році здійснили повний перехід підприємства на випуск обладнання для цукрових і рафінадних заводів. Замовників вдосталь: цукрова промисловість займала провідне місце в економіці країни, лише на Бердичівщині діяло 14 пісочних та 2 рафінадні цукроварні. Значної кількості сучасного обладнання потребувало й супутнє цукроварінню горілчане виробництво. У Бердичівській окрузі знаходилась значна кількість великих і малих ґуралень (спиртових заводів). Андрушівська, Червонецька, Немиринська та більше 20 їхніх філій виборювали право на розміщення своїх замовлень.
На початку XX ст. на зміну колишнім власникам заводу “Прогрес” прийшли нові, переважно іноземці. Директором-розпорядником товариства став швейцарець Ф.Г. Єнні, директорами правління обрані Г.Г. Єнні та П.І. Гомола. У подальшому майже весь основний капітал товариства перейшов до рук швейцарців братів Єнні.
Наприкінці XIX ст. пожежі в Бердичеві стали звичним явищем. Їх пік припав на 1870-1880-і роки. Наприклад, у 1871 році полум’я знищило шкірзавод купців Заскінда та Капніка, у 1875 р. – 13 міських житлових будинків, у 1877 р. – 17 будинків та тютюнову фабрику Йолека та Лінцеця, у 1879 р. – 16 будинків, у 1880 р. – цукеркову фабрику, у 1887 р. – пивоварний завод Шенберга. І це далеко не повний перелік пожеж. У 1872 році в Бердичеві створена державна пожежна команда (до цього діяла пожежна команда, фінансована власниками міста), але ані вона, ані запобіжні заходи не давали відчутних результатів.
Тут слід згадати про одну подію, яка отримала значний резонанс не лише в Бердичеві, але й по всій країні: 1 січня 1883 року о 22 годині в новозбудованому зимовому цирку (його директори італієць Джувані Діонісіо Ферроні та прусський підданий Іван Хютгенс), проходила новорічна вистава. На виставу прийшло близько 520 осіб, переважно заможних бердичівлян та численних гостей міста, які приїхали з сусідніх волостей та повітів. Цирк розташувався на вулиці Махнівській (нині вулиця Вінницька) поряд із площею Театральною. Власники цирку відкрили його з порушеннями правил пожежної безпеки: усі двері приміщення відкривалися всередину, а під час самої вистави один із запасних виходів був закритий на замок, інший – забитий цвяхами. Під час вистави сталася пожежа – вогонь швидко поширився на все приміщення цирку, яке вмить наповнилося димом. З панічним криком глядачі кинулися до дверей. Одні напирали на інших, намагаючись вирватися на свіже повітря, та пасткою для всіх стали двері. Ззовні дим від пожежі приховав великий туман, а вогонь бушував усередині цирку. За 10-15 хвилин цирк згорів дощенту, загинула 301 людина, лише частині вдалося врятуватись.
Як з’ясували згодом, причиною загорання стало недбале поводження з гасом, який використовувався для ламп освітлення. Вірогідно, хтось з персоналу цирку залишив лампу з гасом, від якої спершу загорілися внутрішні приміщення цирку, а потім вогонь перекинувся на всю будівлю. За іншою версією (вона поширилась у пресі) під час вистави перед виїздом на арену з рук артиста – “демона на коні” – випав факел та потрапив до відкритої бочки з гасом, від чого спалахнуло велике полум’я.
Пожежники прибули на місце трагедії лише вранці, коли все згоріло. Відразу після трагедії в Бердичеві створили Комітет суспільної допомоги постраждалим під час пожежі. Під егідою комітету здійснювався розбір трупів родичами з місця трагедії та поховання невпізнаних тіл. Всі зібрані залишки одежі, кістки та інші речі вивезли за межі міста та спалили. Згарище обсипали 118 пудами негашеного вапна, згодом навколо місця трагедії звели огорожу.
Загиблих упізнавали за прикрасами і коштовностями, іншими уцілілими у вогні особистими предметами. А невпізнані трупи поховали на кладовищі на східній околиці міста (нині кладовище на вулиці Пушкіна) у двох загальних могилах. Навколо них встановили дерев’яну огорожу та пам’ятник у вигляді великого кам’яного хреста на постаменті. На пам’ятнику зробили напис: “НЕОПОЗНАННЫМЪ ЖЕРТВАМЪ ПОЖАРА ЦИРКА 1 го Генваря 1883 года”.
Комітет суспільної допомоги крім поховання організував також допомогу вцілілим жертвам пожежі. Для цього організували збір коштів – пожертвувань від жителів міста та округи, страхових товариств, торгових домів. Всього зібрали 32 164 рубля. Навіть від імені російського імператора Олександра III надійшло 4 000 рублів. Кошти використовувалися на медичну допомогу, закупівлю необхідних ліків. Також надали допомогу трупі цирку. Остання, у кількості 27 осіб, втратила абсолютно все майно та за кошти комітету відправлена на батьківщину. Квитки на пасажирський потяг їм пожертвувала Південно-Західна залізниця.
У 1904 році, за два десятиліття після цієї трагедії, на місці згорілого цирку звели новий цегляний двоповерховий будинок (нині будинок по вулиці Вінницькій, 28/1), в якому розмістили лікарню Червоного Хреста. З 1944 року це приміщення займає контора (вузол) зв’язку, з 1995 року – місцеві підрозділи ПАТ “Укртелеком” та УДППЗ “Укрпошта”.
Хоча будівля зимового цирку згоріла, Бердичів все ж мав власний цирковий заклад – цирк літнього типу знаходився на вулиці Нікольській (нині вул. Шевченка, на цьому місці нині розташована станція швидкої медичної допомоги). Цирк функціонував лише у теплу пору року, міг розмістити біля 400 чоловік. Власник цирку Калашников і його діти володіли цирковим мистецтвом. Тут виступали ілюзіоністи, повітряні акробати, наїзниця, клоуни. У другому відділенні завжди відбувались змагання з французької боротьби (зі споминів жителів міста відомо про боротьбу місцевого борця Терещенка з негром). У Бердичівському цирку виступав знаменитий український богатир-силач Іван Піддубний, а також знаменитий російський дресирувальник коней Труц зі своєю трупою. Двічі тут виступав талановитий цирковий артист та дресирувальник Анатолій Леонідович Дуров. Під час перших відвідин міста він проїхав від залізничного вокзалу до цирку на візку, запряженому свинею, що викликало неабияке захоплення серед бердичівлян, які опинились у цей час на Білопільській вулиці. Вдруге він виступав перед учнями міста в буремному 1918 році.
Розвивався в Бердичеві й інший вид мистецтва – театр. І не просто театр, а театр єврейський. На сьогодні засновником єврейського театру на теренах Росії вважається Авраам Гольдфаден – поет, композитор, драматург і режисер, перші спектаклі трупи якого відбулись в Яссах восени 1876 року. Але у восьмій книзі Бібліотеки журналу “Театр и искусство” за 1913 рік знаходимо публікацію “Записок еврейского антрепренера” Алтеруне Фішзона, до яких редакція журналу зробила наступну примітку: “Автор, по справедливости, должен считаться основателем еврейского театра в России”. І як доказ цього Фішзон привів свою першу афішу:
Бердичев
С дозволения начальства
В субботу, 4 октября 1875 года
по желанию публики дан будет
– ЕВРЕЙСКИЙ КОНЦЕРТ –
под управлением А. Фишзона
с участием еврейских хористов.
Театр помещается в зале гостиницы “Золотые Берега”.
Цены местам: кресла 1-х и 2-х рядов 1 руб., 3-х и 4-х – 75 к., за скамейки – 30 к.
“Вот эта афиша, – пише А. Фішзон, – знаменует начало еврейского театра. Не только в России, но я нисколько не преувеличу, если скажу – во всей Европе… Из моего дальнейшего очерка вы увидите, что основателем еврейского театра не был Гольдфаден…”[5].
На той час пятнадцятилітній Алтеруне Фішзон навчався в хедері, співав у синагогальному хорі. Після світського концерту головного кантора Шпіцбера Фішзон розпочав створення власних пісень та виконання їх перед ріднею. “В это время была в Бердичеве табачная фабрика, – згадував Фішзон. – Там работал молодой человек Срулик Розенфельд… Он был красив, одевался в немецкое платье, носил сапожки со скрипом, шапочку набекрень. Это был затейник большой руки, по субботам он вместе со своими товарищами устраивал разные увеселения…”. Срулік організовував виступи Алтера у приватних будинках Бердичева, де його виконання мало значний успіх, що, без перебільшення, гріло самолюбство підлітка. Незабаром Срулік запропонував влаштувати концерт не у приватних будинках, а у справжній театральній залі. Цей концерт відбувся 4 жовтня 1875 року. Успіх був приголомшливим і компаньйони вирішили здійснити турне по містах і містечках: виступали в Житомирі, Черкасах, Кременчуці, Білій Церкві і навіть у Києві. Ці концерти перетворювались у театральні вистави з визначеною драматургією. У Житомирі їх виступ відвідали поети Іцхок Лінецький і згадуваний вище Авраам Гольдфаден. Гольдфаден подарував Фішзону свій фейлетон, який згодом став комедією “Бабушка и внучка”, а Лінецький – збірку власних віршів. Можливо, саме це і спонукало Авраама Голдфадена згодом зайнятись розвитком єврейського театрального мистецтва.
Хоча окрім спогадів Алтеруне Фішзона інші документальні підтвердження зародження єврейського театрального мистецтва саме в Бердичеві відсутні, однозначним залишається той факт, що саме наше місто відіграло у цьому далеко не останню роль.
Подих тогочасного міського життя передають малюнки та картини сучасників. У 1889 році Бердичева відвідав французький художник-графік другої половини XIX ст. Карл Сестеро де Лаутерекен. Він працював у жанрі документально-архітектурного пейзажу і створив низку малюнків з видами нашого міста. З якою саме метою автор малював ці роботи, достеменно невідомо. Співробітники Житомирського обласного краєзнавчого музею, де зберігаються нині ці малюнки, припускають, що художник готував до друку альбом видів історичних місцевостей. Можливо, планував видання художніх листівок-сувенірів. Але на той час почала активно розвиватися фотографія, яка витіснила малюнки з газет, журналів і поштових листівок. Картини з зображенням Бердичева становлять значний інтерес із краєзнавчої, художньої та історичної точки зору, адже на них зображено існуючі та втрачені на сьогодні головні архітектурні перлини нашого міста, часом із незвичних ракурсів. Це Успенський собор, Хоральна синагога, костел Святої Варвари, кляштор Босих Кармелітів, Старомісна синагога.
Бердичів на малюнках художника Карла Сестеро де Лаутерекена, 1889 рік:
Навесні 1891 року Росію з метою вивчення умов життя східних євреїв для того, щоб написати антисемітський звіт, відвідав Джозеф Пеннел (1860-1926) — американський графік-офортист і літограф, переконаний расист. Пеннел приїхав до Бердичева, де зробив малюнок Соборної площі. Та зробити ескіз переповненого ринку в Бердичеві він не зумів, оскільки був заарештований двома поліцейськими за підозрою у військовому шпигунстві. Повернувшись до Лондона, він запропонував свої малюнки декільком журналам. Малюнок під назвою “In The Streets Of Berdicheff” (“На вулицях Бердичева”) опублікував журнал “The Illustrated London News”. Також декілька малюнків та літографій Бердичева залишив нащадкам відомий білоруський та польський художник Наполеон Орда (1807-1883).
Зі зростанням загального освітнього рівня в багатьох людей з’являвся інтерес до історії Бердичева та краю. Так, ще в 1852 році побачила світ праця таємного радника, сенатора Івана Фундуклея “Статистическое описание Киевской губернии”, де приводиться ґрунтовне дослідження з історії Бердичева. Службовець Київської духовної консисторії, український краєзнавець Лаврентій Іванович Похилевич (1816-1893) у праці “Сказания о населенных местностях Киевской губернии” (1864) залишив нащадкам цінний опис Бердичева і населених пунктів Бердичівського повіту, передусім, церковного господарства (на той час до складу повіту входило біля половини населених пунктів сучасного Бердичівського району). Описи інших населених пунктів Бердичівщини, що входили до складу сусіднього Житомирського повіту, розміщено у фундаментальній праці церковного діяча Миколи Івановича Теодоровича (1856-1917) “Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии: Волынь в описании городов, местечек и сёл в церковно-историческом, географическом, этнографическом и друг. отношениях” (1888).
У 1882 році командир 1-ї батареї 32-ї артилерійської бригади полковник І. Петроков написав книгу “Бердичев”, в якій окрім історичної довідки скрупульозно описав сучасний йому Бердичів, його облаштування та взаємодію всіх сфер життя. Через декілька років Бердичів відвідав російський економіст Андрій Павлович Субботін (1852-1906), який у праці “В черте еврейской оседлости. Отрывки из экономического исследования в западной и юго-западной России за лето 1887” (1890) створив розгорнутий опис міста як в економічному, так і в соціальному плані. Цікаві історичні розвідки зробив український історик Володимир Боніфатійович Антонович (1834-1908) у праці “Монографии по истории западной и юго-западной России” (1885).
Дослідженнях приведених вище авторів на сьогодні є цінним матеріалом для істориків та дослідників міста та краю.
Дослідницька робота ґрунтується як на документальних джерелах, так і на археологічних дослідженнях та знахідках. Цікавою з дослідницької точки зору стала знахідка, яка опосередковано вказує на те, що Бердичів існував значно раніше, ніж згадується в перших писемних джерелах. Це т. зв. Бердичівський скарб, знайдений на території міста у 1884 році. Він складався з 197 литовських монет типу «колюмни» – «спис із хрестом» та 172 празьких грошів часів Вацлава IV (1378-1419). Причому празькі гроші дуже стерті, а литовські денарії мали добру збереженість. На той час литовські денарії були дуже рідкісною знахідкою, і скарб з такою кількістю монет викликав велику зацікавленість нумізматів. На сторінках тогочасних «Записок нумізматичних» («Zapiski numizmatyczne»), що виходили щоквартально у Кракові (Велике Князівство Краківське), з приводу визначення достовірності цих монет навіть виникла полеміка. І хоча протягом наступного століття до наукового обігу ввели значну кількість найдавніших литовських монет, розроблено їх систематизацію та класифікацію, з приводу хронології та достовірності таких монет серед дослідників немає єдності і до сьогоднішнього дня. Серед основних 4-х типів найдавніших литовських монет, денарії типу «колюмни» – «спис із хрестом», єдині, поширені серед знахідок на Україні (решта типів відомі в поодиноких екземплярах). Основний ареал поширення таких монет – Волинь (до складу якої входить Бердичів), саме тут концентруються найбільші скарби литовських монет. Це дало привід нумізматові М.Щекатіхіну в 30-х рр. XX ст. висунути припущення, що ці монети карбувалися в місті Луцьку литовським князем Вітовтом у 1384-1388 рр. Пізніше точку зору цього дослідника підтримали деякі нумізмати. Більшість сучасних дослідників також пов’язують ці монети з карбуванням Вітовта, але вже в XV ст. (після 1401, 1413 рр. та ін.) в єдиному центрі – столиці Великого князівства Литовського і Руського – місті Вільно (нині Вільнюс, столиця Литви).
Бердичівський скарб 1884 року, напевно, може датуватися ІІ-ІІІ чвертю XV ст., адже він містив празькі гроші, які значний час перебували в обігу (дуже стерті), і значну кількість литовських денаріїв, які не встигли стертися в процесі обігу (непоганої збереженості). Разом із іншими волинськими знахідками Бердичівський скарб порушив багато цікавих проблем перед дослідниками.
* * *
Якщо у ряді міст Росії кінно-залізничні дороги (конки) діяли вже з середини XIX ст., то в Бердичеві конка з’явилась лише у 1892 році. Ця необхідна для жителів міста справа гальмувалась неузгодженістю власників Бердичева та їх небажанням домовлятися. Справа у тому, що в останній чверті XIX ст. Бердичів все ще залишався власницьким містом: однією частиною міста володіли купці брати Рукавішнікови (рос. Рукавишниковы), дві частини належали спадкоємцям швейцарського купця Єнні, три частини — графу Михайлу Тишкевичу, причому п’ять останніх частин перебували в опіці (на 1898 рік опікуном над бердичівським маєтком був Павло Олександрович Крижановський, який проживав у селі Глухівці, а канцелярія знаходилась в Бердичеві в будинку Введенського, що на вулиці Махнівській (нині Вінницька)). Міська залізниця мала проходити по центральній вулиці Бердичева — Білопільській. Та оскільки місто залишалось розділеним між його власниками на 6 частин, останні не могли досягти домовленості щодо витрат на будівництво та розподіл прибутків.
Лише в 1879 році “с одобрения Бердичевской Дворянской опеки, между владельцами города и предпринимателями, — купцом Павлом Сучковым и Инженерами Александром Гилевичем и Фаддеем Селицким заключен договор. В силу этого договора названным лицам предоставляется исключительное право на сооружение конно-железных дорог, для пассажирского и товарного движений, в таких направлениях, какие эти лица найдут для себя удобными и выгодными сроком на 48 лет, с дозволением бесплатного пользования для устройства путей песком и землёй из принадлежащих владельцам города угодий. Платить указанные лица в пользу владельцев города первые пять лет должны — по 500 рублей, следующие пять лет — по 750 рублей, и в остальное время до окончания срока — 1000 рублей ежегодно. Установить плату за проезд – не выше 10 копеек для 1-го класса, и 5 копеек для 2-го, за провоз груза от 1 до 1/2 копеек с пуда“.
21 грудня 1890 року до Петербургу надіслано прохання про відкриття в Бердичеві кінно-залізничної дороги з додаванням плану шляхів, кошторису на будівництво. Але товариш (заступник) Міністра внутрішніх справ В’ячеслав Плеве відмовив у цьому проханні, оскільки залишився невдоволений хибами в кошторисі, неякісними планами, на яких не вказали зупинки конки та місця, де екіпажі повинні розминатися. 19 червня 1891 року план надіслали повторно, з виправленнями та усуненими вадами, і начальник департаменту поліції Міністра внутрішніх справ Петро Дурново дозволив будівництво. Рейки для шляху вирішили придбати в Одесі, але в половині рейок виявили дефекти (виробничий брак), тому прийшлося чекати заміни. Навесні 1892 року розпочалися будівельні роботи, рух конки відкрили 5 серпня 1892 року. Єдина лінія пролягала від залізничного вокзалу вулицею Білопільською до монастиря Босих Кармелітів і закінчувалась неподалік монастирської арки. Ширина колії становила 1000 мм (метрова колія). На лінії протяжністю 3 км працювали 6 однокінних вагонів, вартість проїзду становила 5 копійок. Того ж року з’явилась «Инструкція кучерам Бердичевской городской железной дороги», в якій серед іншого визначено час знаходження кучера на службі: «Рабочий день кучера продолжается с шести часов утра до окончания движения».
Канцелярія кінно-залізничної дороги розмістилась в одноповерховому будинку Плахецького (його на початку вулиці Семенівської у 80-х роках збудував власник заводу «Прогрес» Леопольд Плахецький), Поряд із будинком, із південного боку, розмістили трамвайний парк (у будинку Плахецького після закриття конки у 1922 році розмістили початкову школу №17, яка через декілька десятиліть буде реорганізована у міську загальноосвітню школу № 10, яка існує й нині).
Однак не пройшло й десяти років, як кінно-залізничну дорогу в Бердичеві визнали «печальным наследием прошлого». Так писала в 1901 році газета «Киевлянин», критикуючи володільницьку економію в місті, що ігнорувала нагальні інтереси населення. Дісталось і адміністрації конки, яка стягувала за проїзд в окремі частини міста плату, що перевищувала звичайну: «Чтобы придать этому законный вид и толк, средние две скамьи в каждом вагоне были обиты красной клеёнкой и названы I-классом с платой по 8 коп., в отличие от двух крайних скамеек с платой по 5 коп». Періодично виникали суперечки з правлінням Південно-Західної залізниці: останні то дозволяли, щоб конка підходила до двох бердичівських вокзалів — Південно-Західної залізниці та Житомирського під’їзного шляху, — то не дозволяли.
Бердичівська конка постійно змінювала власників. До 1898 року вона належала купцю Мойсею Івановичу Зайцеву, який проживав у Києві. У 1898 році організували Бельгійське анонімне (акціонерне) товариство під назвою «Бердичевские трамваи» (Tramways de Berditcheff, societé anonyme á Bruxelles) Гергердта і Лауреля. У 1905 році конка від акціонерного товариства перейшла у власність бельгійського банкіра Емпена. Пізніше, 1913 року, планувалося розпочати електрифікацію лінії, однак цим планам завадила Перша світова війна, лінію так і не електрифікували. Остаточно бердичівську конку закрили у 1921 році. Частину кінно-залізничної колії розібрали, частина так і залишилась під товстим шаром бруківки та асфальту. Останні рейки колії демонтували під час спорудження у 1971 році нового навчального корпусу середньої школи № 10 – із котловану дістали рейки великого кільця трамвайного парку.
Окрім конки перевезення пасажирів по місту та до найближчих населених пунктів виконували візники, які після ліквідації конки та до появи в Бердичеві перших автобусів (1927-1928 рр.) стали основним видом транспорту. Візники обслуговували частину міського населення, приїжджих у місто з торговельних та інших питань, транзитних пасажирів. Вони перевозили пасажирів у фаетонах, також зустрічались легкі чотири- та двоколісні брички та лінійки, були в місті і карети.
Бердичів розвивався. Влада міста розуміла, що для успішного розвитку торговельної справи необхідно мати можливість оперативно обмінюватись інформацією. І телефонний зв’язок підходить для цього якнайкраще. Далі приведемо матеріали відомого дослідника історії Бердичівщини Володимира Ружицького (1925-1996), який дослідив та детально описав появу перших телефонів у Бердичеві. Так, восени 1890 року за наказом начальника міської управи зазначене питання обговорювалося на засіданні міської думи. Місцеві комерсанти, запрошені на засідання, казали: «Діди наші обходились без телефону – і ми проживемо». Але на тому засіданні все ж прийняли рішення про будівництво телефонної станції, гроші на яку виділили все ті ж комерсанти.
Наступного 1891 року в Бердичеві з’явився телефон: у двоповерховому будинку на розі вулиць Махнівської та Училищної, де знаходилась кінна пошта, на другому поверсі відкрили телефонно-телеграфну станцію на 100 абонентів. Загальна довжина абонентських ліній становила 12 верст[6] (біля 12,8 км). Першими абонентами стали міська дума, присяжний повірений Кніпович, міська поліцейська дільниця під керівництвом Пархоменка, банки Мойсея Арона Трахтенберга, Шоеля Краковського, друкарні Якова Шефтеля, Хаїма Кагана і Лейби Сіроока, книжкові лавки братів Роммів, власник пивоварні Станіслав Чеп, власник “срібної фабрики” Заходер, ресторани “Жан”, “Северный”, “Європа”, парк відпочинку “Ельдорадо”. Але абонентів на всю ємність телефонної станції, окрім офіційних установ, не знаходилось. Місцеві підприємці збунтувалися проти проведення телефону в їхні будинки. Для вирішення цієї проблеми начальник міської управи призначив уповноваженим по телефонним справам чиновника з особливих доручень Арона Еріха. До відкриття нової станції він навербував до сотні абонентів. Також випустили книжечку – їх алфавітний перелік.
Лікарні та аптеки, навіть пожежні частини від телефонів відмовились. Кажуть, тривалий час не хотів проводити телефон власник міського театру, лікар-терапевт і підприємець Давид Шеренціс: “З театром і так грішу перед Богом, а тут – нова спокуса!”. Відомі на той час лікар Баумгольц та аптекар Доманський одночасно заявили: “Кому припече, то і без телефону до нас дорогу знайде”. Навіть знаменитий боєць із вогненною стихією бравий брандмейстер Іван Львович Змієвський казав, що в нього живий телефон на каланчі, який все бачить і все чує.
Для порівняння варто вказати, що у 1900 році в Житомирі нараховувалось 104 телефонних абоненти (перша телефонна станція там з’явилась на рік раніше бердичівської – у березні 1890 року). Загалом же в Російській імперії на той час нараховувалося 87 телефонізованих міст.
З роками популярність телефонного зв’язку серед жителів міста зростала і ємність телефонної станції збільшувалась. У 1913 році телефонна станція обслуговувала більш як 200 абонентів, при конторі також діяла Ощадна каса.
В останній чверті XIX ст. у Росії провели реформу місць позбавлення волі – тюремної системи. Відповідно до неї впродовж 1891-1892 рр. у Бердичеві поряд із залізничним вокзалом збудували приміщення нової в’язниці загального типу, яка підпорядковується губернській тюремній інспекції. До цього в Бердичеві вже діяла установа, збудована за часів імператриці Катерини ІІ, яка виконувала функції пересильної тюрми.
У головному корпусі в’язниці влаштували 14 чоловічих та 3 жіночі камери. Жіноче відділення від чоловічого відокремили капітальною стіною. Камери були світлі та просторі, при в’язниці влаштували лазню та лікарню на 15 ліжок, дезінфекційну камеру. Поряд із в’язницею влаштували невеликий город площею 4 десятини, що дозволяло дещо урізноманітнити їжу арештантів.
Станом на 4 січня 1896 року у в’язниці утримувалось 246 чоловіків, 18 жінок та одна дитина. Більшість арештантів утримувались за крадіжки, конокрадство, збут краденого. 11 осіб утримувались за вбивство. Для арештантів виписували ілюстровані видання «Воскресенье», «Русский Паломник» та газету «Русь». У середньому на день на кожного арештанта витрачалось 5,97 коп., на хворого – 20,2 коп. Але цього було явно не достатньо, тому впродовж 1896 року на покращення харчування заарештованих надійшли пожертви від пані Барановської, купців Карла Шленкера та Давида Магазаника.
У 1899 році у в’язниці влаштували православний храм в ім’я Св. Сергія і Єлизавети. Кошти у розмірі 1000 рублів на влаштування храму пожертвував камергер Двору Його Величності дійсний статський радник А.П. Корнілов. Розмістили храм у приміщенні, яке до цього займала молитовна кімната. Освятили храм 23 липня 1899 року.
Вже у післяреволюційний час бердичівська в’язниця отримала назву ДОПР – «дом принудительных работ». Нині в її стінах розміщена виправна колонія № 70 Державної пенітенціарної служби України.
У вересні 1895 року Першим товариством під’їзних шляхів розпочато будівництво вузькоколійної лінії Бердичів-Житомир (т. зв. Житомирський під’їзний шлях). 28 грудня 1895 року перший товарний потяг вирушив цією лінією (на широку колію її перешили у 1914 році). Цікаво, що залізничний шлях від Бердичева до Житомира має зигзагоподібну форму з вигином у декілька кілометрів та двічі перетинає однойменний автошлях. Пояснюється все просто: землевласник Федір Корнілов, якому належали землі на околиці Бердичева та в сусідніх Гришківцях (його маєток знаходився на тому місці, де нині по вул. Червоний Промінь стоїть будівля гришковецької селищної ради), не бажав, щоб через його володіння проходила «чавунка» (рос. чугунка – так у просторіччі в той час йменували залізницю). Тому маючи прихильність царя Миколи II, він настояв, щоб залізниця обійшла його володіння стороною.
Довжина залізничного шляху Бердичів-Житомир становила 53 км. Рухомий склад залізниці нараховував 12-18 пасажирських вагонів II, III, IV класів з 20-28 місцями кожен. Товарні вагони мали вантажопідйомність 6,5 т, платформи – 8 т.
До 1898 року в Бердичеві не існувало єдиної мережі водопостачання. У районі залізничної станції діяв залізничний водопровід з власною водонапірною баштою, а шкіряний завод Шленкера забезпечувала водою бурова свердловина (бурова криниця) потужністю 50 000 відер[7] води на добу. Все населення Бердичева користувалось водою з річки Гнилоп’ять через посередництво цілої організації водовозів та водоносів (всього біля 200 чоловік, переважно євреї), які поділили місто між собою. Кожен з них мав свій район, куди привозив воду. Якщо в якийсь будинок домовлено возити воду одному водовозу, то брати воду від іншого водовоза (в разі відсутності першого) заборонялось, інакше в покарання будинок ризикував залишитись на декілька днів без води. По суботах та в дні єврейських свят вода не доставлялась, і при нагальній потребі доводилося наймати інших людей для доставляння води.
Для наповнення бочок водою поряд із мостом через Гнилоп’ять влаштували дві водокачки. Та водовози не любили користуватись ними. Вони воліли брати воду прямо з річки, заїжджаючи туди возами з бочками. Також на Маріїнській вулиці (в радянські часи вулиця Горького) влаштували громадський колодязь, з якого водовози постачали воду всім охочим вартістю по 1 копійці за відро. Але за великої кількості чистої води він не завжди доступний – не маючи огорожі, у колодязь часто потрапляли коні, корови, собаки, а іноді й п’янички. Окрім плати за воду водовози та водоноси щоп’ятниці отримували також 1-2 пляшки горілки.
У жовтні 1898 року в місті з’явився водогін, який побудувало акціонерне товариство «Общество Бердичевского Водоснабжения». Початкове обладнання водогону складалося з 4-х артезіанських свердловин глибиною 130-140 футів, що розміщені в одному водоносному шарі, потужністю 800 відер води за годину. Ще одну зі свердловин зачинили одразу, оскільки водоноси, невдоволені втратою клієнтів, вкинули до неї шматок залізного валу. Свердловини обладнали штанговими насосами, що збільшувало подачу води до 2-2,5 тис. відер за годину. По території міста проклали 18 верст магістралі, встановили 50 пожежних кранів та 50 засувок, 7 водорозбірних будок. У цей же час у центрі міста на Соборній площі збудована водонапірна башта (вона стала своєрідним символом Бердичева), яку приєднали до магістралі. Бердичівський водопровід за обладнанням, якістю води та економністю роботи вважався найкращим у краї.
У 1899 році Бердичівська управа отримала дозвіл київського губернатора щодо облаштування в Бердичеві електроосвітлення. Вже через рік – у 1900 – концесіонером зведена перша міська електростанція. Розташувалась вона на місці, де нині знаходиться міський пляж (провулок Пляжний). Електростанція мала одну парову машину потужністю у 150 кінських сил та дві динамо-машини, розраховані на 500 ампер струму. Так центральні вулиці міста, житла заможних бердичівлян отримали світло, а підприємства – електроенергію.
28 січня 1897 року в Російській імперії відбувся перший всезагальний перепис населення (без Великого князівства Фінляндського за межами Гельсінґфорса). Перепис проводився шляхом безпосереднього опитування всього населення в одну дату, відповідно до затвердженого в 1895 році «Положенням про Перший всезагальний перепис населення Російської Імперії». Перепис 1897 року виявився першим і єдиним всезагальним переписом населення Російської імперії. За умовами цього перепису обліковуються три категорії населення: наявне, постійне та прописне. Дані заносились у спеціальні переписні листи.
У Бердичеві (власне, як і по всій імперії) обліковці формувалися з письменних запасних солдатів, «благонадійних» вчителів та священиків. За переписом у Бердичеві на цей час проживала 53351 особа, з них особи єврейської національності становили 41125, або 77% жителів міста (хоча такого показника, як національність, у цьому переписі не було – розподіл вівся за рідною мовою). Другими за кількістю населення Бердичева були росіяни, чисельність яких становила 4612 особи, третіми стали українці – 4395 осіб.
Місто активно розвивалось, але на кінець XIX ст. міські присутні місця досі займали приміщення кармелітанського монастиря, в яких вони розмістились ще у 1867 році. Та через відсутність належного догляду ці приміщення поступово приходили в аварійний стан. Тому міською владою прийнято рішення про будівництво спеціальної будівлі, де мали розміститись міська дума та міські управління. У недільний день 15 квітня 1900 року на Театральній площі (колишня Кінна площа) відбулись скромні урочистості з нагоди закладення тут нового будинку міської думи. Передбачалося, що будинок буде зводитись громадським управлінням. Початковий план будинку, запропонований архітектором, змінила сама дума, яка вважала більш доцільним збудувати двоповерхову будівлю з великою залою для думських засідань, в якій також будуть влаштовувати народні читання, публічні концерти та спектаклі.
У новий будинок міська управа переїхала в січні 1902 року, хоча оздоблювальні роботи у зведеній споруді ще не завершили. До цього посадовців спонукала поява великої тріщини в одному з приміщень монастиря, яка на думку спеціалістів, загрожувала його мешканцям. Вже з 1904 року в новому будинку разом із думою та управою працював сирітський суд, який складався з 6 членів. Керував судом Владислав Євстафович Каменський. Нині будинок міської думи, що знаходиться по вулиці Вінницькій, 21, займає Центр позашкільної освіти ім. О.В. Разумкова.
Із завершенням спорудження будівлі міської думи у 1902 році та через два роки – у 1904 – будинку Червоного Хреста, з обличчя міста зникла Театральна площа.
* * *
Робочий день на підприємствах Бердичева тривав 12-13 годин. Звичайною практикою було широке застосування праці жінок та дітей. Так, на бердичівській тютюновій фабриці 1901 року із 108 робітників 38 становили підлітки. Це вигідно власникам, оскільки чорноробу-чоловіку платили в день 60 коп., жінці — 40 коп., підлітку — ще менше. Великим лихом для міського люду стало безробіття. Наприкінці 80-х років XIX ст. під час економічного застою багато підприємств закрили. 1500 робітників залишилося зовсім без роботи, закрито ряд фабрик, заводів, 6 тис. ремісників не мали сталого заробітку. Навіть губернська газета «Волинь», що видавалась у Житомирі, у 1904 році змушена визнати: «Населення Бердичева перебуває в надзвичайно тяжкому економічному становищі. Безробіття охопило більшу його частину».
Тяжкі умови праці, безробіття стали причиною частих робітничих виступів. 19 січня 1887 року в місті відбулась велика демонстрація під лозунгом “Хліба й роботи!”. Місцева поліція її розігнала. 1898 року впродовж двох тижнів страйкували робітники цегельних заводів, які вимагали підвищення заробітної плати й добилися часткової перемоги. Часто відбувалися робітничі страйки у 1901 році та в наступні роки.
Незважаючи на економічні та соціальні труднощі, Бердичів упевнено утримував за собою особливу роль у соціально-економічному житті Правобережної України. З метою укріплення цих позицій у середовищі місцевих громадських діячів і промисловців зародилась ідея влаштувати у місті спеціалізовану виставку. Ініціатором її став Андрій Іванович Косіч (1833-1917) – відомий російський військовий та громадський діяч, генерал від інфантерії, помічник командувача Київським військовим округом. Обіймаючи таку високу посаду, Андрій Косіч приймав активну участь у підготовці створення в Житомирі науково-громадської краєзнавчої організації — Товариства дослідників Волині, був у числі членів його установчої конференції 2 грудня 1900 p., де виступив зі слушними пропозиціями з питань майбутньої діяльності Товариства. За заслуги у розвитку Волинського краєзнавства його обрали почесним членом Товариства дослідників Волині. Коли Андрію Івановичу надали звання почесного члена Київського губернського статистичного комітету і Київського товариства сільського господарства, Косіч, “чтобы не носить его только номинально”, виступив із ініціативою проведення в Бердичеві сільськогосподарської і промислово-ремісничої виставки, став почесним головою організаційного комітету, створеного наприкінці 1900 року. Оргкомітет виставки створив установчий капітал у розмірі 10 тисяч рублів, який розділили на 400 паїв (вартістю по 25 руб. кожен). Всі паї своєчасно викупили, при цьому головними пайовиками стали А.І. Косіч та один із організаторів виставки – великий заводчик і поміщик Житомирського повіту І.В. Савицький. Так забезпечили фінансову сторону справи.
Андрій Косіч приготував та видав відомий нині краєзнавчий нарис про Бердичів — “Город Бердичев и Бердичевский уезд: Статистический очерк в сельскохозяйственном, бытовом и других отношениях” (1901). На відміну від економіста А.П. Субботіна, праця якого “В черте еврейской оседлости” (1888) побудована переважно на матеріалах власних спостережень і автор без прикрас зображав прозу життя і побут єврейського простолюду, Андрій Іванович Косіч свою головну краєзнавчу працю видрукував насамперед з рекламних міркувань.
Виставка розмістилась неподалік від залізничного вокзалу на головній вулиці Бердичева – Білопільській. Павільйони спорудили на території парку, який належав власнику пивоварного заводу Станіславу Чепу. За домовленістю між останнім і оргкомітетом, парк на час проведення виставки надавався безкоштовно. Користь від цієї домовленості взаємна – для власника парку вона полягала у збільшенні в декілька разів прибутків від діяльності ресторану, що знаходився у центральній частині виставки і також належав Чепу.
Для висвітлення цієї неординарної для краю події київська газета “Киевлянин” відрядила до Бердичева спеціального кореспондента, який щоденно протягом усіх днів роботи виставки вів репортажі з Бердичева. Ось як він описав виставку: “Преобладают легкие деревянные павильоны, представляющие собой наскоро сколоченные из “шалевок” балаганы, кой-как на живую руку декорированные. Но наряду с этими павильонами-балаганами здесь есть немало и настоящих выставочных павильонов, не лишенных изящности архитектуры и принадлежащих частью комитету, частью частным экспонатам. Среди павильонов построенных частными экспонентами, есть два даже каменных (павильоны гг. Савицкого и Дапевского)“. На спорудження всіх павільйонів, влаштування квітників з фонтаном у центрі території витратили 15 тис. рублів, у тому числі на будівництво головного павільйону – 2 тис. рублів. Вхідний квиток коштував 20 коп. Потурбувався комітет і про розваги для відвідувачів виставки: у приміщенні театру, що належав Чепу і знаходився поруч з рестораном, проводилися літературно-вокально-музичні вечори. Крім того, у центральній частині виставки, в окремому легкому напіввідкритому павільйоні щоденно протягом шести годин грав оркестр 26-го драгунського Бузького полку, направлений сюди з Білої Церкви.
Урочисте відкриття виставки відбулось 15 серпня 1901 року. Опівдні настоятель Успенського собору о. Андрієвський відслужив молебень, на якому були присутні київський губернатор Ф.Ф. Трепов з дружиною, голова Київського сільськогосподарського товариства князь М.В. Рєпнін, голова Київського військово-окружного суду генерал-лейтенант А.К. Моравський, начальник Південне-Західної залізниці К.С. Немєшаєв, міський голова Г.В. Ліновський, голова відділу землеробства Київського сільськогосподарського товариства граф В.С. Тишкевич, голова правління Київського землеробського синдикату Г.У. Вишневський, бердичівський повітовий предводитель дворянства В.І. Миклашевський, члени організаційного комітету, численні гості. Після скроплення всіх павільйонів святою водою Федір Трепов та інші почесні гості оглянули виставку. З третьої години розпочався продаж квитків. У день відкриття виставку відвідали 1500 осіб.
У бердичівській виставці взяли участь 286 експонентів. Головний павільйон займав досить великий майданчик, навколо якого збудували квітники з фонтаном всередині. Перед головним павільйоном також встановили два великі художні монументи з лабрадориту, представлені на виставку майстернею В.В. Корчакова-Савицького (Кам’яний Брід) та фабрикою А.В. Лесніковського (села Сліпчиці та Корчівка). Головний павільйон мав три зали. У найбільшому представлені експонати фабрично-заводської промисловості, у двох інших – сільськогосподарська продукція та ремісничо-кустарні вироби. Особливу увагу відвідувачів привертала продукція сукняних фабрик Р.В. Сангушка (Славута) та А.П. Племінникова (Коростишів), фарфорові та фаянсові вироби з Городниці та Кам’яного Броду, що належали А.Ф. Зусману, київського цементного заводу “Фор”. Користувалась успіхом і продукція бердичівських підприємств. Серед них – продукція фабрики срібних виробів Заходера та зразки бетонних виробів заводу Камінке.
Приватні павільйони представлені на виставці окремо. Найбільший інтерес відвідувачі виявляли до продукції бердичівського шкіряного заводу Карла Шленкера. Відвідувачам виставки представили різнокольорові тонкі, т.з. каретні шкіри, а також шорні, галантерейні, юхтові та ін. Але найбільшим числом експонатів представлені фабрики сільськогосподарського знаряддя і машин, які займали цілу виставкову вулицю.
Найкрасивішим на виставці визнали павільйон, збудований великим волинським поміщиком, власником заводу вогнетривкої цегли і майолікових виробів у селі Бейзимівка (нині село Вільшанської сільської територіальної громади Житомирського району) І.В. Савицьким, одним з головних організаторів виставки. Павільйон спорудили з вогнетривкої цегли, фасад прикрасили майолікою та скульптурами. Жіноча практична школа сільського господарства і домоводства М.Н. Маріуци-Грицевої, яка діяла в селі Зозулинці Бердичівського повіту (нині село Козятинського району Вінниччини), представила ковдри, плетіння, машинки для миття посуду, апарати для розведення птахів тощо. Представлені також експонати Бердичівського двокласного міського училища. Оригінальний павільйон-стайню спорудив власник кінного заводу в селі Іванківці І.Є. Журовський.
Під час роботи виставки 18 серпня під головуванням князя М.В. Рєпніна відбулося загальне зібрання членів Київського сільськогосподарського товариства, на якому розглянули питання удосконалення форм організації і шляхів розвитку сільського господарства в губернії. На зібранні створили комісію з організації відділку сільськогосподарського товариства у Бердичеві.
Після закриття виставки з 286 експонентів 214 удостоїли почесних дипломів та медалей (золотих, великих срібних, малих срібних та бронзових). Виставка засвідчила, що місто продовжувало зберігати певне торгове і промислове значення, однак основна частина капіталів вже спрямовувалась на вирощування цукрових буряків та виробництво цукру. Так, 9 цукрових заводів Бердичівського повіту виробляли цукру в 20 разів більше, ніж потрібно для задоволення потреб місцевого ринку.
На цьому фоні у 1900-1906 рр. у Бердичеві з’являються пісочний і рафінадний цукрові заводи. Першим у вересні 1900 року збудований цукровий завод, засновником якого став землевласник Федір Корнілов (його прізвище стало основою для топоміну Корніловка – назви мікрорайону, який зріс на колишніх землях землевласника). Другим з’явився рафінадний завод, який збудували впродовж 1906 року та ввели у дію у лютому наступного 1907 року. Для забезпечення цукрового заводу сировиною (цукровим буряком) впродовж 1903-1907 рр. від заводу до сусіднього селища Червоне (нині селище в Андрушівському районі) збудована вузькоколійна залізниця Бердичів – Червоний Пост – Польовий Тік – Червоне – Кодня (загальна довжина лінії становила 50 км, вона діяла до 2001 року). Одночасно Південним товариством під’їзних шляхів у 1900 році збудована гілка вузькоколійної залізниці Бердичів – Бродецьке – Холонівська (існувала до середини 1960-х років). Крім перевезення вантажів ця гілка забезпечувала також пасажирські перевезення. Для цього неподалік від залізничного вокзалу (широкої колії) у 1905 році побудували невеликий вокзал для пасажирів вузькоколійки (будівля частково збереглась до сьогодні).
Через деякий час цукровий та рафінадний заводи перейшли у власність Товариства Федорівських цукрових заводів, правління якого знаходилось у Москві (до складу правління входили А.Л. Форштетер, А.І. Ценкер та С.А. Єрін). На наступні десятиліття, особливо в радянські часи, ці заводи, поряд із машинобудівними, стали основою промисловості Бердичева.
Наприкінці XIX ст. відносна доля єврейського населення в Бердичеві сягнула свого максимуму. У 1884 році Бердичів нараховував 77823 жителя, з них 62366 євреїв (80%), 10777 православних (13,8 %), 3298 католиків (4,2 %), 339 протестантів і 12 мусульман. Про активне культурне життя єврейської громади свідчили газети на мові ідиш, що виходили на цей час у Бердичеві, а саме: 1888 р. – “Найер телеграф” (видавець П. Айзикович); 1892 р. – “Ди библиотек” (видавець Ш. Гуревич); 1896 р. – “Бердичевер илюстрация”; 1898 р. – “Найес Орун Эрец-Исроэл” (видавець І. Фількельштейн); 1908 р. – сатиричний зошит “Дер Котер” (редактор – Яношельський); 1910 р. – щоденна газета “Фолкештиме” (Л. Фріс, А. Кін). У цей час у Бердичеві проживав відомий історик Шмуель-Аба (Самуїл) Городецький (1871-1957), нащадок рабинів і хасидських цадиків. Він видавав у Бердичеві перший у Східній Європі журнал на івриті “А-Горен” (тобто “Гумно”; вийшло 10 номерів, 1897-1928), присвячений питанням іудаїзму. У цьому журналі Шмуель-Аба Городецький друкував і власні статті про рабинів, їх життя і світогляд, хасидизм.
На початку XX століття Бердичів став одним з найбільших центрів бундівського та сіоністського рухів[8]. Єврейська молодь брала участь у діяльності й інших політичних партій та організацій як єврейських, так і загальноросійських. Показовим став такий випадок: у 1906 році в Російській імперії ухвалили підзаконний акт, яким запровадили заборону на виробництві робітникам спілкуватися на мові ідиш. З огляду на це в Бердичеві відбулись збори членів Бунду, де прийняли резолюцію з осудом цього акту. Загалом у зборах взяли участь біля 7 тис. осіб.
У 1899 році в Бердичеві російський революціонер Мойсей Соломонович Урицький влаштував підпільну друкарню київського комітету РСДРП. З квітня по вересень йому разом із товаришами вдалося надрукувати біля 10 тисяч різноманітних прокламацій та брошур, також підготовлений до випуску сьомий номер газети Київського комітету РСДРП «Вперед», редактор якої сам Мойсей Урицький. До 1 травня 1899 року він зумів випустити і першотравневу прокламацію. Поява цієї прокламації стала повною несподіванкою для київського жандармського управління. Отримана агентурна інформація дозволила 6 серпня 1899 року порушити справу «о тайной бердичевской типографии, организованной сыном купца Моисеем Соломоновым Урицким». Урицького заарештували та заслали до Східного Сибіру терміном на 8 років. Тоді ще ніхто не міг уявити, що в майбутньому цей 26-річний чоловік стане одним із головних чекістів радянської країни – очолював Петроградський ЧК. Тривалий час одна з вулиць міста носила ім’я цього російського революціонера (нині це вулиця Сергія Ковтуна).
У 1902 році в місті організована соціал-демократична група, яка мала власну підпільну друкарню. 1 травня 1903 року в Бердичеві вперше відзначили Міжнародний день солідарності трудящих (у сучасній Україні – День міжнародної солідарності трудящих). У цей день робітники міста, очолювані бундівцями та соціал-демократами, для участі в демонстрації зібрались біля будинку Російського торгово-промислового банку, що по вулиці Махнівській (нині вулиця Вінницька). О 16 годині учасники демонстрації підняли червоні прапори та вирушили колонами по вулиці в напряму до водонапірної башти, що знаходилась на Соборній площі. Вони співали революційні пісні, несли плакати з вимогою 8-годинного робочого дня, політичних свобод. Демонстранти дійшли до Соборної площі, де на розі Соборної і Житомирської вулиці сталася сутичка з поліцією і солдатами. Поліції вдалося розігнати демонстрантів, кілька учасників заарештували, один із них згодом від отриманих побоїв помер у в’язниці.
8-11 серпня того ж року поліція виявила видану соціал-демократичною групою прокламацію «До всіх бердичівських робітників». Текст листівки закликав пролетарів 12 серпня приєднатися до загального страйку робітників півдня Росії. Під керівництвом групи в місті застрайкувало 1500 осіб. 15 жовтня у газеті «Искра» – центральному друкованому органі Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що виходила у 1900-1905 роках, з’явилась кореспонденція з Бердичева за підписом «Ваня». Автор замітки розповів про загальний страйк 12 серпня 1903 року, а також про стан робітничого руху в місті. Як потім встановили, цю замітку написав робітник-ливарник заводу «Прогрес» соціал-демократ Іван Павлович Козачук. З ім’ям Івана Козачука пов’язані майже всі революційні виступи заводських робітників. Він підтримував тісний зв’язок із соціал-демократичною групою, через яку отримував нелегальну політичну літературу, листівки, прокламації і розповсюджував їх на підприємстві.
У ніч проти 15 березня 1904 року місцевій поліції вдалося виявити підпільну друкарню. Забрали понад два пуди шрифту, близько 2000 примірників різних видань, у т. ч. «Главнейшие резолюции, принятые II съездом РСДРП». 13 жовтня того ж року бердичівській поліції вдалось виявити великий склад нелегальної літератури по вулиці Дегтярній, 92/12 (нині вулиця Івана Федорова).
Із початком Першої російської революції революційний настрій отримав піднесення і в Бердичеві. Соціал-демократи міста 11 січня 1905 року організували демонстрацію протесту проти кривавої розправи в Петербурзі (розстріл мирної демонстрації в Петербурзі 9 січня 1905 року), майже 200 робітників міста вийшли на вулиці з революційними піснями й гаслами “Геть самодержавство!”, “Геть російсько-японську війну!”, “8-годинний робочий день!”. 17 січня припинили роботу робітники шкірзаводу Шмуля Бурка. На наступний день у місті вже страйкувало 2 тис. осіб. Вранці почались антиурядові демонстрації, під час яких розповсюджувалися листівки. Поліції вдалося розігнати демонстрантів, вони заарештували 50 осіб.
Вже 8 березня у Староміській синагозі відбувся велелюдний мітинг, а по його закінченні – демонстрація на Соборній площі. На головній вулиці – Білопільській – відбулась ще одна демонстрація. Ось як рапортував про це київський губернатор київському генерал-губернатору: “В 9 ½ часов утра движение усилилось. При этом на углу Николькой и Белопольской улиц собралась толпа евреев, человек двести, и начала кричать “ура”, бросая вверх шапки. Тогда бомбардир 3-й батареи Степан Каминский, находившийся на Соборной площади, прискакал сюда на лошади. Толпа стала разбегаться. Мещанин Симха Гутис, 18 лет, дважды выстрелил в Каминского, но не попал. Каминский догнал его на Никольской улице, ударил оголённой шашкой по голове и ранил. Другой еврей, Гершл-Хаим Барац, 17 лет, не давая задержать Гутиса, схватил Каминского за ножны. Оба еврея с помощью подоспевшего патруля были задержаны“.
Для наведення порядку на прохання місцевої влади в Бердичів надіслано додаткові війська. У червні-липні знову розпочались масові страйки: застрайкували працівники на заводі Бурко, 30 червня – на заводі Кобилянського, 1 липня – на паровому млині Плесневича. 17-го липня в Бердичеві страйкували службовці конки і биндюжники (візники-вантажники, що перевозили вантажі на биндюгах). 19-го страйкували пожежники, які через брандмейстера вимагали підвищення заробітної плати та шанобливого ставлення до себе. В іншому разі, завіряли страйкарі, вони не будуть виїжджати на гасіння пожеж.
У липні 1905 року застрайкували робітники заводу «Прогрес». Вони вимагали встановлення 8-годинного робочого дня, підвищення заробітку на 25-30 %, скасування надурочних робіт, подвоєння плати за роботу у святкові дні та поліпшення медичного обслуговування. Страйк тривав близько двох тижнів. Адміністрація заводу погодилася задовольнити частину вимог робітників, скоротити робочий день до 10 годин, поліпшити медичну допомогу. 25 липня в місті відбулась велелюдна демонстрація, яку поліція розігнали нагайками.
Виступи робітників та демонстрації тривали і в серпні. 17 жовтня 1905 року Російський цар Микола II видав маніфест, яким проголошувалось розширення виборчих прав підданих (у результаті в державі з’явиться законодавчий орган – Державна Дума), демократичні свободи — свободу совісті, друку, зібрань та об’єднань. Наступного дня звістка про це дійшла до Бердичева. Стали розповсюджуватися чутки про конституцію. Люди вийшли на вулиці міста, натовп скандував «Да здравствует республика!», потім направився до казначейства, в’язниці, арештного будинку. Напад відбили патрулі. У результаті стрільби з вікон та балконів одного городового вбили з револьвера, другий отримав важке поранення в результаті двох пострілів. Демонстранти стріляли також у військових. Останні відповіли вогнем, декілька демонстрантів вбили та поранили. Прибулі козачі сотні розігнали демонстрантів. Цього ж дня, 18 жовтня, у Бердичеві створюється перша Рада робітничих депутатів, організовуються загони самооборони. Рада робочих депутатів випустила листівку «До всіх робітників м. Бердичева», у якій закликали до стійкості й посилення боротьби проти царату. Але Рада існувала короткий час (буквально дні), на протязі якого відбулось не більше двох засідань.
Неабияк наляканий заворушеннями в місті власник цукрового заводу Корнілов з Москви телеграфував Київському, Подільському і Волинському генерал-губернатору Володимиру Сухомлінову:
“Телеграмма. Киев, губернатору из Москвы, принята 31/Х-1905.
Прошу Ваше Величество выставить на нашем сахарном заводе в Бердичеве двадцать казаков или постоянную охрану из драгун. Питание, фураж, одним словом, всё необходимое, завод предоставит. Дело неотложное. Извините за беспокойство. Не откажите моей просьбе и дайте знать в контору великой княгини Елизаветы Фёдоровны в Москве. Гофмейстер Корнилов”.
Починаючи з другої половини листопада знову піднялась хвиля страйків: 16 листопада полишили роботу працівники пошти і телеграфу, 17 листопада на «Прогресі» відбувся мітинг за участі півтисячі робітників. Виступаючі говорили про необхідність об’єднання сил робітників, про боротьбу за 8-годинний робочий день, про землю для селян і роз’яснювали зміст маніфесту, виданого 17 жовтня. 25 листопада розпочали страйк робітники шкірзаводу Шленкера, вимагаючи 25-процентної прибавки і 8-годинного робочого дня. Десять днів шкіряники не виходили на роботу та добились деяких поступок із боку адміністрації.
7 грудня в Москві розпочався загальний політичний страйк, який за декілька днів переріс у збройну боротьбу. 12 грудня в Бердичеві на знак солідарності розпочався дводенний робітничий страйк. Місцева організація соціал-демократів випустила спеціальну листівку-звернення «До всіх солдатів м. Бердичева», в якій закликала їх у дні вирішальної сутички з самодержавством не стріляти в робітників, а переходити на бік трудового народу. За вказівкою Київського генерал-губернатора місто та весь Бердичівський повіт з цього дня перевели на стан надзвичайної охорони. Повнота влади в місті та повіті перейшла до начальника місцевого гарнізону полковника Швіндта. 14 грудня полковник Швіндт звернувся до населення міста:
“Заявление
Предлагаю всем владельцам торговых предприятий открыть магазины, лавки, вести тоговлю и осуществлять другие операции. Служащие этих заведений, как и рабочие фабрик, заводов, мастерских и нескольких предприятий должны приступить к своим обычным занятиям. Предупреждаю, что все попытки злонамеренных лиц препятствовать нормальному ходу жизни будут подавляться силой оружия.
Заместитель главнокомандующего чрезвычайной охраны полковник Швиндт”.
15-го грудня Бунд закликав робітників припинити страйк. Розпочались арешти. 17-го затримали 13 осіб, який підозрювали у приналежності до бюро профспілки прикажчиків, конторників і бухгалтерів. 20 грудня через нестачу дров припинила роботу електростанція. 21-го застрайкували школи. 23-го бердичівська влада отримала наказ товариша міністра внутрішніх справ Петра Дурново від 17 грудня, відповідно до якого «войска обязаны отвечать на стрельбу стрельбой и пресекать малейшую попытку вооружённого восстания», і прийняла його до виконання.
24 грудня бердичівський поліцмейстер доповів київському генерал-губернатору про те, що “население Бердичева готовится к последнему решительному бою, намеченному на 1 января 1906 года”, і попрохав не скорочувати чисельність військ. 28 грудня жандармське управління повідомило, що “в Бердичеве прекратила работу электростанция. Население враждебно настроено по отношению к полиции и войскам. Революционная агитация усилилась”. 24 грудня Київський губернатор наказав начальнику бердичівського гарнізону “силой оружия самым решительным образом подавлять беспорядки, как приказал министр: на стрельбу отвечать стрельбой”. 30 грудня Київ наказав “осторожно, но решительно разоружить рабочих”. Ці дії влади дали результат – з початком 1906 року гострота політичної боротьби поступово затихла, революційний рух пішов на спад.
Подальші економічні перетворення, які проводив у країні прем’єр-міністр Петро Столипін, позитивно вплинули на економічне життя Бердичева та краю. У місті почали з’являтись нові фінансові установи, новий поштовх отримали підприємства міста. Як приклад, 17 вересня 1906 року в Бердичеві відкрилась нова фінансова установа – «Бердичівське позиково-ощадне товариство» (рос. «Бердичевское ссудо-сберегательное товарищество»). Мета нової установи – надання звичайному люду дешевих кредитів на пільгових умовах. Контора установи розмістилась у будинку Боярського на площі Соборній. Товариство приймало вклади для зберігання розпочинаючи від 10 копійок до 1000 рублів від кожного члена, виплачуючи при цьому відсотки по вкладам у розмірі від 5,5 % до 6,5 % у залежності від терміну зберігання. Позики видавались на термін не більше одного року в розмірі до 150 рублів під 12 % річних.
За наступних три місяці свого існування Товариство видало кредитів на суму 5583 рублів, заявок же надійшло на суму 16,490 рублів, яких у Товариства з огляду на неможливість на цей час кредитуватись у державному банку, не було. То ж правління Товариства звернулось до заможних жителів Бердичева з проханням надати йому підтримку шляхом вступу до Товариства та внесення визначеного уставом паю. Першим на це звернення відгукнувся відомий у місті власник тютюнової фабрики Нахман Гробівкер, який наступного дня надав Товариству 100 рублів як вклад на один рік та уплатив членський внесок у розмірі 15 рублів.
З січня 1907 року в місті почало функціонувати затверджене урядом країни «Бердичівське купецьке товариство взаємного кредиту» (рос. «Бердичевское купеческое общество взаимного кредита»). Товариство розмістилось у будинку Шеренціса по вулиці Нікольській. Адміністрація Товариства складалась із Правління, до якого увійшли відомі підприємці: М.Б. Магазаник (голова), В.Л. Плям, О.М. Шапіро та М.І. Гальперін (керуючий). Також адміністрація мала Раду Товариства, Приймальний та обліковий комітет, Ревізійну комісію.
Окремі імена, що увійшли до керівництва Товариством, становили «сіль» місцевого купецтва та були відомі далеко за межами Бердичева. Це, на думку засновників, мало сприяти авторитету нового фінансового закладу, довірі до нього та залученню нових клієнтів.
Завдяки проголошенню в 1905 році свободи совісті в Росії повсюдно реєструвалися старообрядницькі общини, які свого часу піддавались жорстоким репресіям з боку царського уряду. У 1907 році у Бердичеві зареєстрували дві безпопівські[9] старообрядницькі общини: перша – Покровська – зареєстрована 20 березня, друга – Вознесенська – 12 червня. До Покровської общини належали безпопівці поморської згоди, а до Вознесенської – федосіївці. Слід вказати, що перша старообрядницька община у Бердичеві з’явилась ще у 1825 році, коли сюди переселились старовіри поморської згоди (безпопівці). З середини XIX століття старообрядництво розмістилось у Бердичеві на двох вулицях, що отримали згодом народну назву Пилипонівських. Через Безимяний провулок вони з’єднували Мало-Іудейську і Муромську вулиці Бердичева. Також компактно старовіри проживали в мікрорайонах Загребелля, Новосілок, Піски. У ці мікрорайони заселялись старообрядці з Білорусі та інших місць Росії. Бердичівські старовіри здійснювали поховання на кладовищі по вулиці Пушкіна, де мали окремий сектор.
У період з 1898 по 1907 роки в Бердичеві по центру вулиці Білопільській (нині вулиця Європейська) вздовж конки побудована широка алея – бульвар. Алея нараховувала 7 окремих бульварів, перший із яких розпочинався на перехресті вулиць Білопільської та Училищної (нині тут розташована загальноосвітня школа № 5), останній – поряд із пивоварним заводом Станіслава Чепа. На бульварах висадили каштани, бульвари стали прикрасою міста, місцем відпочинку бердичівлян.
До кінця ХIХ століття на місці колишніх дерев’яних православних церков у Бердичеві вже збудували нові кам’яні храми й лише одна Миколаївська церква залишалась у місті останнім дерев’яним храмом. На початку 1902 року прихожани та церковне керівництво Миколаївської церкви підняли питання щодо необхідності спорудження кам’яної церкви. 24 жовтня 1905 року відбулись установчі збори духівництва для створення Будівельного комітету з будівництва, перше засідання якого відбулось 30 жовтня 1905 року. У неділю 21 травня 1906 року в церкві відправили останню літургію і за деякий час дерев’яну споруду розібрали, будівельники розпочали спорудження нової кам’яної церкви.
Церкву будували три роки. Архітектурний проєкт вирішений у стилі пізнього бароко (рококо) з усіма властивими цьому стильовому напряму архітектурно-художніми прийомами та деталями. Характерною для церкви стало контрастне фактурне і колірне поєднання лицьової цегли та відлитих бетонних деталей – популярний мотив в архітектурі міста кінця XIX – початку XX ст. 29 і 30 листопада 1908 року в Бердичеві пройшли святкові заходи з нагоди освячення новозбудованого храму. Участь в освяченні взяв Преосвященнійший Павло, єпископ Чагиринський: вранці 30 листопада благочинним і настоятелем собору священиком В’ячеславом Бичковським освячений престол у південній частині вівтаря нового храму в ім’я святої великомучениці Варвари, а вже перед пізньою літургією єпископ Павло освятив і головний престол Миколаївської церкви.
Зростала чисельність населення Бердичева, розросталося й саме місто. У Бердичеві нараховувалося 5815 будинків, проживало 77 тис. осіб. Але місцева влада недостатньо уваги приділяла впорядкуванню міста. Більшість вулиць не мала бруківки, тому навесні та восени потопала у грязюці. Вечорами ліхтарі горіли лише у центрі міста. У Бердичеві відсутня каналізація, відходи виробництва, сміття, нечистоти скидалися у річку Гнилоп’ять, в якій до того ж вимочували шкіри. Не дивно, що річка перетворилася на джерело інфекційних захворювань. У центрі Бердичева, окрім майстерень, розміщувались склади сирих шкір, вовни, риби, миловарні. Влітку повітря до краю наповнювалося смородом.
Вкрай незадовільно розвивалася медицина. Єлизаветинська лікарня, заснована в 1809 році, після 1910 року стала земською. Всього на 1910 рік у місті діяло лише дві лікарні на 168 ліжок та 30 лікарів, переважна більшість яких займалася приватною практикою. У місті діяло 11 аптек. Лікуватися мала можливість лише заможна частина бердичівлян, внаслідок цього часто виникали епідемії, високою є смертність. З метою покращення становища у 1912 році Товариство допомоги бідним євреям розпочало будівництво пологового притулку по вулиці Данилівській. Відповідно до волі благодійниці панни Гальперіної, яка внесла до справи спорудження цього приміщення 9 тис. рублів, двоповерховий пологовий будинок мав бути збудований вже до осені того ж року. Після спорудження будівлі пологового притулку головним джерелом надходжень коштів для його діяльності, крім щомісячних внесків співчуваючих та пожертвувань, слугувала т. зв. «кружка» – до кожного будинку, де проживали породіллі, надсилалась кружка, в яку кидали гроші в міру своїх фінансових можливостей. Кружка повинна нагадувати породіллям, що вони такі не одні й ці кошти можуть допомогти таким же жінкам, як і вони. Перед міською думою члени Товариства допомоги навіть підіймали питання про офіційне затвердження «кружки». Та чи вдалося це їм – невідомо. Пізніше будинок належав заможній графині Плеве (під такою назвою будинок і пам’ятає старше покоління бердичівлян), пологовий будинок у цьому приміщенні відкрили у 1926 році.
На низькому рівні залишалась освіта широких верств населення. У 1869 році в Бердичеві відкрили народне училище, у 90-х роках — ще дві парафіяльні школи. Але кошти, що виділяла влада на їх утримання, становили мізерну суму. Так, за кошторисом 1896 року місцева влада асигнувала на освіту 5 230 крб., у той час як на поліцію — 10 848 крб. 1904 року навчалося лише 1,8 % населення міста. У 1912 році по вулиці Житомирській на кошти земської управи збудоване земське двокласне училище, але й воно не могло задовольнити потреб міста в початковій освіті (нині в цьому будинку знаходиться загальноосвітня школа №6 ім. І.В. Житниченка).
Окрім безкоштовних навчальних закладів у місті діяло декілька приватних училищ та чоловічих і жіночих гімназій, які вимагали досить значної плати за навчання. Ще у грудні 1901 року за ініціативи бердичівського купця Зельдовича та за підтримки гласних міської думи Івана Каетановича Столигво і Броніслава Карловича Розвадовського ініційовано звернення до міського голови, а через нього – до Київського генерал-губернатора з проханням на їхні кошти відкрити в місті комерційне училище на зразок одеського. Такий дозвіл надійшов, майбутньому училищу надали ім’я російського поета Олександра Пушкіна, а особи іудейського віросповідання мали становити не менше 50 % від усієї кількості учнів. З вересня 1908 року училище розпочало свою діяльність, курс навчання тривав 7 років, у кожному класі здобували освіту до 40 учнів. Водночас, окрім чоловічого, у цьому будинку відкрили жіноче середнє комерційне училище, а також вечірні торговельні курси. Перший випуск комерційного училища припав на роки Першої світової війни.
З 12 жовтня 1903 року в Бердичеві розпочались навчання в новозбудованій школі ремісничих учнів, яка розмістилась у двоповерховому будинку по вулиці Житомирській, 74 (нині це будинок № 44, це приміщення нині займає амбулаторія Центральної міської лікарні). По закінченні школи учні отримували звання підмайстра, а після 3-річного виробничого стажу – атестат на звання майстра. Навчальний план передбачав вивчення таких предметів, як Закон Божий, російська мова, арифметика, геометрія, загальне поняття фізики, технологія металів та технологія дерева, креслення та інші. Всього в Україні на цей час діяло п’ять навчальних закладів такого типу: в Ананьєві (нині адміністративний центр Ананьївського району Одеської області), Одесі, Луганську, Керчі та Бердичеві. Училище, а згодом механічний технікум, машинобудівний технікум проіснував тут до 1967 року, доки не переїхав у нові навчальні корпуси, що розмістились на вулиці Молодогвардійській. Нині це Державний вищий навчальний заклад «Бердичівський коледж промисловості, економіки та права».
Відкриття школи ремісничих учнів, безумовно, стало для міста визначною подією. Проте незабаром розпочалась тривала судова тяганина, пов’язана з тим, що власники землі, на якій розмістили школу, подали скаргу до Київського окружного суду, який у 1912 році прийняв фатальне рішення – знести будівлю. Це викликало обурення в місті, справа вийшла на розгляд найвищих державних інстанцій. Лише завдяки активності громадськості школу вдалося врятувати.
У 1912 році на вулиці Махнівській побудовано триповерховий будинок, в якому розмістилась чоловіча гімназія Шварцмана, що мала 16 класів. Але класи вкрай незручними для навчання: у деяких кімнатах світло падало з правої сторони і навіть позаду учня, коридори вузькі. Вже у часи радянської влади у цьому будинку розмістилась трудова школа № 9 з навчанням на єврейській мові, згодом восьмирічна школа № 9 з російською мовою викладання. Школа займала будівлю до 1996 року, допоки через аварійний стан будівлі її не закрили, а саму будівлю знесли (нині на цьому місці знаходиться автозаправна станція).
Із культурно-освітніх закладів на 1910 рік працювало три невеличких приватних кінотеатри, тимчасовий театр, 4 бібліотеки та читальня. У 1908 році на центральній вулиці Білопільській (нині вулиця Європейська, 21) на замовлення місцевого лікаря та підприємця Давида Мойсейовича Шеренціса збудували приміщення для катання на роликових ковзанах (т. зв. «скетинг-ринк», англ. skating-rink) на церковній землі, яку Давид Шеренціс на умовах оренди отримав з дозволу Луцько-Житомирської римо-католицької єпархії. Але через деякий час скетинг-ринк довелося закрити – до київського генерал-губернатора від прихожан костелу Святої Варвари надійшла скарга, в якій прихожани скаржились на те, що шум, який доноситься з цього «увеселительного заведения… крайне шокирует религиозное чувство молящихся в костеле». У 1911 році Давид Шеренціс на власні кошти запланував перебудувати це приміщення під міський театр, який отримав назву «Експрес». 30 квітня 1911 року до Київського губернського правління надано креслення нової будівлі: план земельної ділянки, плани, розрізи та фасади будівлі. Дозвіл на будівництво отримали, але з низкою зауважень. Вже 22 червня 1911 року Давид Шеренціс звернувся до Київського губернського правління з «прошением», в якому, погоджуючись із більшістю висунутих вимог, з ряду питань просив піти йому на зустріч. Зокрема, «некоторые из пунктов невыполнимы в техническом отношении, а некоторые порождают недоразумения, которые желательно было бы устранить». Дозвіл отримали, влітку у будинку театру розпочали надавати вистави.
Але перипетії з будинком на цьому не припинились – від прихожан римо-католицького храму Святої Варвари до різних інстанцій продовжували надходити скарги на шум зі сторони театру під час проведення богослужінь. Також новий ксьондз[10] Зданович, “ради поддержания своего престижа в глазах некоторых из своих прихожан”, відмовився зносити належні костелу старі будівлі поряд із театром. На допомогу Давиду Шеренцісу приходить громадськість міста: на ім’я імператора Миколи II надіслали “всеподданнейшее прошение”, яке підписали три десятки найвідоміших людей Бердичева. У ньому вказувалося: «Мы, жители города Бердичева, не можем без боли представить себе, чтобы мы вдруг были лишены такого культурного блага, как театр. …Театр является единственным местом для устройства чтений попечительством о народной трезвости, чтении для учащихся, а также для солдат… театр служит для устройства благотворительных вечеров и спектаклей в пользу красного креста… наконец, благодаря существованию театра мы могли надлежащим образом ознаменовать юбилей Дома Романовых…». Серед тих, хто підписав лист, колезький та статський радники, генерали, голова з’їзду мирових суддів, цивільний інженер, командир повітроплавальної роти, головний лікар лікарні, начальниця місцевої жіночої гімназії. Остання під своїм підписом дописала: «Развал театра был крахом культурной жизни Бердичева». Цей лист до Миколи II не дійшов – не бажаючи турбувати царя київський генерал-губернатор, якому по інстанції передали цей лист, приклав максимальних зусиль для вирішення конфлікту та збереження театру.
Урочисте відкриття театру відбулось 27 грудня 1911 року, у день 50-річчя Давида Шеренціса (як бачимо, Давид Мойсейович зробив собі гарний подарунок на ювілей). Як писала на той час газета “Киевская мисль”, “за отсутствием специального театрального здания, всякого рода спектакли устраивались в тесном и мало приспособленном зале городской управы. Новый театр построен для эксплуатации его д-ром Д.М. Шеренцисом. Театр вмещает до 1000 человек”. У травні 1919 року театр “Експрес” націоналізували і він отримав нову назву – Перший радянський театр. З 1959 по 1995 рр. у приміщенні знаходився міський, з 1996 по 2013 рік – районний Будинок культури. Після цього міська влада провела реконструкцію будівлі з метою повернення їй початкового призначення – з січня 2018 року тут розмістився міський музично-драматичний театр.
У 1911 році з нагоди відзначення 50-річчя з часу скасування кріпосного права в сквері біля будинку міської думи (сьогодні це будинок Центру позашкільної освіти ім. О.В. Разумкова) встановлено пам’ятник-погруддя імператору Олександру II. На постаменті нанесли присвятний напис: “Царю освободителю государю императору Александру II въ память крестьянской реформы, 1861-1911″.
Ще з середини XIX ст. Бердичів мав порівняно великий військовий гарнізон. У місті знаходились інтендантські підрозділи, дислокувались чотири батареї 32-ї артилерійської бригади, 2-а рота 42-го резервного піхотного батальйону, кадрова команда 44-го запасного піхотного батальйону. Але розквартировані ці військові підрозділи в межах міста, переважно по вулиці Білопільській (нині Європейська), що мало свої незручності. Тому згодом на південній околиці міста – Лисій горі – з’явилось військове містечко, де знаходились 5-а артилерійська бригада, 4-й кадровий обозний батальйон, кавалерійська частина. У 1912 році поряд із військовим містечком збудовано приміщення офіцерського зібрання Бердичівського гарнізону (сьогодні будівлю займає 30-й гарнізонний Будинок офіцерів). У приміщенні малого залу офіцерського зібрання проводились офіцерські бали, у прибудові з іншого боку організована православна капличка для військовослужбовців гарнізону. Під час проведення офіцерських балів військовий оркестр кавалерійської частини знаходився на балконі (його з часом демонтували). Таке ж офіцерське зібрання у тому ж таки 1912 році для 42-ї артилерійської бригади відкрилась в особняку по вулиці Данилівській (до 2016 року – вулиця Фрунзе; після Другої світової війни будівлю займав дитячий садочок “Зірочка”, нині тут знаходиться приватне підприємство).
У 1910 році Росія закупила в Німеччині в компанії Luftfahrzeug GmbH дирижабль Parseval PL-7, що мав довжину 72 м. (докладніше про перебування дирижаблю в Бердичеві читайте в окремій статті). Ось як писав про цю подію журнал “Воздухоплаватель” (№11, 1910 р.): “Главное отличие приобретенного русским правительством дирижабля “Парсеваль VII” от предыдущих аэростатов этого типа заключается в том, что стропы сделаны не из стальных тросов, а пеньковые. Это устроено оттого, что дирижабль снабжен беспроволочным телеграфом, который должен действовать на расстояние до 500 верст“.
У Росії дирижабль отримав нову назву – “Гриф”, на честь хижого птаха з роду соколоподібних (майже всім дирижаблям царської Росії, виготовленим у Росії чи закупленим за кордоном, давали імена хижих птахів). “Гриф” у січні 1912 року надійшов до Бердичева в розпорядження 10-ї повітроплавальної роти, яка дислокувалась на Лисій горі. Дирижабль доставили в розібраному стані в спеціально збудований велетенський ангар – елінг, який також придбали в Німеччині у концерна “AG Krupp”. Він став першим металевим елінгом на території Росії. Для зручності експлуатації дирижабля до ангара підвели гілку вузькоколійної залізниці – відгалуження від гілки Бердичів – Бродецьке – Холонівська. Слід зазначити, що саме з того часу в Бердичеві з’явився топонім мікрорайону – Елінг.
Дирижабль пролежав в ангарі декілька місяців; його почали збирати лише у травні. За рішенням повітроплавального комітету Головного інженерного управління «Гриф» обладнали двома кулеметами «Максим» з 3000 патронами на кожен кулемет. Цього ж 1912 року у військовій частині чекали на надходження ще одного аеростата вже вітчизняного виробництва під назвою «Голуб». Для обслуговування і здійснення польотів поблизу елінгу навіть запланували будівництво аеродрому. Але ці плани надалі у життя не втілили.
У пресі, зокрема, в одному з номерів за 1912 рік столичного журналу “Огонёк” з’явились повідомлення про польоти “Грифа”: “Дирижабль “Грифъ” 10-й воздухоплавательной роты въ Бердичеве 18-го августа потерпелъ аварію во время рекогносцировочнаго учебнаго полета. Попавъ въ сплошную гряду облаковъ, шаръ потерялъ изъ винду землю и долго безъ направленія кружилъ въ воздухе. Прорывъ облаковъ далъ возможность оріентироваться и направить спускъ къ эллингу; проделать благополучно спускъ не удалось: даннымъ заднимъ ходомъ у самой земли сломало винтъ шара. Починившись, “Грифъ” поднялся вторично, но былъ сброшенъ внизъ нисходящимъ ветромъ. Шаръ ударился о землю, снова сломался винтъ, и гондолу поволокло по земле около полутора верстъ. Ударомъ о бугоръ выбило изъ поврежденной гондолы 28 пуд. балласта, и безпомощную команду понесло вверхъ. Выпускъ газа чуть не повлекъ разрыва оболочки, начавшую морщиться и складываться пополамъ. С помощью сбежавшихся крестьянъ селъ Быстрика и Меркушевки шаръ съ трудомъ, наконецъ спустился безъ вреда для команды и доставленъ въ эллингъ для исправленія поврежденій“.
Дирижаблем користувалися не лише військові. Місцеві фотографи також скористалися можливістю побачити Бердичів з висоти пташиного польоту та зробити декілька фотознімків. Ці фотознімки згодом увійшли до серії листівок із видами міста, які розповсюджувались у місцевих крамницях.
З початком Першої світової війни дирижабль “Гриф” бойових завдань на фронті не виконував. Він використовувався для тренування екіпажів 3-ї та 4-ї повітроплавальних рот російської армії. Навесні 1915 року дирижабль передали в розпорядження повітроплавальної роти, яка знаходилась у місті Ліда (західна частина Білорусі), а 20 липня цього ж року до Бердичева прибув інший дирижабль – “Кондор” (Clement Bayard №5). Його розмістили в ангарі, який до цього займав “Гриф”. Та перебування “Кондора” в Бердичеві було нетривалим: улітку 1915 року дирижаблям стає все важче брати участь у військових операціях. Німці розпочали використовувати проти них літаки-винищувачі з запалювальними кулями, сильну зенітну артилерію, яка робила політ на дирижаблях надзвичайно небезпечною справою. За деякими джерелами, дирижабль “Кондор” став однією з перших жертв набираючої силу німецької авіації. Нетривала історія аеростатного повітроплавання в Бердичеві на цьому завершилась.
А що ж сталось із елінгом для дирижаблів? Він вдало пережив роки громадянської війни та повністю зберігся. Коли у 1931 році створили комбінат «Дирижаблебуд», то його керівництву вдалося «проштовхнути» постанову уряду, якою елінг забрали у військового відомства, щоб збирати в ньому радянські дирижаблі. Його демонтували і в 1934 році перевезли до міста Долгопрудний Московської області, в центр із будівництва дирижаблів та Московський дирижаблепорт. Першим дирижаблем, зібраним в цьому елінгу, став дирижабль «СССР В-6» – найбільший радянський дирижабль. У 1940 році дирижаблебудування в СРСР припинили і більше ніколи відновлювали. В роки Другої світової війни елінг передали повітроплавальному дивізіону повітряно-десантних військ, а в повоєнні роки в елінгу знаходився підрозділ конструкторського бюро ОКБ-424, яке займалось аеростатами, переважно для військових цілей. В елінгу їх збирали, проводили початкові випробування і відправляли далі в небо.
У 2001 році під вагою снігу провалився дах елінгу, відбулось замикання електропроводки та пожежа. Будівля, на щастя, уціліла, у 2010 році відбулась повна його реконструкція. В результаті від історичного елінгу майже нічого не залишилось, зате з’явився новий лабораторно-випробувальний корпус, який належить Долгопрудненському конструкторському бюро автоматики, де й нині конструюють аеростати. На сьогодні лише декілька десятків металевих ребер, вмонтованих у конструкцію цього корпусу, є німими свідками минулого – вони бачили й перші російські дореволюційні дирижаблі, і перші радянські повітряні судна, і їх пілотів.
Окрім військових дирижаблів у повітря над Бердичевом підіймались і заїжджі артисти. Так, 15 квітня 1912 року до міста прибув відомий повітроплавець-парашутист Юзеф Древницький, який подібно цирковим артистам їздив із міста в місто та здійснював польоти на повітряній кулі (монгольф’єрі). Польоти здійснювались із розважальних садів, із іподромів та велотреків. На злітний майданчик продавалися квитки. На жаль, більшість глядачів воліли спостерігати за польотом і стрибком задарма, знаходячись за огорожею саду. Отже збори були зовсім невеликими. Години за дві до польоту розпочиналося наповнення монгольф’єра нагрітим повітрям. Заздалегідь на стартовому майданчику будували низеньку піч. По обидва її боки встановлювали два високих стовпи. Оболонку кулі (унизу вона мала великий отвір) підвішували до середини мотузки, протягнутої між стовпами – так піч опинялася всередині кулі. Помічник повітроплавця забирався під оболонку і розпалював у печі вогонь. Палили солому, монгольф’єр поступово наповнювався теплим повітрям і, врешті-решт, набував форми гігантської груші. Шар знімали з печі та відносили убік. Юзеф Древницький прикріплював купол парашуту до кулі і злітав, сидячи на трапеції. Високо над землею, зіскочивши з сидіння, він своєю вагою відкривав парашут. Опускатися доводилося де інде – на дахи будинків, дерева тощо.
Так відбулось і в Бердичеві: на циклодромі Рогова (спеціальній площадці з доріжкою для катання на велосипедах, яка знаходилась неподалік від заводу “Прогрес”) відбувся політ авіатора. Юзеф Древницький піднявся на кулі під назвою “Катыкъ” на висоту 200-300 метрів. Авіатор летів декілька хвилин і опустився на землю за допомогою парашуту в районі біля буцегарні (в’язниці). Як повідомляла губернська газета “Волинь”, “полет был очень красивый”.
З часу вигнання монахів ордену Босих Кармелітів зі стін бердичівського монастиря, яке відбулось 1866 року завдяки “старанням” київського генерал-губернатора О. Безака (йому підпорядковувались Київська, Подільська та Волинська губернії), минуло півстоліття. Впродовж цього часу між різними державними установами точилась запекла боротьба за право володіння монастирськими приміщеннями. Монастирські стіни займали міські та повітові присутні місця, тут розмістилась пожежна команда, яка використовувала дзвіницю як пожежну каланчу. Частину корпусів передали під повітове поліцейське управління, казначейства міської думи та поліцейського управління, арештантські камери. Колишні парафіяльні магазинчики передали в оренду євреям-крамарям. Але нові власники приміщень монастиря особливо не переймалися станом будівель, тому без належного догляду старовинні будівлі невблаганно руйнувалися.
Римо-католицька церква також не полишала спроб повернути свою законну власність. Ще в грудні 1902 року єпископ Луцький та Житомирський К. Недзялковський запропонував викупити монастирські будівлі у держави, але задовольнити прохання влада не знайшла можливим.
У 1909 році настоятелем парафії Матері Божої Шкаплерної став о. Діонісій Бончковський. Він розвинув бурхливу діяльність щодо повернення монастиря римо-католицькій парафії. Отець склав докладний опис стану святині з доданням фотографій, на яких чітко видно численні руйнування та пошкодження будівель. У намаганнях добитися правди він шість разів відвідав Санкт-Петербург, тридцять разів побував у Києві; справа пройшла 32 інстанції, але ніщо не вплинуло на чиновників.
Попри байдужість влади до стану монастиря, прочани з Бердичева та округи шанували ікону Матері Божої, яка залишалась у його стінах. 9 січня 1913 року Папа римський Пій X у Римі на прохання отця Антонія Грушчинського, наступного настоятеля посткармелітського костелу, відроджуючи традиції давнього монастиря Кармелітів Босих затвердив повне відпущення гріхів прочанам, які відвідували ікону Матері Божої в Бердичеві.
Лише у 1917 році монастир кармелітів повернули Церкві, а з 1918 року отці-кармеліти знову стали опікуватися своєю давньою святинею.
У 1913 році Росія пишно відзначила 300-річчя правління царського дому Романових. З цієї нагоди в Бердичеві також пройшов ряд святкових заходів, а 21 лютого (у день сходження першого царя з роду Романових – боярина Михайла Федоровича – на престол) на Соборній площі перед Успенським собором відбувся урочистий подячний молебень та парад військ бердичівського гарнізону. Також влада Бердичева замовила ювілейний фотоальбом із видами міста. Фотографії до цього альбому створювали на протязі декількох років. Сьогодні цей фотоальбом є цінним історичним документом та справжнім раритетом, який дозволяє сучасникам побачити Бердичів таким, яким наше місто було на початку XX століття.
* * *
Напередодні Першої світової війни в Бердичеві діяло 27 промислових підприємств. Найбільші з них: заводи «Прогрес», пісочно-рафінадний, шкіряний, дві ткацькі фабрики (збудовані у 1890-х роках), миловарний (1886), пивоварний, медоварний, два цегельні та маслоробний заводи, тютюнова та три кондитерські фабрики. Діяло також 4 млина, 14 друкарень і літографій, електростанція. Згідно статистичних даних за 1914 рік у Бердичеві проживало 79 156 осіб, з них єврейського населення – 55 876 осіб.
З початком Першої світової війни життя населення Бердичева значно погіршилось. Оскільки місто перебувало в прифронтовій смузі, тут дислокувалась значна кількість військових частин, лазарети. Патріотичне піднесення, яке охопило населення країни, не оминуло й бердичівлян, у т.ч. бердичівських євреїв: єврейська громада виділила в общинній лікарні місця для поранених російських солдат, значна кількість євреїв йшла на фронт, багато хто з них отримав нагороди за проявлену у боях хоробрість (наприклад, Г. Фейгензон та ін.).
З 1915 року в Бердичеві перебував штаб Південно-Західного фронту (загальновійськове оперативно-стратегічне об’єднання російських військ на Східноєвропейському театрі воєнних дій), який керував операціями проти німецько-австрійських військ на південно-західному напрямі. Штабом у цей час командував генерал від артилерії Микола Іудович Іванов. 12 жовтня того ж року штаб фронту у Бердичеві відвідав російський імператор Микола II, який на цей час обіймав пост Верховного головнокомандувача російської армії. На залізничному вокзалі, куди прибув потяг із імператором Миколою II, малолітнім цесаревичем Олексієм та супроводжуючим їх Власним Його Імператорської Величності Конвоєм, який складався із козаків Терського і Кубанського козачих військ, їх зустрічали начальник та члени штабу. Микола II протягом всього свого царювання вів особистий щоденник. Ось як він описав своє прибуття до Бердичева: “12-го октября. Понедельник. В 9 час. прибыл в Бердичев к Н.И. Иванову. Принял его штаб. Через полтора часа отправился дальше и в вагоне беседовал с ним до завтрака. В 4 ч. пришли в Ровно, где встретил Брусилов. Сел с Алексеем в мотор и поехал по шоссе вперед. В 18 верстах от Ровно была выстроена бригада 125 пех. див., сводная батарея, саперная рота и сотня Оренбургских казаков. Пропустил их цер. марш. и поблагодарил за службу. Наши аэропланы все время летали над нами. Когда стемнело, поехали еще вперед, слышны были орудийные выстрелы; осмотрели у ст. Клевань распред. перевязочный пункт, где лежало 9 недавно раненых. Оттуда вернулись с темнотой в Ровно. Брусилов со штабом пообедал и в 9½ поезд тронулся на юг”.
17 березня 1916 року штаб Південно-Західного фронту очолив генерал від кавалерії Олексій Брусилов. Війська під його командуванням у травні — серпні 1916 року здійснили прорив австро-німецького фронту. Ця найвдаліша бойова операція російської армії за всю війну увійшла в історію як Брусиловський прорив.
Приблизно у цей час на порядок денний міської думи винесли питання щодо перейменування головної вулиці Бердичева – Білопільської – у проспект генерал-ад’ютанта Миколи Іудовича Іванова, а вулиці Махнівської – у вулицю імені генерал-ад’ютанта Олексія Олексійовича Брусилова. Пропозицію не прийняли. Та пройде зовсім небагато часу і в 1919 році ці вулиці назвуть іменами революціонерів Карла Лібкнехта та Якова Свердлова.
У штабі генерал-ад’ютанта О.О. Брусилова.
У перші роки війни знову постало питання щодо необхідності дослідження бердичівських підземель. Зумовлювалося це тим, що при проведенні військових операцій на територіях, прилеглих до Бердичева, військові планували проходження через місто важкої військової техніки та артилерії. Вони побоювалися, що вулиці міста (насамперед це стосувалося вулиці Мостової і, особливо, Соборної площі), під якими знаходились підземелля, не витримають навантаження. Обстеження доручили здійснити завідувачу мостовим загоном №204 військово-дорожних робіт інженеру С.В. Маєвському. 14 вересня 1915 року С.В. Маєвський у рапорті на ім’я коменданта штаб-квартири фронту повідомив, що він 10 вересня звернувся за сприянням до начальника бердичівської поліції. У розмові з ним і після огляду найближчих до костелу підземель вони зробили висновок, що обстеження підземних ходів із зняттям плану їх розташування є дуже складною справою та займе багато часу і сил. Тому військові відмовитись від дослідження підземель та обмежились лише роботами з укріплення мосту через річку Гнилоп’ять.
У перенаселеному до краю Бердичеві погіршали квартирні умови, подорожчали продукти харчування. Більшість бердичівських підприємств перейшли на випуск військової продукції. Так, завод “Прогрес” перепрофілював своє виробництво і працював на потреби фронту. Власники побудували снарядний, котельний цехи та електростанцію, що дало змогу у великій кількості виготовляти складні і трудомісткі елементи зброї – корпуси гранат та снарядів. У 1916 році військове відомство проклало до заводу залізничну колію, що забезпечило швидке відвантаження готової продукції.
Одночасно погіршилось становище простих людей: робочий день на підприємствах тривав 12 та більше годин, а заробітна плата залишалась практично на одному рівні. На багатьох підприємствах ввели воєнний режим, профспілкові організації заборонили. До цього додавались інфляція, зростання цін та відсутність необхідних товарів широкого вжитку, серед яких відчутною стала обмеженість у поставках продуктів харчування, оскільки сільськогосподарське виробництво занепадало (на фронті воювали переважно селяни).
У роки Першої світової війни ускладнилось життя і бердичівського єврейства. Ще в серпні 1914 року поштові відділення отримали розпорядження знищувати всі листи, що містили хоча б декілька слів “на еврейском языке”, тобто на ідиш чи івриті. З іншого боку, у 1915 році російським урядом фактично скасовано смугу осілості – євреям з огляду на військовий час надали право мешкати в міських поселеннях поза цією смугою. Це привело до того, що частина бердичівських євреїв емігрувала з міста у пошуках кращого життя.
[1] Гласні – члени міських дум, земських зборів (повітових і губернських) у дореволюційній Росії. Інститут гласних був уведений в містах у 1785 році “Жалованной грамотой городам”, а згідно Земської реформи 1864 р. – у губернських і повітових земствах. У виборах гласних приймали участь лише власники нерухомості, промисловці та торговці.
[2] Цей та наступний уривки з “Писем о Киеве” наводяться за джерелом: “Пинакотека”, 2002, №13/14.
[3] Кантор – людина, що веде богослужіння в синагозі, головний співак при такому богослужінні.
[4] Концесія — договір про передачу природних багатств, підприємств, інших господарських об’єктів, що належать державі чи місцевим органам влади, в тимчасову експлуатацію іншим державам, іноземним фірмам, приватним особам.
[5] А. Фишзон. Записки еврейского антрепренера // Библиотека Театра и Искусства, СПб, 1913, кн. VIII, с. 3-4.
[6] Верста — давня міра відстані, яка вживалась до прийняття метричної системи мір в Росії, Україні, Білорусі. Одна верста дорівнює 500 сажням чи 1066,781 метра (що відповідає 3500 англійським футам початку XX століття, які були трохи коротші від теперішніх).
[7] Відро — дометрична одиниця міри об’єму, яка дорівнює 12,3 літра, що складає за об’ємом одну сорокову частину бочки.
[8] Бунд, ідиш בונדיזם — союз, “Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і Росії” — єврейська соціалістична організація, створена на нелегальному з’їзді в жовтні 1897 року у Вільні. В березні 1921 року Бунд самоліквідувався в радянській Росії та УСРР, хоча продовжив своє існування в Польщі, а згодом у США.
[9] Безпопівщи́на — один з основних напрямів старообрядництва; виник у середині XVII століття під час розколу православної церкви в Московії, що стався після церковної реформи 1653-1656 рр. На відміну від попівців безпопівщина заперечує необхідність духівництва і церковної організації.
[10] Ксьондз (пол. Ksiądz) — термін польського походження, що вживається в сучасній польській мові та українській ужитковій мові для означення римо-католицьких священиків.