Що можна сказати про Бердичів?
Багато чого! Можна довго розповідати про його цікаву історію, про складний шлях через призму подій та імен, про минуле і сьогодення, про його своєрідний колорит і неписану вікову мудрість.
Питання лише в тому, як про все це сказати так, щоб хотілося знову і знову гортати ті невидимі сторінки, відкривати для себе по-новому рідне місто і по-справжньому пишатися тим, що ти є невід’ємною частинкою милого серцю Бердичева.
Бердичівським (і не лише їм!) майстрам поетичного слова це вдається.
Представляємо вашій увазі низку поезій, присвячених лише одній темі – місту Бердичеву.
P.S.: Вкрай важко переглянути всі можливі джерела. Тому на сторінці представлені далеко не всі (ой як далеко!) вірші на цю тему. Якщо тут відсутній вірш про Бердичів, відомий Вам, прошу надіслати його на електронну адресу agorobchuk1970@gmail.com.
Слово о родном городе: “Я Бердич, я, живущий на холме…”, “Бердичев начинался в старину…”.
“Бердичев”.
“Прогулюючись Бердичевом”.
“Бердичів”, “Мій Бульвар”, “Завітайте, месьє, у Бердичів”.
“Між Поліссям і Поділлям”, “На шляху Чумацькім стоїть град Бердичів”.
“Пісня про Бердичів”.
Величальна (Гімн міста Бердичева)
“Бердичів”, “Кляштор Босих Кармелітів”.
“Станція Бердичів”.
“Мій Бердичів”.
“Не дивуйтесь, пані”, “Місто дитинства”, “Ностальгія”, “Вулиця Львівська у Бердичеві”.
“Мой город”.
“Я родился и вырос в Бердичеве…”, “Монастырь в Бердичеве”.
“Есть на свете мой город…”.
“Гуляя по Бердичеву”.
“Я приехал в Бердичев”.
“Бердичів”.
“Мій Бердичів”
“Бердичевский бульвар”
Бердичів
Пісня про Бердичів
Любов до Бердичева – вічний порив!!!
Моя Бердичівська земля
Величальна
(гімн міста Бердичева)
Розквітни, відродись, зрости,
Прямуй у майбуття врочисто.
Мости із злагоди зведи
Гостинне, мудре, гарне місто.
Приспів:
Хай доля нас не обмине
Добром освятиться сторіччя
Вершини гордості сягне
Уславлений в віках Бердичів.
Сузір’я чотирьох культур
І спорту осяйна величність.
Скарбниця віковічних муз –
Ось що для кожного Бердичів!
Держави нашої шляхи
До міста рідного приводять.
Нам успіх додає снаги
І віра не згаса в народі.
Роман Островський, майстер цеху машинобудівного заводу “Прогрес”.
Слово о родном городе
Я Бердич, я, живущий на холме,
Я вижу все: ладью на Гнилопяти,
Гонца, что мчит на бешеном коне,
И пыль еще далекой вражьей рати.
Я — Бердич, человек мастеровой:
Лишь умолкали стрелы, пушки, ружья,
Я строил город, строил город свой.
Для жизни был мне этот город нужен.
Я — Бердич среди огненных фронтов
Вступил солдатом в щорсовское войско,
С Буденным гнал с родной земли панов,
Беседовал о счастье с Маяковским.
Я — Бердич, я, живущий на холме,
Убит под Сталинградом и на Буге
И заживо зарыт в родной земле
Безжалостной фашистскою зверюгой.
Я — Бердич, я, живущий на холме,
И кто б я ни был, а в глубокой старости
С затаенной слезою или с радостью,
Мой город, все равно приду к тебе.
* * *
Бердичев начинался в старину
Со слова, что придумали славяне,
На сотню лет, и даже не одну,
Мы, может, старше Львова иль Рязани.
Что нам от прошлого осталось? — Мало очень…
Две-три скупые строчки летописца,
Иконы древней яростные очи,
Могильные курганы в поле чистом.
Что нам от прошлого осталось? — Так, немного…
Лишь две церквушки, крепость над рекой,
Да небо вечное над головой.
Что нам от прошлого осталось? — Очень много…
Мы помним тех, что унесла война.
На кладбище, в полях и у дороги
Граниты сохранят их имена.
Что нам от прошлого осталось? — Это память,
И боль, и слезы, и прощальный зов,
И вера в наше дело, в наше знамя,
И к Родине великая любовь.
Наш город с каждым годом хорошеет,
Раскинувшись широко на холмах,
Домами белыми, как будто в парусах,
Спешит в грядущее, ни капли не старея.
1974 р.
“Радянський шлях”, №2 (9949) від 04.01.1974 р.
Прогулюючись Бердичевом
Уривки думок — М. Чесновському
І завірюхами, і грозами
Мій древній град в сьогодні йшов…
…Два Карли-німці, Фрунзе бронзовий,
З горба у яр — Свердлов, Свердлов…
…Так, ми історії не вчили ще,
В глибинах
Істини момент…
…Ялини
врівень з педучилищем
І спорожнілий постамент…
…Колись мінялися “бонжурами”
Бальзак із Ганською тут от…
…Камінний велетень зажурений
І сколошматене “Вперед!”
…Хитає вітер
Дядька з пляшкою,
І кармеліт з віків гука…
…Ми босі з вами — взуті в кляшторі
В пантофлі польського зразка…
…Вже намахавсь Котовський “шашкою” —
Ну хоч в полон його бери!…
…Ген сніговою вкрита шапкою
Висока лисина Гори…
…Було це, мій Миколко, в лютому,
Було…
До серця ж не бери —
Колись і ми ще будем взутими
І вгору з’їдемо згори!
Анатолій Кондратюк (нар. 1944) – журналіст, поет, громадський діяч.
Бердичів
За верболозом звивистої річки,
На березі, де пагорб як стіна,
Уздовж і вшир селилися одвічно
Пастуші й землеробські племена.
Мінялися епохи, мабуть, всоте,
Усоте покривали їх піски…
І мали археологи роботу –
Відкопували житла й черепки.
Богині Кліо мудрі корифеї
Глибоких знань підпалювали трут:
Хазари, печеніги, берендеї
І половці місили землю тут.
А що вже тісто квасилось віками,
А що вже перемішувалась кров!
Не те що чоловік, а навіть камінь
Собі якогось предка віднайшов.
Тут не питали, хто якого роду,
Коли кого яка “забула” рать…
А стрілися з “розсіяним народом” –
То де ж було народу осідать?
Тут “бердо” всіх докупи об’єднало –
“Сторожа” й “ткацтво”, і “провалля”, й “клич”.
Тож, певно, інших назв не виникало,
Адже і кожна, й кожен був “бердич”.
Бердичеве! Таким ти народився,
Таким постав у сонмі давніх міст:
Сміявсь в журбі, у гуморі молився,
Минулих літ скидав зів’ялий лист.
Приймав до себе вічних пілігримів,
Прихисток із вигнанцями ділив,
На різних мовах спілкувавсь у риму
І сам собі життя своє вершив.
Росли увись над Гнилоп’яттю мури…
Та жоден мур ще зла не поборов,
А ніс розраду людям від зажури
Бердичівської Матері покров.
Губернія і керувала, й радила,
І зверхньо допускала на поріг.
Та купувались, дозрівали й падали,
Мов яблука, чиновники до ніг.
А скільки їх, талантів несповитих,
Із ярмаркових сипалось решет!
Богів – і тих було не полічити…
Хоча найголовніший з них – Ґешефт!
Напевно, то із повеління Бога
На переломі гребеня снаги
Тут сподівань Бальзакових дорога
Вплелась в сумні Шевченкові шляхи.
Буремних літ диміли траєкторії,
По цій землі котилось стільки бід!
Згадаємо: щоразу пік історії
В Бердичеві лишав кривавий слід.
Однак приходив край війні-негоді,
Зникали раті, орди і полки…
І на твоєму, місто, небозводі
Які сіяли імена-зірки!
І наставала знакова година:
На дно зсідалась виру каламуть,
В околицях-лугах цвіла калина –
Окреслювала місту власну суть.
…Нехай тепер чергове потрясіння,
Нехай черговий кваситься заміс.
Бердичеве! Твоє живе насіння,
Як завжди, навесні піде у ріст!
27-30 листопада 2006 р.
Мій бульвар
Засвітили каштани
Білий цвіт на бульварі,
Віти-руки з’єднали
У терпкій вишині.
І ведуть їх тополі,
Як маленьких, по парі,
Погуляти по місту,
Порадіти весні.
Теплий вітер зустрів їх
І цілує у щоки,
І милується ними,
І дорогу дає.
Виростайте, каштани,
На півнеба широкі,
Хай прекрасніший з вами
Мій Бердичів стає.
Нехай висохнуть сльози,
Хай загояться рани,
І роки хай по світу
Всю журбу рознесуть.
Більш ніколи, ніколи
Не рубайте каштанів,
Майте Бога у серці —
Не губіте красу.
І здалека і зблизька
Я спішу під каштани:
Спочиваю душею,
Забуваю біду.
Ви любіть свій Париж,
Дорогі парижани.
Я ж довіку в Бердичів
Свою стежку веду.
1984 р.
Завітайте, месьє, у Бердичів
Оноре де Бальзак, завітайте, месьє, у Бердичів!
Завітайте до нас по одній з Ваших вічних доріг.
У костьолі, отут, а не в пишних салонах столичних,
Світ пізнав наяву неповторний “бальзаківський вік”.
Завітайте, месьє! Вам цей шлях і відомий, і звичний —
Від альпійських долин до медових поліських окрас.
А вже звідси, дасть Бог, доля знов у Верхівню покличе,
Де в маєтку своїм пані Еля чекає на Вас.
Завітайте в наш край… Де історії плин незупинний,
Де “Комедій людських” розіграли на тисячу літ…
Та побачите Ви: ми — Народ, а не пух тополиний!
І Бердичів також із надією прагне у світ.
Завітайте як гість, як хороший і давній знайомий,
Ми запросимо Вас до гостини на щедрий обід.
Поговорим про все… Де потрібно, розставимо коми…
Щоб в серцях залишивсь незабутній і радісний слід.
Оноре де Бальзак… Вітер ім’я у росах полоще,
Пам’ятають його українські густі пшениці…
То є правда, месьє, що Париж Вам завжди найдорожчий,
Та в Бердичеві Ви у Варварі Святій — у вінці.
Травень, 1999 р.
Між Поліссям і Поділлям
Між Поліссям і Поділлям
Шлях проліг іздавну.
А на шляху розмістився
Град Бердичів славний.
Чим прославився Бердичів?
Думай брате …ович.
Може тому, що тут мешкав
Шолом Рабінович?
А навіщо це гадать?
Місто всім відоме,
Наш Бердичів багатьом
Став ще рідним домом.
“Може бути, – Василь каже, –
Бо ж словом “Алейхем” –
Пропонує Рабінович –
Добродійство – “Мир вам”.
Дійсно правда, що Алейхем
Тут творив, лелеяв.
І багато написав він
Про життя євреїв.
А можливо, що одвіку
Тут базар великий,
Що над річкою, є кляштор
Босих кармелітів.
А можливо, що церкви тут,
Різні віри в бога?
Та скоріше, це тому,
Що тут – синагога?
Кажуть річка Гнилоп’ять,
Ой була глибока.
Що в Бердичеві зростала
Голда чорноока.
Може тому, що вінчались
Тут Бальзак і Ганська?
А скоріше, що тут шлях
Простягнувсь гетьманський.
Тут і Гроссман жив – поет
І Бистрицька з “Дону”.
Тут повагу віддають
Йосипу Кобзону.
Славний всім Бердичівград,
Від садів та квітів,
І тому це місто скрізь,
Знають на всім світі.
То ж, читач, Бердичівград –
Місто не найгірше.
Може тому, що живе тут
Автор цього вірша?
07.94 р.
На шляху Чумацькім стоїть град Бердичів
Бердичів, Бердичів, ти місто чудове,
Зоря на Чумацькім шляху,
Ти різної долі є свідок надійний,
Все бачив на свому віку.
Плине тихо річка поміж сіл до міста,
Хмарки-мандрівниці лазур бороздят.
Поміж верболози та поля, мов стрічка;
Крадеться мов Мавка – річка Гнилоп’ять.
Приспів:
На шляху чумацькім стоїть град-Бердичів;
Пламеніють рози, яблунь синь-туман,
З-за туману лине пісня задушевна,
1 сльозу – непроху видав ветеран.
Всесвіту відоме місто загадкове.
Шепчуться осоки – їм своя журба.
Верболіз замисливсь про майбутню долю.
Миє в воді косу плакуча верба.
Та нехай несеться на Вкраїну пісня,
Хай хори плекають віщий добрий сон,
Пам’ять щоб лишилась про небесні душі,
Щоб життя та пісня завжди в унісон.
На шляху Чумацькім стоїть страж-Бердичів.
Пламеніють рози, осінь десь спешить.
З-за туману лине пісня ветеранів,
Хор, що ветеранський, душі молодить.
05.1997 р.
Пісня про Бердичів.
Край бердичівський.
Наш Поліський край,
Волошковий світ
У очах твоїх.
Кобзаря думки
Крізь віки пройшли
І летять над землею пісні.
Слався рідний край,
Край Бердичівський!
В праці і красі
Минуть дні твої
І шумлять поля,
І цвітуть сади.
Кличуть нас
Солов’їні гаї.
У суворі дні
Грізної війни
Лиха ти зазнав
Наш Поліський край.
Встав ти із руїн,
О Бердичів мій,
Не забути нам героїв твоїх.
2005 р.
Бердичів
Бердичів наш із тих часів,
З прадавніх пращурів Тишків,
Яким ще київскі князі,
Подарували землі ці.
Це місто з’явилось давно
І точно не знає ніхто
Як виникла назва – Бердичів:
Від тюрських племен бЕрдичів,
Поселень слов’ян-берендеїв –
Та відоме ж як місто євреїв.
Чи назва від бердиш-сокири,
Що з жезлом від Бога торгівлі,
Є на бердичівськім гербі.
Питання ставимо собі:
То звідки назва ця – Бердичів
І хто її де запозичив?
Ремісники тут проживали.
Що виробляли – продавали,
Залізні руди добували
І їх у бардах зберігали.
Слово «Бердичів» схоже дуже
На слово «Барда» – правда ж, друже?
То звідки назву ми цю маєм,
Що нею місто називаєм?!
Тече тут річка Гнилоп’ять.
Ну а над нею височить
Фортеця Босих Кармелітів.
Нема, напевно, ніде в світі,
Святині більшої ніж тут.
Паломники сюди ідуть,
Щоб поклонитись Матір Божій
Бердичівській, її Вельможі..
Від Лисої Гори до Гришківець
Бердичів – колоритний острівець.
Живуть тут люди працьовиті.
Ще змалечку любов привита
До рідної славетної землі
Й здобутки міста чималі.
Ми впевнені,що наш Бердичів
Не раз себе ще возвеличить.
Кляштор Босих Кармелітів
Річка маленька, тиха й міленька,
Назва ще здавна її – Гнилоп’ять.
Тут, за рікою, що йде дугою,
Кля́штору дзвони аж в небо дзвенять.
Люду багато, всі йдуть на свято –
Матір Бердичівську* тут величать,
Щоб прихилитись, іконі вклонитись,
Оду хвалебну святині складать.
Ше від Тишкевича, славою й величчю,
Неслася звістка про кляштор оцей.
Йдуть всі паломники стежками Божими
В день Скапулярій святинь дотепер.
Мури високі, стіни широкі
Тут збереглися по нинішній час.
Місто Бердичів й Кляшто́р Кармелітів
Радо зустрінуть гостей кожен раз.
Мій Бердичів
Найдорожче в світі місце,
Де родився ти.
Де провів своє дитинство,
Юності роки….
Найрідніше, найдобріше –
Це Бердичів мій.
Де б і скільки ти не їздив,
Повертайсь сюди!
Тут все миле, все знайоме,
Рідне все таке.
Ти ідеш – душа співає,
Ось, каштан цвіте.
Пам’ятаєш, у дитинстві
У кіно ходив.
І у Ізі у кіоску
Ти водичку пив.
Все минає, все проходить…
Ізі вже нема.
Але пам’ять залишилась,
Пам’ять ще жива.
Будем жити і трудитись,
Місту процвітать.
Не гордитись, приїздити
Жить і пам’ятать!
Станція Бердичів
Проїжджаю станцію “Бердичів”,
Яку раніше і не знав,
Та завдяки одні людині
Це місто я запам’ятав.
І одразу в нього закохався,
Ніби рідне для мене воно.
Може більш я тут не буду,
Але вічно пам’ятатиму його.
Зупинка в мене у Бердичеві
Триває рівно п’ять хвилин,
Здається, у великім потягу
Залишився лиш я один.
Як жаль, що це не кінцева,
Що дорога моя далі іде,
І невідомо коли знову
Потяг мене сюди привезе.
Невідомо, чи я ще колись
Побачу Бердичів чи ні ?
Не дають спокою мені
Неприємні сумніви ці.
Полюбив я місто Бердичів,
Більше, ніж проста людина,
І дякую за це дитині,
Ім’я якої – Карина.
Бердичів – наче рідна земля.
Пробач мені, любий Львове!
Я вас обох дуже люблю,
Бо кожне з вас – місто чудове.
Лиш в Бердичеві росте легенда,
Яка підкорить весь світ,
Вона й мене причарувала
На багато довгих літ…
Проснувся я з думками тими,
Та потяг раптом рушив від перону,
Востаннє прочитав я назву міста
Через вікно з свого вагону.
Лише тепер я точно зрозумів,
Що доля мрії щойно збулась,
Та не довго тішитись прийшлось,
Бо несподівано усе зіпсувалось.
Туга і смуток охопили мене,
Як сумно писати про це.
Пропало щастя і радість моя,
Незамітно пропало усе.
І знову перед очима
Минають дерева й ліси.
Боже, верни щастя, що було,
Хоч на хвилинку верни !
А потяг розігнався скажено,
Чому й куди він так спішить?
Та нічого вже не вдієш,
Бо його ніщо не зможе зупинить!
Не дивуйтесь, пані
Такий похмурий день…
І сіра мжичка…
І вітру східного колючий дотик…
І замшеві новенькі черевички
цілує вже бердичівське болото.
Ви не дивуйтесь, пані, це Бердичів.
І це така у місті цьому осінь.
Та є тут сонце Вашого обличчя
і ніжний вітер Вашого волосся…
01.11.2017 р.
Місто дитинства
(Кірілу Романюку)
Собори хрестами сягають небес…
Куди не підемо – знайомі обличчя.
Червона гора, Загребелля й Прогрес –
це місто дитинства,
мій рідний Бердичів.
Тут школа моя,
і рід мій, і дім,
і тато, і мама,
і менша сестричка –
тому і вважаю я рідним й своїм
це місто дитинства,
мій рідний Бердичів.
А виросту я –
у далекі світи
дороги мене
по пригоди покличуть.
Та буду завжди
повертатись сюди –
у місто дитинства,
мій рідний Бердичів.
Ностальгія
І все о’кей. І небо чисте.
А ностальгія знов покличе –
беру квиток: Нью-Йорк – Бориспіль,
авто в прокат – і на Бердичів!
Це не хайвей. Ями класично,
додавши газу, пролітаю…
Мене запрошує Бердичів
ввійти до втраченого раю.
Авто залишу. І на базарі
“на пробу” зернят візьму задаром.
Пройдуся парком – на “стометрівку”
і там продовжу свою мандрівку.
Нікольська церква, Свята Варвара,
а після площі – піду бульваром.
Згадаю Ізю… Згадаю Клару…
І їх приколів веселі чари …
Найкращих друзів до себе скличу.
Я повернувся!.. Гуляй, Бердичів!
Розваги давні: баня й пиво…
Гітара.. Шашлики до ранку…
Щоб почуватися щасливим –
втоплюсь в очах бердичівлянки…
Так зручно тут. І все тут рідне:
і Загребелля… й Качанівка,
фортеця, річка, пішохідний…
ковбаска, сало… і горілка.
Вулиця Львівська у Бердичеві
Тут не знайдете шарму львівських площ,
тут не здивують вишуканістю слова.
На Львівській знову тихий, тихий дощ –
єдине, що пов’язує зі Львовом.
Та я тому й затятий оптиміст,
що варіанти схожості шукаю…
На вулиці є пішохідний міст,
та не знайдете тут
ви зáтишних кав’ярень.
На захід з центру вказує вона,
тому, мабуть, і назва підходяща.
І зрима перспектива вирина:
на Львівській кава
все ж смакує краще!
30.04.2017 р.
Бердичев
Хочу вас уведомить: осенью поздней,
лишь только на город опустится вечер
и станет дождя серебристые гвозди
вколачивать в крыши, витрины и плечи, —
прощусь и пойду по безлюдным бульварам,
как будто навеки простился – и сгинул.
Мне город покажется мудрым и старым,
подставившим небу промокшую спину.
Незвучны шаги и исполнено тайны
шуршание листьев — в их шепоте сонном
услышу все то, что когда-то случайно им
ветер сболтнул, протекая по кронам.
И в каждом каштане приятеля встретив,
спрошу о себе как о бывшем когда-то…
Их голые ветви, окислившись медью,
скорбят обо всех, кто ушел без возврата.
Скорбеть бы и мне – только сил не достанет:
живое – живым, или как там ведется?
Из тучи хмельной, как сивуха в стакане,
на город нахохленный льется и льется.
Что плакать, что помнить – занятье пустое,
испить из ладони — и с Богом, и ладно.
Здесь каждый булыжник на память настроен,
и это печально зело и отрадно.
Мой город
Старинный город мой Бердичев,
Где б ни был я – ты предо мной.
Ты дорог мне пусть необычной, –
Неповторимою судьбой.
Здесь жизни я беру начало,
Здесь свет впервые увидал,
Здесь в колыбели матъ качала,
Здесь я взрослел и возмужал.
Здесь торопливо шел я в школу,
Здесь на Завод родной шагал,
Здесь был ещё когда-то молод,
Здесь я о будущем мечтал,
Здесь повстречался с самой милой,
Здесь я любил, здесь я страдал,
Здесь близких и родных могилы,
Свою здесь осень повстречал…
Старинный город мой Бердичев,
Где б ни был я – ты предо мной.
Ты дорог мне пусть необычной,
Неповторимою судьбой.
Я родился и вырос в Бердичеве
Где так вольно дышал человек!
А теперь все друзья кто в Америке,
Кто из Хайфы порой шлёт привет.
В топонимике много неясности,
И Колумб в этом не виноват.
Но названьем своим, без предвзятости,
Берендеям обязан. Виват!
С этим городом многое связано:
Здесь Бальзак обвенчался навек;
Джозеф Конрад родился под вязами…
И так вольно дышал человек!
Называют мой город по-разному:
Кто-то громко назвал Беркоград!
В нём всегда были рады и каждому,
А теперь даже мне он не рад.
Украина теперь самостийная
И карбованцам счёта в ней нет.
Часть народа торгует с Россиею,
Остальные где? В Польше – ответ
Дай ей, БОГ, гривен, сколько захочется,
Сала, пива, открытых дверей!
Пусть Израиль ни разу не кончится,
Но вернётся в Бердичев еврей!
Я хочу, чтоб мой город старел постепенно
Зеленел и мудрел, не болел.
Чтоб добро источал непременно!
И родных наших больше жалел.
Чтобы, долго гуляя по Либкнехта,
Надышаться каштанами мог.
Чтоб внимал благодать мироздания
В храме тoм, где всегда живёт БОГ.
Монастырь в Бердичеве.
На крутом берегу обветшалой реки
Есть седой монастырь, в нём живут кармелиты.
Красоту описать мне не хватит строки,
Там глаза – купола ясным солнцем залиты.
Там простые кресты устремляются ввысь,
А фигуры святых наклонились, как свечи,
Что сгорали другим и не прятали жизнь;
От не мягких одежд, как усталые, плечи.
Там меж каменных стен – ядра прожитых битв,
Словно родинки щек, что с годами увечат.
И страдает фасад от дождя, как от бритв,
Что счищают гранит и бойницы калечат.
Вездесущий бурьян, прорастает мох
И рассада берёз, как антенны на крыше.
У заброшенных дыр будто слышится вздох,
Но случайный, чужой его вряд ли услышит.
Мёртвый склеп под землёй, как для стружки магнит,
Волоски шевелит и пугает, до дрожи.
И загадкой смертей, там забытых, манит,
Вызволяя росу на доверчивой коже.
На балконах давно не ступала нога,
На перилах следы, что оставили птицы.
Грустный месяц ночной наставляет рога,
Если в кельях кому до рассвета не спится.
Здесь, как сказочный фильм, моё детство прошло,
Под обломками тайн и знаменьями свыше.
А теперь есть монах, видно, время пришло,
И седой монастырь его лёгкими дышит
Есть на свете мой город…
Есть на свете мой город Бердичев.
Невелик он, но это пустяк,
Здесь гремели сраженья лихие
И когда-то венчался Бальзак.
А какие здесь были базары,
Отовсюду съезжались купцы.
И на ярмарках скрипки играли,
И толпу потешали борцы.
Монастырь есть босых Кармелитов,
И икона. Всех прочих главней.
Ну, а сколько из города вышло
Знаменитых и славных людей.
Разлетелись, как желтые листья,
Твои дети, кто в Мюнхен, кто в Бонн.
Кто-то дело открыл в Тель-Авиве
И умчал всей семьей за кордон.
И живут там богато и сыто,
И складируют доллары впрок.
Только вот не заменит Бердичев
Самый вкусный заморский кусок.
И недаром с годами сильнее
Всех уехавших гложет тоска.
Они снова домой возвратятся
Хоть об этом не знают пока.
Возвратятся. Их встретят у дома
И кивнут головой тополя,
А на лицах появятся слезы:
“Ты прости нас, родная земля!”
Гуляя по Бердичеву
На перепутье стоптанных дорог
Стоит, опершись на дубравы
Один провинциальный городок
В лучах былой торговой славы.
И этот очень дряхлый старичок,
(В нем седина смешалась с пылью),
Когда-то принимал гостей поток
С зерном и с шелком, и с ванилью.
К нему стекался деловой народ,
В нем жизнь торговая бурлила.
Огромное количество подвод
На небо тучи наводило.
Он своенравен был, но был добряк,
Поляк, еврей росли по-братски.
Его благословения Бальзак
Добился к Эвелине Ганской.
Не делал он различий средь людей,
Взрастив их газ-водой и житом.
Католик, православный, иудей:
В нем жили все и жили с миром.
И хоть каштаны отцвели совсем,
Нет газ-воды у кинотеатра –
Остался многим он учителем…
Мне стало грустно и приятно.
Я в воздухе почуял благодать,
Мир да любовь гуляли парой.
Я тихо шел, стараясь не дышать
Вблизи костела Святой Варвары.
Я шел, сгорая нетерпеньем жить,
В душе моей взошла надежда.
Я снова захотел любить. Любить
Так искренне и так же нежно.
Идя проспектом, с виду небольшим,
И то ли пыль глотая, то ли слезы,
Я незаметно весь проникся им,
А он лишь гладил мои грезы.
Я приехал в Бердичев
Я приехал в Бердичев, на перроне льет дождь,
Шпилем рвется ввысь крепость, мокнет каменный Вождь.
Я приехал в Бердичев, здесь я в школу ходил,
И с Героем Союза за столом говорил.
Я приехал в Бердичев, тут с войны застыл танк,
Здесь в костеле венчался Оноре де Бальзак.
Я приехал в Бердичев, синагога стоит,
А на кладбище старом главный раввин лежит.
Я приехал в Бердичев, здесь на Лысой Горе,
Легендарный Котовский с шашкой мчался в седле.
Я приехал в Бердичев, где слиянье культур,
Здесь про Изю расскажут юморной каламбур.
Я приехал в Бердичев, “Комсомолец”, “Прогресс”…
Городские заводы… Жаль теперь там регресс.
Я приехал в Бердичев, суетится базар,
Здесь в мясных павильонах делают капитал.
Я приехал в Бердичев, я с дороги устал,
Мне в генделыке пиво наливают в бокал.
Я приехал в Бердичев, пусть меня он не ждал,
Но однажды мне в нем отольют пьедестал.
Я приехал в Бердичев, я приехал домой,
Этот город навечно остается со мной.
Бердичів
Осінній день облив дощем Бердичів,
Горлянки ринв у ятках сполоснув,
І вороння орда бомжів на звалку кличе,
І кляштор в осені, мов в бурштині заснув.
Осінній лист встелив руном Бердичів.
Порожній пляж і в парку дві душі.
Із лазні йдуть розпарені обличчя
І пиво п’ють в підвалі алкаші.
Живи і здрастуй, рідний мій Бердичів.
Я шлю привіт тобі з далекої землі.
Над Гнилоп’яттю, мабуть, журавлі курличуть
І розтає їх слід в осінній сірій млі.
Мій Бердичів
Квітують мальви чарівні
І всюди пахне м’ята.
На небі хмари голубі,
А поряд рідна хата.
Шолом-Алейхем тут родивсь,
Ходив по цій бруківці.
Він Духу Божому коривсь
Й наповнивсь Ним по вінця.
Фортеця тут стоїть стара,
Вона ще й досі на сторожі…
Своїми мурами завжди оберіга
Людей, що при дорозі.
І Гнилоп’ять поруч тече,
Моя чудова річка…
В серця людей добро несе,
А в хвилях відливає нічка.
Це місто я любив завжди,
З дитинства закохався в нього.
Тут гетьмана залишили сліди, –
Про це говорить “пізнє” слово.
Це мій Бердичів дорогий,
Що всім дає наснаги.
Для мене він – немов святий,
Йому я віддаю лиш переваги.
Бердичевский бульвар
Вы помните бердичевский бульвар?
Кто помнит, тот не так уж стар.
Торжественны соцветия каштана,
Погибшие вот так, увы, нежданно.
Налево от бульвара – Дом культуры,
Где свои танцы ставил Шарауров.
К нам приезжали многие артисты,
В стенах звучали танго, вальсы, твисты.
Чуть далее – ДЮСШ,
Её, бесспорно, помнят и в США.
Мир знает – это было так:
Венчался здесь Оноре де Бальзак.
О, Изя, никогда не знающий растрат!
Дай Бог ему здоровья, где он есть:
В Торонто, Бер-Шеве, Нью-Йорке,
Ведь его воду было пить за честь.
А в кинотеатре Анна Шнеур пела
Под симфонический оркестр «Прогресса».
Как быстро наша жизнь прошелестела.
Кто помнит, что тогда писала пресса?
Гуляли по бульвару разрубахи
Боглейбтеры, Кацы, Авербахи.
Их звали Сени, Фимы, Нюры,
Носили супермодные костюмы.
– О, Ася, как сидит на вас костюмчик,
Вы говорите, сшили вам в Париже?
У нас уже Сирота сошьет не хуже –
Дешевле и немножечко поближе.
Встречался на бульваре весь бомонд:
Доктор Котельников, Фурман и Димонт.
И кто там не встречался, не гулял,
В лицо всех знали стар и мал.
Бродила там и вся вторая школа,
И лидеры былого комсомола.
Стояли под разросшимся каштаном
Два Димы с Сашей, с Жорой Григоряном.
Сидели на скамейке тетя Поля.
А рядом с ней соседка тетя Рива,
Беседовали меж собой учтиво.
С бульваром рядом продавали пиво.
А кто не помнит тетю Соню?
На свадьбах сарварен – первый человек.
Её фаршмак и фаршированная рыба
Прославили её на целый век!
Традиция была в бердичевлян
Хохмить, смеяться, совать нос
И потому, конечно, отвечать
Вопросом на поставленный вопрос.
Вас разбросала жизнь по всей земле,
Мне не доплыть туда на корабле.
Но где же вы, мои бердичевляне,
Скажите, на каком меридиане?
1995 р.
Бердичів
Це місто не велике, а привітне.
Зелене. Над рікою Гнилоп’ять.
Його будівлі, парки, клумби, сквери
Вже п’ять віків на місці сім стоять.
Це місто і єврейське і вкраїнське,
Це місто також польське і російське.
Його Тишкевич кляштором звеличив
І зветься місто гарно, це – Бердичів.
Живе тут люд торговий, роботящий,
І гарно вчаться діти тут у школі.
Будийки світлі, славні дитсадочки.
А на базарі всього тут доволі.
Тут все своє: ковбаси, хліб і пиво,
Морозиво поживне і смачне!
Ну а костюми чоловічі шиють,
Хто раз купив – ніяк не обмине!
Військові і цивільні, хасиди й монахи
Живуть, працюють, вчаться в місті цьому.
Тут дружать всі. Шанують рідну землю,
Бажають радощів старому і малому.
Тут люблять пісню. Люблять спорт і танці.
І студія працює тут циркова.
Бердичівляни люди компанійські,
І розуміють вони всіх з пів-слова.
Хороших справ у місті цім багато…
І град – Бердичів в усьому світі знають!
По справах добрих, людях працьовитих
Ного шанують, люблять, величають!
25.05.2009 р.
Пісня про Бердичів
Мій славний Бердичів, куточок зелений,
Земля загадкових легенд таємничих,
Хай квітнуть каштани, шумлять тихо клени
На дивних стежинах твоїх історичних.
Хай річка-красуня несе свої води,
Ліси-чародії сягають далеко,
І посмішку мрійну дарує природа,
І кружить над обрієм янгол-лелека.
Нехай материнська бринить колискова,
Душа твоя струнами грає пісенна,
І тихо злітає над плесами слово –
Мелодія краю, проста і натхненна…
Мій славний Бердичів, минають сторіччя,
Роки все крокують у вічність невпинно,
А ти такий рідний, завжди мальовничий,
Я серцем до тебе і прагну, і лину…
Любов до Бердичева – вічний порив!!!
Величний Бердичів в колисці віків,
Простяг свої корні в серцях поколінь,
Звучить у душі лагідний спів,
І сонце яскраве висвітлить тінь.
І де б я не був, куди б не подався,
Мій дух завжди тут – жевріє у снах,
Не раз я спіткався, не раз піднімався,
В цім місті, як в рідних, дбайливих руках,
Господь тут життям мене наділив,
Тут матір і батько – земний їм уклін,
Знайшов я тут друзів і щастя зустрів,
Любов моя перша серед цих стін.
Почтивою стала фортеця міська,
Що бачила зорі минувших століть,
Це місто обсіли ворожі війська,
Але воно гордо та міцно стоїть.
Славний Бердичів – місто звитяжне,
Ввів своє ймення на кулі земній,
Кажуть про нього у світі поважно,
Нам дає радість та здійснення мрій.
Закохують око ліси мальовничі,
Красою скоряє ріка Гнилоп’ять,
Галявини, парки – це є наш Бердичів,
Та люди привітні несуть благодать.
Весна в глибині душі розквітає,
Коли я пишу про свій рідний край,
Зігріє та тепло всіх привітає,
Гостюючих, мешканців ніжно як Рай.
Вселились в нім світло, добро та надія,
Всевишній навіки благословив,
Любов до Бердичева – сильна стихія,
Любов до Бердичева – вічний порив!!!
Моя Бердичівська земля
Бердичівська земле, мала Батьківщино!
Волині й Поділлю ти рідна сестра.
Твій голос барвистий, по-батьківськи щирий,
Звеличує предків древлянських діла.
Мій краю рідний невмирущий,
Моя Бердичівська земля,
Ти є для нас, як хліб насущний,
Як оберег зориш здаля.
Підносить над світом красу твою справжню,
Безмежні простори пшеничних ланів.
І труд селянина, і мрію прадавню,
У власній країні ростити синів.
У поступі мирнім ідемо до цілі,
Державницьким кроком торуємо шлях.
Любов до Вітчизни засвідчуєм ділом,
Тож слава її буде жити в віках.
Мій краю рідний невмирущий,
Моя Бердичівська земля.
Ти є для нас, як хліб насущний,
Як Мати Божа й Немовля.