Бердичів на кіноплівці

Можемо з впевненістю стверджувати, що нашому Бердичеву багато у чому пощастило. Пощастило, наприклад, не змінити власне ім’я на інше, як це відбулось із багатьма іншими містами нашої країни. Наприклад, обласне місто Дніпро в своїй історії пройшло ланцюжок Новий Кодак – Катеринослав – Дніпропетровськ, а наш сусід по Житомирській області селище Пулин було Чортолісом, тривалий час – Червоноармійськом. Варто пригадати, що за перейменування Бердичева на Цукрозаводськ у 1927 році таки не проголосували депутати міської ради. Хоча як кажуть знавці, хто думку тих депутатів запитував би, надійди відповідна вказівка зверху?

Пощастило нашому місту також потрапити й на кіноплівку та стати одним із героїв численних кінострічок, знятих режисерами як Радянського Союзу, так і сучасної України. Про деякі відомі нам кінострічки, в яких знайшов своє відображення Бердичів, піде мова далі.

Сьогодні віднайти, або хоча б ствердно відповісти, чи потрапив Бердичів на кіноплівку в добу Російської імперії, на жаль, не можна. Ні архіви, ні яка небуть інша інформація з цього приводу до сьогодні не збереглись, або нам не відома. Відомо лише, що 1916 року, коли у місті перебував штаб Південно-Західного фронту на чолі з генерал-ад’ютантом Олексієм Брусиловим, до Бердичева прибула група документалістів, які відзняли досить короткий фільм під назвою «Штаб армии генерал-адъютанта А.А. Брусилова в Бердичеве, 1916 год». Автори фільму – Скобелєвський комітет (благодійна організація, заснована 26 листопада 1904 року в зв’язку з російсько-японської війною з ініціативи сестри генерала Скобелєва княгині Надії Дмитрівни Білосільської-Білозерської), час зйомок – літо 1916 року. Фільм складається з набору сюжетів загальною тривалість всього дві хвилини. Він цінний для нас лише тим, що зберіг для нащадків вигляд керівника штабу та його підопічних. Але жодного кадру з видами навіть не міста, а будинку, де знаходився штаб, немає. Мабуть, тут свою роль відіграла військова таємниця – фільм у подальшому широко демонструвався на екранах Російської імперії і цензура авторам не дозволила лишку.

Більш вдалим у цьому розумінні став радянський період. Ще в роки визвольних змагань Бердичів опинився в центрі політичних подій – 05 травня 1920 року на залізничному вокзалі відбулась зустріч керівника Польської держави маршала Юзефа Пілсудського з головою Української Народної Республіки, Головним отаманом Симоном Петлюрою. У складі польської делегації перебували кінодокументалісти, які вели хроніку тих військових дій. Згодом, у 1935 році кадри цієї кінохроніки увійшли до документального фільму «Стяг свободи» («Sztandar Wolności») (Польська республіка). На кадрах бачимо Юзефа Пілсудського з військовими у подвір’ї костелу Босих Кармелітів. Ці кадри є найстарішою відомою нам кінозйомкою Бердичева.

Першим відомим художнім кінофільмом стала стрічка під назвою «1920-1921 роки», або «П.К.П. / Пілсудський купив Петлюру» (1925-1926). 18 листопада 1925 року бердичівська газета «Радянський шлях» на своїх сторінках повідомила, що Одеська кінофабрика розпочала в Бердичеві зйомки кінофільму під назвою «1920-1921 роки». Режисер фільму Аксель Францевич Лундін, автор сценарію – Григорій Іванович Дробін. У зйомках фільму взяли участь військовослужбовці 3-ї Бесарабської кавалерійської дивізії, що дислокувалась у нашому місті. Саме тої, до речі, дивізії, якою ще донедавна керував Григорій Котовський – як стверджують його прибічники – більшовицький командир, герой громадянської війни, за версією супротивників – кримінальний злочинець, безпосередній учасник «червоного терору» на території України.

З тексту короткої замітки не зрозуміло, коли завершились зйомки цього фільму. Також не вдалось встановити коли і під якою остаточною назвою з’явився фільм у прокаті – впродовж 1925-1926 рр. Аксель Лундін створив на Одеській кінофабриці декілька фільмів під назвами «Людина з лісу», «Пригоди полтинника», «П.К.П. / Пілсудський купив Петлюру» та «Марійка».

З відомої по газетній замітці назви можемо припустити, що мова йде про фільм «П.К.П. / Пілсудський купив Петлюру». Сюжет фільму: початок 1920-х років, Симон Петлюра віддає Україну Пілсудському. Це дає можливість українським селянам на свій лад розшифрувати абревіатуру державної залізниці «Polska Koleja Paristwowa» – ПКП, як «Пілсудський купив Петлюру». На українських землях поляки розпочинають грабіж, до Польщі йдуть ешелони з українським хлібом, цукром, крамом. Проти поляків виступає кіннота Котовського. Ворожі війська розбито, Петлюра біжить до Польщі…

Того ж 1925 року студія «Держкіно» відзняла художній фільм «Еврейское счастье» за творами Шолом-Алейхема. Кінокартина описує становище єврейської бідноти, загнаної царським режимом за смугу єврейської осілості. Режисер фільму Олексій Грановський, сценаристи Григорій Гричер-Чериковер, Ісаак Тенеромо та Борис Леонідов. У головних ролях знялись Соломон Міхоелс та Саша Епштейн.

Більша частина натурних зйомок відбулась у Бердичеві. Багато тогочасних пейзажів нині важко упізнати і співставити з нинішньою місцевістю. Точно можна ідентифікувати лише пейзаж на початку фільму – показано район Качановка ти Успенський собор (знищений у 1936 році). Також у Бердичеві знімались сцени на базарі – про це збереглись спогади режисера фільму Олексія Грановського. Інші моменти фільму, що за припущенням знімались у Бердичеві, ще очікують на дослідження місцевих краєзнавців та істориків.

На початку травня 1938 року Бердичів відвідав Олександр Довженко – український письменник, кінорежисер, кінодраматург, класик світового кінематографу. Режисер якраз працював над художнім фільмом «Щорс», де за сценарієм окремі події відбувались у Бердичеві. Олександр Довженко оглянув місто, визначаючись із натурою. Також побував у Бердичівському історичному музеї, де після огляду зробив запис у книзі для відвідувачів: «Дуже добре враження справило перш за все ставлення працівників музею, за це велике спасибі. Музей організовано із знанням справи і любов’ю. Тільки при таких умовах і можна було зібрати і зберегти історико-культурні пам’ятки нашої прекрасної Батьківщини, її старовини». Але, на превеликий жаль, бердичівські сцени фільму «Щорс» знімали не в Бердичеві, а в Кам’янець-Подільському: саме у цьому місті провели зйомки великої масової сцени – розмови Щорса і Боженка з Таращанською бригадою (у цій сцені задіяли до 500 осіб). У Кам’янець-Подільському знято також частину кадрів, що змальовують бої під Бердичевом, відступ Київського полку з Бердичева та вступ у Бердичів петлюрівських частин, бої на єврейському кладовищі та інше.

Цікавий момент: на теренах колишнього Радянського Союзу широко відомий художній фільм Олександра Аскольдова «Комісар», який у 1967 році кінематографісти зняли за мотивами оповідання письменника, уродженця Бердичева Василя Гроссмана «В городе Бердичеве». Але попри поширену думку, жодного кадру цього фільму в Бердичеві не зняли – Аскольдов лише повторив довоєнний вибір режисера Олександра Довженка, знімаючи фільм у тому ж таки Кам’янець-Подільському.

Наступна поява Бердичева на кіноплівці пов’язана з трагічним етапом в історії міста – німецько-радянською війною 1941-1945 рр. Вперше – на самому її початку. Вдруге – відразу після звільнення від німецьких окупантів. Але все по порядку.

06 серпня 1941 року Бердичів відвідав керівник нацистської Німеччини Адольф Гітлер. Він взяв участь у нараді штабу групи армій «Південь», також зустрівся з румунським диктатором-союзником Іоном Антонеску. Керівника Німеччини у цій поїздці супроводжували кінодокументалісти з «Die Deutsche Wochenschau» («Німецький щотижневий огляд») – пропагандистського кіножурналу часів Другої світової війни, що випускався у Німеччині з червня 1940 до березня 1945 року. Кіножурнал під номером 574 вийшов на екрани кінотеатрів Німеччини 03 вересня. Переглядаючи кіножурнал, уважний глядач побачить: машину керівника Німеччини, яка проїжджає вулицями Бердичева – Кармелітською, Шевченка та Пушкіна; як Адольф Гітлер заходить у будівлю школи №21 (нині школа №3) на вулиці Пушкіна; як машина з керівником Німеччини від’їздить від будівлі школи у напрямку вулиці Димитрова (нині вулиця Сергія Сідлецького).

Фрагмент кіножурналу Die Deutsche Wochenschau, №574, 3 вересня 1941 р.:

Пояснення до представленого відеофрагменту від сайту “Мій Бердичів”:

• [00:00 – 00:38] – літак із Адольфом Гітлером на аеродромі в селі Романівка (Радянське) зустрічає генерал-фельдмаршал Карл Рудольф Герд фон Рунштедт;
• [00:39 – 00:59] – машина керівника Німеччини проїжджає по Бердичеву вулицями Кармелітанська, Шевченка та Пушкіна;
• [01:00 – 01:05] – Адольф Гітлер заходить у будівлю школи №21 (школа №3) на вулиці Пушкіна;
• [01:06 – 01:12] – Адольф Гітлер по завершенні наради в штабі групи армій “Південь” виходить із будівлі, його зустрічають жінки з німецького Червоного Хреста та солдати;
• [01:13 – 01:37] – машина з керівником Німеччини від’їздить від будівлі школи по вулиці Пушкіна у напрямку вулиці Димитрова (Сідлецького).

Німецькі воїни також займались кінозйомками в окупованому Бердичеві. Унікальні чорно-білі та кольорові кадри цих любительських кінозйомок 1941 року нині доступні для перегляду на архівному сайті агентства Карла Хьоффкеса, який володіє найбільшим у світі фондом приватних фільмів з 1900-го по 1945 рік.

05 січня 1944 року радянські війська звільнили Бердичів від окупантів. З цієї нагоди вже радянські документалісти створили кіножурнал «Звільнення Бердичева» тривалістю майже п’ять хвилин. На цих кадрах глядач побачить околиці міста, мікрорайон цукрорафінадного заводу, Соборну площу, руїни будинків на Кармелітській вулиці.

Повоєнна кінодокументалістика стала більш поблажливою до Бердичева – ніяких руйнувань, а лише висвітлення досягнень у соціалістичному будівництві. У 1952 році українські кінодокументалісти виготовляють сюжет «На переджовтневій вахті» (оператор І.Семененко), в якому розповідають про діяльність Бердичівського рафінадного заводу. Тривалість сюжету становила 1 хв. 27 сек.

У 1961 році після проведення значної реконструкції бердичівського шкірзаводу (нагадаємо, що у 1953 році пожежа на шкірзаводі знищила всі дерев’яні споруди та виробничі корпуси) його колектив вперше взяв участь у Всесоюзній виставці досягнень народного господарства СРСР (ВДНГ) за розробку, виготовлення та впровадження першої в СРСР напівавтоматичної лінії виробництва свинячих хромових шкір. За результатами виставки заводчани вибороли Диплом 1-го ступеня, а також Диплом 3-го ступеня за освоєння виробництва спеціальної шкіри для спортивних м’ячів. Учасників виставки нагородили золотими, срібними та бронзовими медалями. У квітні 1962 року до Бердичева прибула група працівників Московської кіностудії «Прогресфільм» під керівництвом режисера О.В.Жадіна та оператора Я.С.Ревзіна. На шкірзаводі вони провели зйомки науково-популярного кінофільму «У бердичівських шкіряників» та технічного кінофільму «Перша в світі» (про напівавтоматичну шнекову лінію з виробництва хрому).

Не відставали від шкіряників і прогресівці: трудовим будням заводу Київська студія науково-популярних фільмів 1963 року присвятила хронікально-документальний фільм.

Багато телевізійних репортажів про верстатобудівний завод «Комсомолець» створили республіканська студія телебачення та студія «Укркінохроніка». Нині у фондах Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г.С.Пшеничного зберігається 13 телевізійних сюжетів за період з 1966 по 1989 рік. Нижче представлено своєрідний заводський літопис на кіноплівці:

Усі згадані вище короткометражні документальні фільми демонстрували у кінотеатрах країни перед сеансами художніх фільмів.

У шістдесятих роках радянська промисловість налагодила випуск компактних кінокамер, які дозволяли проводити кінозйомку, проявляти та монтувати кінофільми практично в домашніх умовах. Цим у першу чергу скористались любительські кіногуртки, які з’явились на заводах та фабриках. Їх учасники створювали короткометражні документальні фільми про життя підприємства, його працівників, про трудові досягнення колективів. Завдяки, наприклад, ентузіастам зі студії машинобудівного заводу «Прогрес» до сьогодні збереглись цінні кінокадри, що розповідають про олімпійську естафету 1980 року, шлях якої пролягав через Бердичів, запалення Вічного вогню на Радянській (Соборній) площі та багато інших цікавих подій. Діяла кіно- та фотостудія також на Станції юних техніків, навчаючи бердичівських підлітків азам кінофотомайстерності. Кіностудія «Молодість» продовж 1980-1990 рр. зняла низку документально-ігрових фільмів, таких як «Взгляд сквозь годы», «Доброе зло» та ін.

Але повернемось до ігрового кіно. У 1981 році на території монастиря Босих Кармелітів відбулись зйомки військової драми Одеської кіностудії «Сто перший», яка вийшла на екрани країни у 1982 році. Це історія «сина полку» Вови Діденка, сільського хлопчика, який став під час Великої Вітчизняної війни вихованцем взводу розвідки. Військовий гарт допоміг йому після війни проявити твердість характеру і домогтися зарахування в уже сформовану роту підготовчого класу суворовського училища. Стіни напівзруйнованої фортеці та її підземелля відіграли роль одного з окупованих радянськими військами німецьких міст. Що не кажи, але наш Бердичів завжди приваблював кінематографістів своєю самобутністю та старовинним антуражем.

На знімальному майданчику цього фільму побував місцевих фотолюбитель, фотохудожник, працівник заводу “Прогрес” Василь Мельник. Він зробив серію фотознімків, які представлено тут >>.

Наступною стала дитяча кінокартина під назвою «Савраска». Знята у 1989 році на кіностудії ім. Довженка, картина розповідає про звичайного школяра з приморського міста на прізвище Саврасов. Його друзі дали йому кличку Савраска. Хлопець живе звичайним життям, як і безліч хлопців його віку. Та напередодні свята 8 березня він вирішує, що має неодмінно подарувати гарні подарунки матері і дівчинці зі школи, до якої небайдужий. Та на такі подарунки потрібні гроші, ось тут і починаються пригоди героя. І хоча фільм знімали в основному в обласному Житомирі, декілька епізодів відзняли у нашому місті: Привокзальну площу, події на залізничному вокзалі.

За часів Незалежності Бердичів також встиг «засвітитись» на кіноекрані. У 2005 році в нашому місті відбулись зйомки кінофільму «Біля річки», створеного на Одеській кіностудії за мотивами твору відомого уродженця Бердичева письменника Фрідріха Горенштейна.

Щодо творчості письменника Фрідріха Горенштейна, не можна не згадати його твори, написані ним, як сценаристом. Це і «Солярис» (режисер Андрій Тарковський), «Раба любви» (режисер Микита Міхалков), «Седьмая пуля» (режисер Алі Хамраєв), «Комедия ошибок» (режисер Вадим Гаузнер). Але нині згадаємо фільм, де Горенштейн виступив не як сценарист, а як автор прозового твору. Це художній фільм німецько-українського кінорежисера Єви Нейман «Біля річки» (рос. «У реки»).

Оповідання «Старушки» займає лише декілька сторінок. Це один чудовий день із життя двох жінок похилого віку, матері та дочки, які прожили разом усе життя. Одного разу до них у дім заходить молодий чиновник, який ненавмисно спонукає мати знову у своїх мріях та думках відчути себе молодою. У цей сонячний день вона вирішує відправитись із дочкою на прогулянку до річки. Їм обом ясно, що кращі роки життя залишились далеко позаду і що прогулюючись ось так разом вони справляють комічне враження. Але сьогодні їм все одно – героїні насолоджуються прогулянкою, гарною погодою та річкою.

Режисер так розповіла про цей фільм: «Однажды я прочитала рассказ Фридриха Горенштейна «Старушки» – он меня очень тронул. В основе сюжета – описание одного длинного дня в жизни двух очень старых женщин – матери и дочери. В их жизни уже давно ничего не происходило, и однажды они вышли из дома и отправились к реке. Вся трагедия в том, что это, скорее всего, последняя их совместная прогулка».

Для нас, бердичівлян, фільм цікавий ще й тим, що значний об’єм натурних зйомок відбувався саме в Бердичеві – на початку жовтня 2005 року на міському пляжі та на річці Гнилоп’ять (друга половина зйомок – на річці Буг у Вінниці). Для фільму знімальна група на міському пляжі побудувала літнє кафе, яке, до речі, дуже нагадувало те кафе, яке існувало саме на цьому місці у далеких 60-70-х роках. У поле зору камери попадають як сам пляж, так і фортеця Босих Кармелітів, станція рятування на воді (по фільму – станція прокату човнів). Тим цікавішим стає перегляд художнього фільму – уважний глядач побачить краєвиди Гнилоп’яті. Майже півтори години спокійного, навіть елегійного фільму примусять задуматись про земне буття не лише героїнь, але й про світ, що нас оточує. А фраза головної героїні «Девочки, не дай вам Бог пережить своих детей» немов ставить крапку в історії цих двох жінок похилого віку.

У фільмі знімались такі відомі зірки російського кіно, як Ніна Русланова та Марина Полицеймако. Фільм увійшов в основну програму Московського Міжнародного кінофестивалю 2007 року, фільм-учасник 36-го Роттердамського міжнародного кінофестивалю у 2007 році.

У вересні 2008 року на вулицях нашого міста російською кінокомпанією «Пирамида» проводяться зйомки художнього фільму під робочою назвою «Батя» (у прокаті, який розпочався у 2009 році, фільм отримав назву «В Париж!»). Режисер-постановник фільму – Сергій Крутін, у головній ролі задіяний популярний російський актор Юрій Степанов. Дія фільму відбувається у 1968 році в Радянському Союзі, в основі сюжету – непрості відносини батька та сина.

Основні епізоди фільму знімали на вулиці Карла Лібкнехта (нині вулиця Європейська), яку спеціально для цього привели в антураж 60-х років минулого століття, та на території машинобудівного заводу «Прогрес».

Цікаво, що середній вік команди, яка створювала фільм – 30 років (тобто, фільм про часи СРСР зняли молоді люди). Також Юрій Степанов не мав грати у цьому фільмі, оскільки був зайнятий на інших зйомках. На головну роль планувався інший актор, але за два дні до початку зйомок фільму він раптово погодився на цю роль.

Життя триває. Розвиток кіноіндустрії та технологій невпинно просувається вперед, дозволяючи створювати фільми не лише великим кіностудіям, але й просто творчим, обдарованим людям, які мають потяг до кіномистецтва. Яскравим підтвердженням цього є фільми, створені останніми роками Сергієм Костюком («Бердичів. Історична спадщина», 2007), Катериною та Віталієм Сівко («Бердичів. Місто чотирьох культур», 2008), Аллою Міщук (кіноальманах «Бердичевские фрески», 2013-2014). Створені в жанрі докудрами (документальні, з елементами гри), фільми розповідають про місто та його історію. Отже, маємо надію, що Бердичів ще не раз стане знімальним майданчиком для митців!

Анатолій Горобчук

P.S.: В мережі інтернет на Ютубі діє канал “Кінохроніка Житомира”, на якому розміщується раритетна та унікальна кінохроніка ХХ століття, що відображає життя міста Житомира та Житомирської області. Є там і кіноматеріали, присвячені нашому Бердичеву. Автор каналу – Сергій Бовкун. Багато зі згаданих у цій статті кінофільмів можна переглянути на цьому каналі.

Бердичевский Париж (Little Paris in Berdichev), режисер Алла Міщук: