Бердичів: вода жива і нежива

На початку розповіді декілька зауважень. По-перше, стаття написана для тих, хто а) не боїться читати великі тексти (тут дійсно “многа букав”); б) може сам робити висновки з прочитаного (це, як показує життя, дано далеко не всім). Якщо комусь ліньки прочитати весь матеріал, можуть відразу звернутись до частини третьої тексту та проглянути висновки, які зроблені з наведеного матеріалу. Якщо висновки когось не влаштовують, то варто прочитати весь текст та зробити власні.

По-друге, тему якості питної води в Бердичеві ми спробуємо розкрити не вшир, так би мовити, а вглиб. Тобто, заглянемо в історію питання. Адже наведений матеріал опирається як на сучасні дослідження проблематики води, так і на документ, який хоч вже і став історією, та не втратив своєї актуальності для сьогодення.

Частина 1. Публіцистична. «ВОДА, ВОДИЧКА»

Частина 2. Історична

Частина 3. Констатуюча

Взамін післямови

Частина 1. Публіцистична

На початку 2019 року Бердичівське районне управління Головного Управління Держспоживслужби в Житомирській області опублікувало статтю про стан водопостачання Бердичева та Бердичівського району. Ця публікація пройшла майже непоміченою широким колом бердичівлян, мало хто звернув увагу на тези, викладені у ній. А варто було б… Приведемо повний текст цієї статті (з несуттєвими правками).

ВОДА, ВОДИЧКА

Як відомо, життя походить із води та неможливе без неї. У світі загалом та в Україні зокрема спостерігається значний дефіцит води. Низка вчених вважає, що в недалекому майбутньому успішність тієї чи іншої країни залежатиме від наявності запасів води, зокрема питної.

Для здоров’я людини вкрай важливо споживати якісну питну воду. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я понад 80% захворювань людини пов’язані з вживанням неякісної питної води. Якість питної води визначається відсутністю хвороботворних мікроорганізмів, допустимою кількістю розчинних та нерозчинних солей, оптимальними показниками смаку, запаху, кольору тощо.

Для забезпечення населення питною водою використовуються кілька типів джерел, кожне з яких має свої переваги та недоліки. Населені пункти в основному забезпечуються з поверхневих водойм та підземних джерел (артезіанських свердловин). Вода з артезіанських свердловин під землею “замкнена” між гранітними пластами, пам’ятає ще епоху динозаврів. Через такий бар’єр важко проникнути різноманітним забруднюючим, токсичним речовинам, бактеріям та вірусам. Незважаючи на те, що останніми десятиліттями процес буріння свердловин є практично безконтрольним, досить часто при проведенні таких робіт не дотримуються технології, через неправильне буріння та облаштування прилеглої до свердловини території до водоносного горизонту з ґрунту проникають вже згадані вище забруднюючі речовини та збудники інфекційних хвороб, таку воду можна вважати найчистішою. Проте, через специфіку її залягання у гранітному щиті досить часто люди, витративши значні грошові ресурси, стикаються з кількома складними завданнями. Річ у тім, що, зазвичай, така вода насичена нерозчинними у воді солями заліза, а також містить розчинений радіоактивний газ радон. У вигляді радонових ванн цей газ використовують для лікування багатьох хвороб, передусім опорно-рухового апарату. Водночас при потраплянні всередину організму він стає провокуючим фактором для розвитку онкологічних захворювань, сприяє мутаціям.

Приватні домогосподарства переважно використовують криничну воду (колодязі викопують вручну) та воду з трубчатих колодязів (створених методом механічного буріння), хоча часто люди в останньому випадку кажуть, що у них вода надходить із свердловини. Така вода накопичується у найближчому або близьких до поверхні шарах ґрунту і туди з опадами, з річок, озер, ставків потрапляють чи не усі продукти життєдіяльності людини: хімічні речовини з миючих, пральних засобів, отрутохімікатів, мінеральних добрив, а також продукти спалювання пластикових відходів і речовини, що утворюються внаслідок гниття органічних решток.

Відповідно до чинних державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів колодязі, свердловини в індивідуальних садибах повинні бути віддалені від джерел забруднення на відстань не менше 20 метрів. При цьому слід враховувати напрямок схилу ділянки.

Варто зазначити, що вода може бути гарною на смак та прозорою. Проте у більшості випадків глибина криниць не перевищує 10-15 метрів і у більшості випадків у такій воді значно перевищено безпечну для людини норму розчинених у воді нітратів (інколи й у 10 разів). Крім того, досить часто у воді з криниць та трубчатих колодязів наявна значна кількість збудників інфекційних хвороб. Особливо їх кількість збільшується у період танення снігу та під час значних опадів. І якщо позбутись більшості хвороботворних мікроорганізмів можна кип’ятінням води, то у побутових умовах видалити нітрати з води практично неможливо. Вживання питної води з нітратами спочатку призводить до порушень у стані здоров’я людини, зокрема зниженню рівня гемоглобіну, а згодом – до виникнення хронічних захворювань. Найбільш небезпечно вживати таку воду, або молочні суміші на її основі дітям віком до 1 року. Також у зоні ризику знаходяться люди похилого віку та особи з уже наявними хронічними хворобами.

ВОДА БЕРДИЧЕВА

Наше місто забезпечується водою з ріки Гнилоп’ять та підземних джерел (артезіанських свердловин), розташованих у різних районах міста та його околицях. Вода у поверхневих водоймах має різні види хімічних, органічних забруднень, містить велику кількість мікроорганізмів, зокрема хвороботворних, має неприємний смак та запах. Кількість зважених речовин та каламутність у ній коливається в залежності від пори року.

Вода з підземних джерел також містить неорганічні та органічні сполуки. Тому перед подачею у водопровід проводиться низка технологічних процесів підготовки води, зокрема її фільтрація та знезараження. Очищення води передбачає під собою її звільнення від завислих часток, каламутності, розчинених та нерозчинених солей, доведення показників кольору, запаху і смаку до встановлених вимог. Для знезараження можуть використовуватись різні методи, проте у нас в місті, як і в багатьох інших містах України, використовується такий метод, як хлорування води.

Перевагою цього методу є відносно низька собівартість, проте бердичівляни пам’ятають складну ситуацію у липні 2018 року, коли через брак рідкого хлору з єдиного у країні заводу з його виробництва багато міст, і наше зокрема, опинилось перед загрозою повного припинення водопостачання (в даному випадку обмежились подачею води за графіком). Великою вадою хлорування є утворення при взаємодії органічних речовин з ним токсичних сполук, зокрема діоксину. Це відбувається під час кип’ятіння.

Як відомо, кілька років тому містом було витрачено значні кошти на будівництво та введення в експлуатацію нової фільтрувальної станції на головному міському водозаборі (вулиця Аширбекова). На сьогодні якість води, що пройшла очищення на цій станції, відповідає усім вимогам. Але… Міські водогінні мережі мають значне фізичне зношення, окремі ділянки експлуатуються понад сто років (перший міський водогін збудували у 1898-у році – прим. А.Г.). Щодня, а буває і по декілька разів на день відбуваються прориви водогонів, у результаті чого до системи потрапляє забруднена вода. Тому на сьогодні мешканці міста майже не відчувають покращення, справедливо нарікаючи на якість питної води, що дійшла до них водогоном, вказуючи на різного типу її забруднення, неприємний смак та запах. Результати лабораторних досліджень, на жаль, лише підтверджують тенденцію до погіршення якості питної води у місті.

Крім водопроводу, питання забезпечення родин питною водою для її вживання та приготування страв бердичівляни вирішують або шляхом пошуку криниць із доброю на їх думку водою, або придбанням бутильованої, або питної води на розлив. Існують певні місця (криниці) для паломництва за водою. З відгуків можна почути, що там вода смачна та солодка (хоча солодкуватий присмак часто є показником нітратного забруднення). Особливо “смачною та корисною” може бути вода з колодязя на відстані 5-15 метрів від багатоповерхового будинку, на місцях будівельних відходів на етапі спорудження будівлі та поблизу міських мереж водогону або каналізування.

Бутильовану або питну воду на розлив отримують шляхом доочищення питної води з різних джерел (водопроводу, артезіанської свердловини, трубчастого або звичайного колодязя). Найбільш поширеною технологією доочищення є фільтрування через фільтри на основі мембрани, що працює за принципом зворотного осмосу. Така вода не повинна мати стороннього запаху, смаку, має бути чистою та прозорою, вільною від збудників інфекційних захворювань.

Здається, що незважаючи на фінансові витрати, це те, що треба для здоров’я людини. Але саме ця вода у більшості випадків може вважатись мертвою, тому, що з неї видаляються практично всі солі, вона перетворюється на дистилят і при тривалому вживанні такої води з організму вимиваються макро- та мікроелементи. Це відбувається через те, що, задля здешевлення виробництва такої води, її не мінералізують корисними для людини мінералами.

У місті бутильовану або питну води на розлив, у тому числі через термінали у магазинах, реалізовують різні суб’єкти господарювання з різним ступенем відповідальності перед споживачами.

У пункту розливу на видному для споживача місці, біля терміналу або у суб’єкта господарювання, що постачає питну воду у місткостях, має бути оформлений Куточок споживача, у якому, крім даних власне підприємства з розливу та підприємця, що здійснює продаж води, має бути важлива для покупця інформація. Важливою інформацією є дані щодо виду, складу води, умов зберігання, дати виготовлення, виду вихідної води, місцезнаходження підземного джерела питного водопостачання, глибини свердловини, посилання на нормативний документ, згідно з яким виготовлено питну воду, а також супровідний документ на кожну партію води.

ВОДА БЕРДИЧІВЩИНИ

Вже стали історією ті часи, коли у частині населених пунктів нашого району були власні водопроводи і мешканці могли споживати не хлоровану доочищену воду з артезіанських свердловин. З невідомих причин найбільший населений пункт Бердичівщини – селище Гришківці, було без водогону.

Проте разом із кінцем наддержави припинили існування й більшість відповідних мереж по селах (свердловини, башти, необхідні споруди були де розпайовані, де зруйновані та здані на брухт). Нове тисячоліття з водопроводом зустріли села, яких можна порахувати на пальцях однієї руки. Забезпечуються проточною питною водою з підземних джерел (артезіанських свердловин), обладнані водопроводом частини сіл Озадівка, Райки, Романівка, Бистрик та Хажин. Основним же джерелом водопостачання залишаються звичайні, зрідка трубчасті, колодязі.

Досить часто колодязі мають невелику глибину, вода береться з першого, або другого водоносного горизонту. Колодязі не мають навколо себе твердого покриття з бетону, верхні цебрини не ущільнені глиною. Як наслідок, у воду проникають із поверхні забруднення різного характеру. Також відстань між колодязем та джерелами забруднення (надвірні вбиральні, вигрібні та компостні ями, місця утримання свійських тварин) менша за 20 м, що також сприяє накопиченню у воді збудників інфекційних, зокрема кишкових захворювань, а також органічних сполук.

За результатами лабораторно-інструментальних досліджень питної води з колодязів по Бердичівському району у 2018 році кожна 5 проба за показниками бактеріального забруднення та кожна 2 проба питної води за показниками хімічного забруднення не відповідали встановленим нормам. На основі даних кількарічних лабораторних досліджень можна зробити висновок, що питна вода у колодязях навчальних закладів непридатна для вживання у школі та дошкільному закладі села Андріяшівка (показник нітратного забруднення перевищено у 5-7 разів), у школі та дошкільному закладі села Іванківці (показники нітратного забруднення перевищено у 2-8 разів), у школі села Никонівка (показник нітратного забруднення перевищено у середньому в 3 рази), у школі села Садки (показник нітратного забруднення перевищено у 8-11 разів), у школі села Семенівка (показник нітратного забруднення перевищено у 3-5 разів), у школі та дошкільному закладі села Швайківка (показники нітратного забруднення перевищено у 2-8 разів), у школі та дошкільному закладі села Велика П’ятигірка (показники нітратного забруднення перевищено у середньому в 2 рази), у дошкільному закладі селища Гришківці (показники нітратного забруднення перевищено у 2-5 разів), дошкільному закладі села Рея (показники нітратного забруднення перевищено у середньому в 2 рази).

Насиченість питної води нітратами відображає ситуацію і на прилеглих до навчальних закладів вулицях сіл.

За пропозицією Бердичівського районного управління Головного управління Держпродспоживслужби в Житомирській області зазначені заклади для організації питного режиму та приготування страв забезпечувались бутильованою питною водою промислового розливу.

Звичайно, найбільш цивілізованим підходом до вирішення питання забезпечення людей питною водою можна вважати підготовку та реалізацію цільових програм відновлення артезіанських свердловин та водопроводів, впровадження сучасних методів доочистки води та її знезараження.

Вживання якісної питної води є запорукою довгого та активного життя.

Сергій Колубовський.

Частина 2. Історична

Прочитавши вище розміщену статтю, варто додати наступне: у часи Радянського Союзу існувала практика фактично примусового хлорування колодязів, які перебували у власності населення. Здійснювалось це так: по селу йшла людина та кидала у колодязь хлоруючий реагент. Після цього власники колодязя просто змушені були викачувати всю воду, інакше споживати її було неможливо. Ця практика, введена владою у 50-х роках минулого століття, мала значний позитивний ефект – у порівнянні з попереднім періодом різко зменшилась кількість кишкових хвороб у населення. Але за часів незалежності від цієї практики відмовились, поклавши відповідальність за санітарний стан колодязів на їх власників. Та коли востаннє вони за власної ініціативи проводили хлорування-очищення? На наше переконання – ніколи. У Бердичеві за санітарний стан мереж несе відповідальність міськводоканал, який періодично хлорує системи водопостачання. А як щодо власників приватних колодязів? А як справи у населених пунктах Бердичівського району, де немає мереж водоканалу?

Провести очищення власного колодязя насправді не так важко – на сьогодні його власник може вільно придбати необхідний реагент (хлорвмісний, чи ні) в аптеках міста та згідно інструкції провести очищення. Так він убереже себе та свою родину від небезпеки отруєння.

Бурхливий розвиток промисловості в СРСР у середині 60-х років передбачав багато чого – і збільшення виплавки чавуну та сталі на душу населення, і зростання металоємності промисловості, і хімізацію сільського господарства. Влада передбачала майже все. Але піклування про екологію навколишнього середовища було, скажемо так, не на першому плані. Одним із таких прикладів можна вважати Бердичівський шкірзавод, який на час своєї появи розмістився на північній околиці міста, але з часом завдяки активній розбудові міста опинився у його межах.

На заводі, згодом виробничому об’єднанні, яке мало союзне підпорядкування, впроваджували тогочасні технології з активним використанням різноманітних шкідливих для людей хімічних сполук та елементів. Наприклад, активно використовували хромпік, або дихромат калію. Ця неорганічна сполука використовувалась в обробленні шкіри та є надзвичайно токсичною речовиною (особливо хром із валентністю 6+): потенційна летальна доза для людини коливається в межах 50-500 мг/кг тіла. Але головна особливість хромпіку – це потужний канцероген (спричиняє виникнення раку в людини, якщо хто не зрозумів).

Давно відомо, що потрапляння хромпіку в стічні води призводить до сильного забруднення навколишньої території, очищення якої на сьогодні практично неможливе.

Бездумне використання цієї та інших речовин без огляду на наслідки для навколишнього середовища, а також безвідповідальність, недбалість у проєктуванні та виробництві призвели до того, що всього за два десятиліття (з 1960-х по 1980-і) бердичівське шкіроб’єднання перетворилось на підприємство, яке активно забруднювало територію навколо себе всіма хімічними елементами таблиці Менделєєва. І якщо до середини 80-х на це просто не звертали уваги, то з настанням Перебудови проблема набула розголосу.

З метою встановлення істини у питаннях екологічної діяльності керівництво підприємства звернулось до Центру науково-технічних послуг «Пошук» Українського республіканського правління Всесоюзного науково-технічного геологічного товариства, фахівці якого з використанням Центральної лабораторії промислового геологічного об’єднання “Кіровгеологія” (м. Київ) та лабораторії Інституту геохімії і фізики мінералів академії наук України (нині Інститут геохімії, мінералогії та рудоутворення імені М.П. Семененка Національної Академії наук України) провели дослідження екологічного стану в районі Бердичівського шкіряного об’єднання (далі – БШО) та склали відповідне заключення.

Фахівцями впродовж червня-липня 1991 року відібрано та проаналізовано 72 проби води, у т.ч. 20 із свердловин, 16 з колодязів та 36 – із поверхневих водотоків та водойм. Основними об’єктами екологічних досліджень стали район звалища твердих відходів БШО (площа 2,2 км × 2 км), що знаходиться на північний схід від Бердичева (у зоні трикутника Бердичів-Гришківці-Хмельове, на північ від вулиці Вільхова); східний фланг ставків біологічного очищення та колодязі у селі Осиково; річка Гнилоп’ять від центру міста до села Слободище на протязі 15 км, водопостачальні свердловини на площі 110 км².

Як видно з результатів досліджень, ситуація на першій ділянці – звалищі твердих відходів БШО є несприятливою: при гранично-допустимій концентрації (ГДК) шкідливих речовин по хрому в ґрунтах 6 мг/кг, у районі звалища мінімальний вміст хрому становив 80 мг/кг, а в окремих місцях досягав показника 300-400 мг/кг (перевищував ГДК у 50 та більше разів). “Язики” забруднення ґрунтів хромом навколо звалища відслідковувались на відстані більш як 1 кілометр. Ширина забруднених полос по концентрація хрому більш як 200 мг/кг (що в 35 разів перевищує ГДК) досягає 300 м. При цьому суттєвого забруднення іншими токсичними речовинами не спостерігалось. Хоча у більшості колодязів, які розміщені по вулицях Вільхова, Приміська та інших, не виявили перевищення ГДК токсичних речовин, найбільш “брудним” став колодязь біля будинку №26 по провулку Вільховому, що вказувало на те, що у ґрунтові води потрапляють токсичні речовини. Практично чистим був колодязь біля будинку №23.

Другою ділянкою, де провели дослідження, стали ставки біологічного очищення (відстійники), які знаходяться західніше села Осиково, та колодязі у самому селі. Тут ситуація виявилась дещо гіршою, ніж навколо звалища БШО: майже в усіх колодязях виявили перевищення ГДК по нітратам, а також цинку. Перевищено ГДК також по загальній жорсткості води, вмісті кальцію, величині сухого залишку. У двох колодязях виявлено хром, його вміст не перевищував ГДК, однак дослідники не виключали зростання концентрації хрому в майбутньому, оскільки відстійники БШО гіпсометрично розміщені вище колодязів села Осиково.

Дослідження хімічного складу поверхневих вод Гнилоп’яті показало, що найбільш забрудненими токсичними речовинами та іншими елементами є звичайно стічні води БШО, які скидаються в річку. Так, вміст хрому 8 липня 1991 року в стічних водах становив 3,75 мг/л. Але вже у двох кілометрах нижче течії вміст хрому знизився до 0,017 мг/л, що значно менше ГДК. Таке різке зниження пояснюється тим, що хром випадає в осад, у цьому випадку його вміст у донних осадах Гнилоп’яті від села Швайківка вниз по течії повинен бути дуже значним. На жаль, в угоді між БШО (замовником) та центром НТУ “Пошук” УРПВНТГО не передбачались дослідження донних осадів на вміст токсичних речовин.

Як видно з результатів проведених досліджень, у ріку Гнилоп’ять у пункті скидання в центрі села Швайківка з промисловими стоками Бердичівського шкіроб’єднання за розрахунками скидалося у рік:

• 21 т хрому;
• 3,5 т титану;
• 0,4 т цирконію;
• 35 кг молібдену;
• 20 кг ніобію;
• 10 кг срібла.

Не дивуйтесь, тут немає помилки у величинах (розмірностях) цифр. Дійсно, ці елементи потрапляли до річки тоннами. І так відбувалось щороку, допоки не закрили БШО.

Не весь цей об’єм елементів, звичайно, осів на дно русла Гнилоп’яті. Значна, якщо не переважна його частина розтягнулась вздовж усього басейну і Тетерева, і Дніпра. А дещо потрапило й до Чорного моря. Частина у вигляді продуктів харчування пройшла також через людський організм, адже весь харчовий ланцюжок від мікроводоростей до риби розвивається у цій воді, а рибу на вершині харчового ланцюга споживаємо безпосередньо ми. Так що відпочиваючи на курорті Чорноморського узбережжя, не забувайте про внесок в екологічну ситуацію країни, який свого часу робив Бердичів.

Третя ділянка досліджень – водопостачальні свердловини на площі 110 км² (для порівняння, площа, яку займає Бердичів, становить 35,3 км²). З досліджень видно, що токсичні речовини через ґрунт таки потрапляють з поверхневих вод до підземних. Максимально забрудненим є струмок, що протікає неподалік ставків біологічного очищення. І саме на цьому відрізку розміщені частина свердловин першого водозабору міста Бердичева. Аналіз води у цих свердловинах показав, що в окремих із них виявлено перевищення ГДК по рівню сухого залишку, загальної жорсткості, натрію, марганцю, барію. Окрім того, в аномальних та підвищених концентраціях тут виявлені кальцій, уран (!), хром (!), цирконій, кобальт, мідь, титан, ванадій, нікель, стронцій.

Дослідники наголосили на необхідності провести спеціальні дослідження з оцінки екологічної ситуації по водозаборам міста Бердичева, тим більше, що вони є унікальними по запасам тріщинно-порових вод не лише для території Житомирської області, але й по всій Україні в цілому.

Роботу дослідники завершили, результати оформили у документальному вигляді та передали замовнику. А далі… А далі наприкінці серпня у столиці тогочасної країни Москві відбувся державний переворот, Радянський Союз семимильними кроками йшов до свого розвалу. Бердичів також добряче потрусило – старі партійні та господарчі керівники полишили свої посади. Новій владі стало не до екології, адже необхідно було вирішувати нагальні проблеми сьогодення у часи колапсу економіки. Про шкірзавод не те що забули, просто ця проблема відійшла на другий, а то й третій план.

Хоча ні, про проблему таки пам’ятали, але пам’ять ця була якоюсь дивною. Наприклад, на початку січня 1992 року відбулось засідання міського виконавчого комітету, на якому розглянули питання “Про стан скидання підприємствами, установами та організаціями каналізаційних стоків у водний басейн міста і заходи по поліпшенню їхнього очищення”. З інформацією по цьому питанню виступив провідний науковий співробітник Рівненського госпрозрахункового науково-виробничого відділу “ІнтертапЕко” В.І. Давидчук. Він констатував, що, провівши науково-дослідні роботи, пов’язані з обстеженням та вивченням систем каналізації промислових підприємств та міста в цілому, працівники відділу встановили, що найбільшими забруднювачами водного басейну міста є молочний, консервний, пивоварний заводи та коопзаготпром.

Але чому в цьому переліку відсутній головний забруднювач в особі шкіроб’єднання, запитаєте ви? Ось тут виникає бюрократична шпаринка, за допомогою якої місту дозволяється “забути” про проблему зі шкіроб’єднанням: оскільки головний забруднювач має власні каналізаційні споруди, які не належать місту, то й проблеми у міської влади нібито не існує. Можна спокійно на це закрити очі.

А що ж до інших забруднювачів водного басейну? На цьому ж січневому засіданні виконкому визнали незадовільними темпи будівництва міських очисних споруд та затвердили “Технічні умови на якість і режим скидання стічних вод у міську каналізаційну систему”. Також намітили створити при виконкомі міської Ради народних депутатів позабюджетний екологічний фонд для фінансування робіт по створенню систем локального очищення виробничих стічних вод промислових підприємств (виділено мною – А.Г.) та поліпшення екологічної обстановки в місті. У подальшому були й інші засідання виконкому та міської Ради, присвячені цій проблемі, але корінних зрушень у їх вирішенню так і не відбулось. Варто зауважити, що про реальне створення локальних систем очищення заговорили лише… через майже три десятиліття(!): у 2019 році прийняли Правила приймання стічних вод до системи централізованого водовідведення.

Наприкінці 90-х шкіроб’єднання оголосили банкрутом, у 2002-у колись найпотужніше підприємство міста припинило існування.

Ще одна деталь до загальної картини екологічного стану підприємства: під час ліквідації підприємства арбітражний керуючий (ліквідатор) виявив на підприємстві-банкруті… 50 радіоактивних елементів (пам’ятаєте про виявлений дослідниками уран у воді?)! Вони потребували негайної утилізації, тому в листопаді 2003 року ліквідатор уклав угоду з київським підприємством “Родон” на утилізацію даних радіоактивних елементів та передав їх на утилізацію. Як кажуть, добре, що знайшли. А якби ні?

Хтось зауважить, що крім шкірзаводу в Бердичеві існують й інші промислові підприємства. Так, існують, але таких ґрунтовних, всебічних досліджень, як наведене вище, більше не проводили, або про їх проведення широкому колу громадськості невідомо.

Частина 3. Констатуюча

Які висновки можна зробити з наведених матеріалів? Ось лише основні:

1. У Бердичеві та його околицях не можна користуватись водою для споживання та приготування їжі, яку взяли з колодязів, що споруджені неподалік багатоповерхівок. Ця вода придатна виключно для технічного використання (миття посуду, прання, прибирання осель). Кип’ятіння такої води не покращує її стан (не робить її придатною для споживання), а в багатьох випадках навпаки – лише погіршує, оскільки додатково утворюються різноманітні токсичні сполуки.

2. Так звана “доочищена вода”, яку продають у кіосках Бердичева, пройшла стадію мембранної фільтрації. У результаті цього з неї дійсно видалили майже усі мікроби та мікроелементи, очистили. Але перетворили цю воду практично на дистильовану. Людський організм побудований так, що саме з води він отримує значну кількість необхідних йому мікроелементів. У результаті постійного споживання “доочищеної води” з кісток людини вимиваються мікроелементи, що призводить до остеопорозу та інших захворювань скелету.

Для доведення “доочищеної води” до придатної для споживання, її необхідно наситити мікроелементами. Але це доволі вартісний процес, собівартість такої води для виробника значно зростає. Тому власник кіоску просто економить кошти задля отримання конкурентної переваги (відпускна ціна) та планового прибутку.

Тому виходячи з вище написаного, робимо наступний висновок.

3. Варто споживати лише ту воду, яка не лише очищена, але й додатково мінералізована. Це стосується як води бутильованої, так і питної, що продається на розлив.

4. Бажаючи знати стан води у колодязі/водогоні/джерелі, її пробу обов’язково необхідно надати на аналіз до лабораторії. Лише після цього можна робити якісь висновки. Вартість такого аналізу в залежності від типу дослідження коливається від 100 до 200 грн.

5. Аналіз якості води в колодязі/джерелі необхідно проводити не рідше одного разу на рік (а бажано значно частіше). Після кожного разу аналізувати показники на предмет їх змін у ту, чи іншу сторону.

6. Від’їжджаючи в інший населений пункт на тривалий час, варто з собою взяти декілька пляшок якісної/перевіреної води. Не варто пити воду з колодязя, навіть якщо його хазяїн запевняє, що тут вода якісна та смачна. Звідки він про це дізнався, якщо ні разу не проводив її аналіз, тим більше хлорування/очищення колодязя?

7. Ще один висновок, хоча й не такий очевидний: жителям міста для приготування їжі та пиття варто використовувати воду з централізованої системи (правда, для цього її необхідно обов’язково кип’ятити). Пояснень цьому висновку декілька: по-перше, міськводоканал очищує воду, яку подає у централізовану систему, а також періодично очищає (хлорує) саму систему, запобігаючи її бактеріологічному забрудненню. По-друге, так ви у декілька разів знижуєте ризик отруєння. На зауваження щодо того, що з кранів періодично тече брудна вода (це результат аварій на централізовані системі), то варто просто злити таку воду з системи доки не піде чиста.

Керуватись чи не керуватись цими висновками пересічним бердичівлянам – то їх особиста справа.

Взамін післямови:

Передбачаю таку думку: “У всьому винна міська влада, а конкретно мер та його команда”. Голосніше всього ця теза звучить тоді, коли розпочинаються виборчі перегони і кандидати усіх мастей намагаються «попіаритись на воді». Але простий аналіз ситуації показує, що вина мера/міської влади тут ні до чого. По-перше, рішення про розбудову Бердичівського шкірзаводу приймала не нинішня влада, та й не тогочасна. Союзний партійно-господарський апарат лише ставив їх перед фактом своїх рішень.

По-друге, підприємство десятиліттями у промислових масштабах забруднювало навколишню територію, вважаючи, що на їх вік вистачить. Так, на їх вік вистачило, а от їх дітям та нам – ні. І нині, аби привести екологію міста хоч до якогось прийнятного стану, необхідні не десятки, а сотні мільйонів гривень. Щороку. Якби Бердичів був єдиним місто в Україні з такою проблемою, то кошти в уряді віднайшли б. Але нині чи не половина міст країни має ті, чи інші екологічні проблеми. І на всіх необхідних коштів просто не вистачає.

По-третє, багато чого залежить від самих людей, адже саме вони несуть відповідальність за стан колодязів та за прийняття рішення, яку воду їм споживати. Саме наші підприємці, які нині займаються виробництвом та менш за все турбуються про екологію (ситуація з забрудненням з території колишнього «Комсомольця» тому яскравий приклад), доводять до стану, коли екологічна катастрофа торкнеться усіх без винятку.

Звичайно, необхідно припинити й далі забруднювати територію міста та району. Але це вже, на мою думку, більш питання морально-суспільного виховання людей, які називають себе бердичівлянами.

Анатолій Горобчук.