Home Історія Історія підприємств, установ Бердичівський шкіряний завод (1-й Державний шкірзавод ім. Ілліча, Бердичівське шкіроб’єднання ім. Ілліча,...

Бердичівський шкіряний завод (1-й Державний шкірзавод ім. Ілліча, Бердичівське шкіроб’єднання ім. Ілліча, ВАТ “Бердичівське шкіроб’єднання ім. Ілліча”)

525
0
SHARE
Один із цехів шкірзаводу Шленкера, кінець XIX ст.

20 лютого 1875 року польський фабрикант Карл Шленкер придбав неподалік Бердичева у Констанції Гейзенрей згідно договору № 1720, засвідченого приставом Бердичева, за 3 400 рублів 48 десятин (2 136 кв. сажнів) землі (нині це район вулиці Житомирської, 76, у радянські часи – вулиця Леніна). На цій болотистій околиці міста, на хуторі Баранячий Острів, він збудував свій перший шкіряний завод. На території заводу знаходились: 5 кам’яних і 3 дерев’яних будівлі, 11 дерев’яних сараї, млин, стайня, житловий будинок, два магазина, баня, погріб, та декілька складів. На той час це була глуха окраїна Бердичева, через яку проходив шлях від Бердичева до Житомира. До цього в Бердичеві вже діяли шкіряні заводи, зокрема, у 1864 році підприємець з Австрії Мартен Ціллєр відкрив власний шкірзавод. Функціонував також шкіряний завод, що належав німцю Альберту Ріхтеру.

Поряд із заводом знаходився великий дубовий ліс. Саме цей ліс, за припущенням, і став однією з передумов появи тут заводу – на той час для обробки шкіри широко використовувалась дубова кора, з якої видобували дубові екстракти. З роками дубові гаї будуть поступово вирубатись, а деревина використовуватись як паливо для парових машин. Але поряд із заводом частину лісових насаджень залишили, вони стануть основою чудового парку, відомого сучасникам як парк відпочинку шкіроб’єднання ім. Ілліча, з власним стадіоном та зонами відпочинку.

Карл Шленкер з дружино Марією-Зенобією.

Спочатку на заводі Карла Шленкера організували напівкустарне шкіряне підприємство, де всі операції проводились вручну. Згодом прийшла механізація: завод приводився в дію 3 паровими машинами (дві – корнвалійські по 40 кінських сил, одна – 16-сильна локомобільного типу). Серед устаткування були 3 американських млини для дубової кори, 1 дезинтегратор для розмелювання валонея, 1 машина для розщеплення шкіри, 2 – для вигладжування, 5 колочних барабанів, 1 курбельвилка, 1 машина для розм’якшування шкіри, 2 плющильні, 2 преси для дуба, 8 вентиляторів, 425 різних чанів. Шкіру для заводу закуповували у Києві, Одесі, а частину (10200 шт.) отримували з-за кордону – із Лондону. При переробці використовували дубової кори 70000 пудів, валонею з Смирни – 4000 пудів, діві-діві з Гамбурга – 1000 пудів. На цей час на заводі працював 151 робітник.

Будинок у парку шкірзаводу Шленкера.

При заводі діяла лікарняна каса, яка складалась із внесків робітників і рівної суми внесків власника. Робітники користувались безоплатно лікарськими порадами, постійним фельдшером, ліками й отримували у випадку хвороби допомогу в 2/3 денного заробітку. Для дітей робітників при заводі 15 жовтня 1895 року відкрили однокласне третє міське училище. Завідуючим училища призначили Прохора Афанасійовича Крука, який закінчив учительську семінарію. Училище утримувалося за рахунок коштів, які виділяв завод. Училище ліквідували з приходом радянської влади та націоналізацією заводу.

Вражали темпи зростання обсягів виробництва в грошовому обчисленні. Якщо у перші роки вироблялося продукції на 250 тис. рублів, то вже наприкінці 70-х років XIX ст. за рік на заводі оброблялося 39500 шкір на 479500 рублів, а по довіднику торгово-промислових і фабрично-заводських підприємств 1907 року на заводі перероблялося 54126 шкір підошвенних і юхтових на 964781 руб та 19417 шкір шорних і лакованих на 474229 рублів, сума виробництва складала вже 1446083 рублів.

Постійно зростала й кількість працівників. Якщо наприкінці 70-х років XIX ст. на підприємстві було зайнято 138 робітників, то у 1907 році на заводі працювало вже 468 робітників. На заводі працювали як місцеві жителі, так й іногородні: з 420 робітників, котрі працювали на підприємстві у 1902 році 230 були місцевими, а 190 іногородніми. Середній заробіток робітника складав тоді 1 руб. на день. У списках підприємств за 1899-1914 pp. з числом робітників більше ста чоловік фабричні інспектори дали оцінку бердичівському шкіряному заводу як зразковому за порядками. У 1896 році при заводі відкрили лютеранську школу.

Вироби Бердичівської шкіряної фабрики Карла Шленкера були виставлені на Всеросійській промислово-художній виставці у 1882 році в Москві. Продукція заводу була високо оцінена, а власника заводу нагородили золотою медаллю і дипломом до неї.

Продукція заводу покривала п’яту частину потреб у шкіряних виробах всієї армії Росії. У роки Першої світової війни (1914) чоботи і ремені для солдат і офіцерів цілими залізничними потягами відвантажувалися саме з Бердичева.

Та все ж 11-годинний день, тяжкі умови праці, широка система штрафів викликали протест трудящих. Часто на заводі проходили стихійні страйки. Перший значний страйк організували в листопаді 1905 року, він тривав 9 днів. У результаті Карл-Станіслав Шленкер, син засновника заводу, задовольнив частину вимог страйкового комітету: збільшив заробітну плату, скоротив робочий день, покращив умови праці. Крім того, адміністрація заводу змушена була виплатити працівникам зарплату за всі дні страйку. Після цього страйки, робітничі збори, мітинги, бойкоти стали частим явищем на заводі.

Сестри Сломницькі (зліва на право): Броня і Пепа. Фото з газети “Радянський шлях”, зроблене до 1917 року.

У 1917 році на шкірзаводі заснували більшовицьку організацію, членами якої стали більша половина робітників. Керівником обрали Пепу Сломницьку. Вже 18 вересня 1917 року робітники шкірзаводу застрайкували. Причиною страйку стала відмова адміністрації заводу задовольнити вимоги робітників щодо підвищення заробітної плати та зменшення тривалості робочого дня.

Більшовицька організація відіграла значну роль у становленні радянської влади у Бердичеві. Так, у березні 1919 року робітничі загони, сформовані з працівників шкірзаводу, зі зброєю у руках спільно з бійцями Першої Української радянської дивізії на чолі з Миколою Щорсом брали участь у боях за Бердичів проти військ УНР. По завершенні боїв робітничі загони влились до складу радянської дивізії.

8 червня 1919 року РНК України прийняв постанову про націоналізацію шкіряних заводів акціонерного товариства “Апштейн” (Київ), “М.И. Вайсберг и с-вья” (Васильків) і “Карла Шленкера”. Згідно постанови підприємство Шленкера з усіма відділеннями, складами, конторами, майном та капіталом оголошено націоналізованим і надійшло у відання Ради Народного Господарства України, а безпосереднє керівництво перейшло до Укрголовшкіри.

По завершенні громадянської війни підприємство поступово відновило свою роботу. 8 серпня 1922 року Перший держшкірзавод (таку назву підприємство отримало після націоналізації) від міста Бердичева взяло участь у Першому радянському ярмарку, який відкрився 1 серпня 1922 року у місті Нижній Новгород. У роботі ярмарки взяли участь 584 оптових фірми (з яких 240 були державними, 164 – кооперативними, 180 – приватними) і 331 роздрібна торговельна фірма. Нижньоновгородський ярмарок ще за часів царської Росії був не лише найбільшим центром внутрішньої торгівлі, але і значним міжнародним центром. Тому участь бердичівського шкірзаводу у цьому ярмарку надавала можливість укладати вигідні контракти та шукати торгових партнерів по всій радянській Росії та зарубіжжю.

У 1922 році загальні збори колективу постановили надати заводу ім’я вождя Жовтневої революції В.І. Леніна. Керівнику молодої держави надіслали відповідну телеграму: “Москва, Раднарком, Леніну. До дня п’ятої річниці Великого Жовтня загальні збори робітників і службовців Бердичівського Держшкірзаводу в кількості 1200 чоловік, гаряче вітаючи повернення до активної роботи великого вождя пролетарської революції, постановили назвати завод ім’ям Ілліча, на що просять Вашої згоди. 3 листопада 1922 року”. Він подякував робітникам і надав свою згоду. Так 3 листопада 1922 року держшкірзаводу присвоєно ім’я вождя Жовтневої революції Володимира Леніна.

Делегація працівників шкірзаводу.
Фото з газети “Комсомольська зірка”.

21 січня 1924 року після важкої хвороби у Горках під Москвою вождь Жовтневої революції Володимир Ленін помер. Працівники Першого держшкірзаводу ім. Ілліча направили у Москву делегацію у складі голови завкому Станіслава Рибалтовського, кадрових робітників дубильника Григорія Гуменюка та зольщика Семена Булатовича, які 27 січня взяли участь у похоронах вождя на Червоній площі. Вони привезли вінок, зроблений із листя хмелю. Посередині – два посріблені пальмові листки, справа – фарфорові квіти білого бузку, зверху – такі ж квіти орхідеї. Між ними – листя троянд, фіалок, конвалій. На пурпуровій стрічці напис російською: “Вечная память вождю мирового пролетариата Владимиру Илличу Ленину.

Пам’ятний знак на місці поховання працівників 1-го держшкірзаводу, що загинули на трудовому фронті 8 липня 1929 року. Старе загальноміське кладовище, вул. Пушкіна, 105, жовтень 2009 р.

До 1925 року технічний стан заводу залишався без суттєвих змін. У червні 1925 року шкіряний трест прийняв постанову про будівництво у Бердичеві робітничого селища для працівників заводу (район нинішньої вулиці Паризької Комуни). У 1926-1928 pp. здійснили першу реконструкцію, збудували основний виробничий корпус підошвенного потоку, електростанцію, на базі якої пізніше створили міську центральну електростанцію. Але під час проведення реконструкції сталася аварія, в результаті якої загинули чотири працівника.

У 1930-х роках керівництво заводу поряд із вирішенням виробничих проблем прийняло рішення про відновлення парку, який розташований поряд із заводом. У роки громадянської війни та особливо у перші роки радянської влади парк зазнав значних ушкоджень – паркові дуби зрізали та використовували для опалення заводських приміщень та роботи парових машин. Лише з переходом на вугілля вирубування припинилось. На місці зрізаних дубів посадили березовий гай. У парку, площа якого становила біля 22 гектарів, з’явились алеї, квітники, водоймища, альтанки, атракціони, павільйони для ігор, спортивні майданчики. Парк став улюбленим місцем відпочинку не лише для працівників заводу, але й для всіх бердичівлян.

Голодомор, що прокотився країною у 1932-1933 рр., зачепив і працівників шкірзаводу. Ситуація ускладнювалась ще й тим, що на заводі на цей час виникли затримки з виплатою заробітної плати. У серпні 1932 року заборгованість на шкірзаводі становила 70 тис. крб. Для порівняння, на бердичівському заводі “Прогрес” вона складала 120 тис. крб., на фабриці “Побєда” (меблева фабрика) — 30 тис. крб. Партійні документи фіксують погіршення продовольчого становища у січні-червні 1933 року. У цих свідченнях є інформація і про кількість попухлих від голоду на підприємствах Бердичева. Зокрема, на шкірзаводі взяли на облік 72 попухлих працівника.

Трагічні події 1936-1937 рр. також не оминули бердичівський шкірзавод. У першу чергу піддається арештам вище керівництво заводу. Так, 17 серпня 1936 року заарештували директора 1-го Держшкірзаводу Свірського Абрама Меєровича, 1897 р.н., уродженця міста Нікополь Дніпропетровської області, єврея за національністю. Наступним став комерційний директор 1-го Держшкірзаводу Гілельс Яків Григорович, 1904 р.н., уродженець с. Карюківка Чернігівської області, член ВКП(б) з 1927 pоку. Така ж доля спіткала й багатьох інших – заарештовані та засуджені до тривалих строків секретар парткому 1-го Держшкірзаводу Озадовський Яків Шмулевич (1900 р.н., уродженець і житель Бердичева, єврей, член ВКП(б) з 1925 p.), директор Бердичівської бази шкірсировини Шейнбліт Хаїм Йосипович (1906 р.н., уродженець і житель Бердичева, єврей), завідувач їдальнею 1-го Держшкірзаводу Сапожніков Борух Абрамович (1906 р.н., уродженець і житель Бердичева, єврей, член ВКП(б) з 1931 року). Усіх заарештованих звинуватили в участі у контрреволюційній троцькістській організації, яка нібито існувала в Бердичеві і яку “очолював” директор Свірський. Усі “члени” цієї організації нібито провадили ворожу роботу на 1-му Держшкірзаводі ім. Ілліча та 121-й військовій будівельній дільниці. Вони “зривали” виконання промфінпланів, організовували аварії і простої станків. Виїжджаючи у села як уповноважені міському партії, “зривали” виконання господарсько-політичних планів. На квартирах у Шейнбліта та інших “проводили” контрреволюційні зібрання, на яких “обговорювали” питання антирадянської діяльності, проробляли троцькістську літературу, серед робітників 1-го Держшкірзаводу і 121-ї будівельної дільниці “вели” антирадянські розмови і “вербували” людей до троцькістської організації.

Заарештовані Озадовський Я.Ш. та Свірський A.M. визнали себе винними частково. Гілельс Я.Г., Шейнбліт Х.Й., Сапожніков Б.А. винними себе не визнали. Рішенням Особливої Наради при НКВС СРСР від 13 червня 1937 р. заарештованих засудили: Свірський A.M. – на 8 років тюремного ув’язнення; Озадовський Я.Ш., Шейнбліт Х.Й., Гілельс Я.Г – на 5 років кожен, Сапожніков Б.А. – на 3 роки виправно-трудових таборів. Усіх вислали до Норільського виправно-трудового табору, де відбули вони термін покарання і вийшли на волю. “Керівника” цієї міфічної організації звільнили навіть достроково за високі показники у роботі за поданням керівництва Норільського гірничо-збагачувального комбінату. Він оселився і працював в Абакані. Однак 29 грудня 1948 р. управлінням НКВС Красноярського краю його заарештували за те, що нібито знову “займався” троцькістською діяльністю, вів антирадянські розмови. Свірський винним себе не визнав. Рішенням НКВС Красноярського краю Свірський відправлений на поселення під нагляд органів НКВС. Лише 26 жовтня 1957 р. Президія Житомирського обласного суду розглянула кримінальну справу за протестом прокурора на рішення Особливої Наради при НКВС СРСР від 13 червня 1937 р. та постановила: протест прокурора Житомирської області задовольнити і карну справу відносно вище названих осіб, звинувачуваних у троцькістській діяльності, припинити за відсутністю в їхніх діях складу злочину.

Крім чисток у керівному складі підприємства репресивна машина НКВС заарештовувала працівників і за етнічними ознаками. Зокрема, постраждали працівники польського походження:

  • Загоровський Антон Валер’янович – народився у 1888 році в Бердичеві. З 5 років був сиротою. У 20-ті роки — член партії, працював директором взуттєвої фабрики “Побєда”. У 30-ті роки — голова сільради села Маркуші Бердичівського району. У 1934 р. працював на 1-му Держшкірзаводі отримувачем вантажів. 10 вересня 1937 р. репресований за звинуваченням в участі у польській військовій організації, тобто у шпигунстві на користь Польщі. 4 жовтня 1937 р. розстріляний. За відсутністю складу злочину посмертно виправданий. Реабілітований 11.04.1958 р.
  • Сідлецький Станіслав Миколайович, член ВКП(б), з 1929 р. — начальник сторожової охорони шкірзаводу.
  • Руцький Людвіг Флоріанович, член ВКП(б), з 1925 р. — майстер цеху шкірзаводу.
  • Єдрхиєвський Альберт Станіславович, член ВКП(б), з 1931 р. — майстер шкірзаводу. Розстріляний 5 вересня 1938 р.

Перед війною шкірзавод працював ритмічно. Так, у 1940 році завод випустив жорстких шкіртоварів 5600 тонн, хромових — 185 млн. кв. дм.

З початком німецько-радянської війни по мобілізації призвали більш як 300 робітників, інженерно-технічних працівників і службовців заводу та направили на фронт. Захищаючи Вітчизну, на фронтах пали смертю хоробрих більше 100 робітників заводу. Незадовго до окупації Бердичева на підприємстві з працівників заводу створили спеціальну команду, яка займалась знищенням цехів та виробничого устаткування, щоб воно не дісталось ворогу. Свій внесок у справу знищення заводу внесла й окупаційна влада. Таким чином напередодні та під час окупації шкірзавод зазнав значних руйнувань — згорів чотириповерховий хромовий корпус, центральна лабораторія. Обладнання та машини стали непридатними для роботи. Зазнав руйнації і заводський парк – під час окупації міста загарбники вирубали березовий гай, частину дерев. Вже після звільнення міста від окупантів Державна комісія визначила загальний збиток, нанесений заводу окупацією. Він становив 36 млн. крб.

Мітинг з нагоди відкриття пам’ятника В.І. Леніну біля Будинку культури шкірзаводу, 7 листопада 1948 р.

З моменту звільнення міста 5 січня 1944 року розпочалась відбудова заводу та його часткова реконструкція. Вже 18 січня завод запрацював. У цей же час колектив підприємства виступив ініціатором збору особистих коштів на будівництво танкової колони “Працівники Бердичівщини”. Зібрали 170 тис. крб. готівкою та на тисячу карбованців коштовностей. Згодом 167 працівників заводу нагородили медаллю “За доблесний труд 1941-1945 рр.”.

У 1953 році завод випустив 3000 тон жорстких шкіряних товарів і 141 млн. кв. дм. хрому. Та 29 жовтня 1953 року в результаті пожежі згоріли цех оздоблення підошви, сушки і частина хромо-барабанного цеху. Вогонь знищив майже всі дерев’яні споруди заводу. Колектив доклав чималих зусиль для відбудови заводу, і вже в 1958 році завод випустив 158 млн. кв. дм. хромових шкіртоварів, жорстких шкіртоварів — 4057 тон.

Відповідно до Постанови Ради Міністрів СРСР у 1959 році колектив приступив до подальшої реконструкції заводу. На його реконструкцію держава асигнувала 10 млн. 200 тис. крб. У результаті в період з 1958 по 1970 рік ввели в експлуатацію об’єктів за кошторисом на суму 12,5 млн. крб. А ще 29 серпня 1958 року своїм рішенням виконком Бердичева виділив шкірзаводу земельну ділянку у районі очисних споруд площею 3 га для будівництва мулевих полів. Мулеві поля забезпечили первісну очистку стічних вод шкірзаводу та зменшили рівень забруднення річки Гнилоп’ять.

У 60-ї роки побудували та забезпечили новим обладнанням:

  • корпус по виробництву хромових шкір із свинячої сировини потужністю 255 млн. кв. дм., початок освоювання 1961 рік;
  • корпус по виробництву яловичого хрому, потужністю 224 мли. кв. дм., початок освоювання 1965 рік;
  • цех первинної обробки шерсті (вовни), компресорна, склад хромових шкір, клеєварильний цех, хімстанція;
  • цех ширвжитку потужністю на 1 млн. крб. виробів в рік;
  • очисні споруди потужністю 15 тис. куб. м стічних вод на добу (1962-1970 pp.), кошторис вартістю 5 млн. крб.

Значні зміни відбулись у технології виробництва, значно розширився асортимент шкіряних виробів. Завод став випускати більше 60 кольорів хромових та 17 видів жорстких шкіртоварів, забезпечувати сировиною більше 50-ти взуттєвих фабрик країни. У цей період (60-ті роки) колектив заводу став піонером по освоєнню нового обладнання, виготовленню нових видів продукції, а саме: заводом освоєно виробництво модельної підкладки зі свинячої сировини, безпідкладочного хрому з яловичої і свинячої сировини, велюрових шкіртоварів, виготовлення спеціальної шкіри для спортивних м’ячів, переробка важких розвісів сировини для верху взуття, виробництво товарів із спилки, освоєно випуск хрому нових видів – акрилова з застосуванням імпортних оздоблювальних матеріалів “Віндер”, анілінова, напіванілінова, шкіра “нубук” та інші.

У 1961 році колектив заводу взяв участь у Всесоюзній виставці досягнень народного господарства СРСР (ВДНГ) за розробку, виготовлення та впровадження першої в СРСР напівавтоматичної лінії виробництва свинячих хромових шкір. Колектив заводу виборов Диплом 1-го ступеня, а також Диплом 3-го ступеня за освоєння виробництва спеціальної шкіри для спортивних м’ячів, а учасників виставки нагородили золотими, срібними та бронзовими медалями. У квітні 1962 року до Бердичева прибула група працівників Московської кіностудії “Прогресфільм” під керівництвом режисера О.В.Жадіна, оператора Я.С.Ревзіна. На шкірзаводі вони провели зйомки науково-популярного кінофільму “У бердичівських шкіряників” та технічного кінофільму “Перша в світі” (про напівавтоматичну шнекову лінію з виробництва хрому).

1 червня 1962 року вийшов перший номер багатотиражної газети шкірзаводу ім. Ілліча, яка отримала назву “Іллічівець”. Газета створена на громадських засадах, виходила двічі на місяць тиражем у 1000 екземплярів. До складу редакції входили голова правління заводського клубу Махонін, працівник відділу технічної інформації Борко, інженер Шайкевич та інші. У першому номері газети вміщено виступ начальника дубильного цеху Ольшанецького, в якому говориться про те, як колектив цеху бореться за почесне звання комуністичного. Надруковано також інформацію про життя шкірзаводівців та інше.

Відзначення ювілею Жовтневої революції. Перед трибуною рухається колона працівників шкірзаводу. В образі Леніна виступає Едуард Барановський, моряк з прапором – Анатолій Директор, другий моряк – Шембарецький, дівчина – Світлана Дорн, 7 листопада 1967 р.

У 1967 році колектив заводу повторно взяв участь у ВДНГ. За розробку нової технології, нових видів шкір велюрових, “нубук” заводчани одержали Диплом 3-го ступеня, а група технологів нагороджена срібними та бронзовими медалями. У 1969 році колектив заводу одержав Почесний диплом за участь в Міжнародній виставці “Взуття-69”.

На початку 70-х років керівництво шкірзаводу спрямувало значні кошти на переобладнання виробництва, налагодили тісний зв’язок з італійськими бізнесменами. Так, у результаті технічного переобладнання заводу в 1971-1975 pp. у виробництво упровадили нове імпортне устаткування: італійські строгальні і двоїльні машини “Рицци”, французькі агрегати покривного фарбування “МАП” та “МАФА”, шліфувально-обезпилювальний агрегат “Турнер” (Англія), чехословацьку тягнульну машину “Молліса” та інше. У цей час збільшився випуск хромових шкір на 38 млн. кв. дм в рік та на 54 млн. кв. дм. хромових шкір із спилки. Для цього реконструювали потоки і цехи, ввели нові потужності, більш ефективно використовували виробничі площі. За ці роки в колективі упровадили 814 рацпропозицій із загальним економічним ефектом 1 млн. 98 тис. крб. У 1975 році випуск продукції заводу в порівнянні з дореволюційним 1913 роком зріс у 22 рази.

Меморіальна дошка на честь перебування на Першому Держшкірзаводі Голови ВЦВК Михайла Івановича Калініна, 1 листопада 1972 р.

Завод розбудовувався, а його адміністративне та партійне керівництво не забували про революційне та трудове минуле. Так, 6 жовтня 1967 року згідно рішення виконкому міської Ради депутатів трудящих, на відзначення 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції на будинку заводоуправління встановили пам’ятну дошку. Вона повідомляла про те, що “На кожзаводе №1 им. Иллича в 1918-1922 гг. выступали выдающиеся деятели коммунистической партии, советского правительства и полководцы Красной Армии: М.И. Калинин, А.В. Луначарский, Г.И. Петровский, С.М. Буденный, Н.А. Щорс” (дошку демонтували у другій половині 90-х років після того, як будинок заводоуправління продали приватним структурам). 9 травня 1971 року на території шкірзаводу відкрили пам’ятний знак, присвячений працівникам Бердичівського шкірзаводу, що загинули в роки Великої Вітчизняної війни. В основі пам’ятного знаку вмонтували шкатулки з землею, привезеною з Малахового кургану та Сапун-гори (м. Севастополь). У 2008 році пам’ятний знак перенесли до скверу професійно-технічного училища №12 (шкатулки з землею не збереглись). 1 листопада 1972 року на стіні цеху обробки підошви шкірзаводу ім. Ілліча встановили меморіальну дошку на честь перебування на заводі 15 березня 1922 року Голови ВЦВК Михайла Івановича Калініна. Напис на меморіальній дошці зазначав: “На заводі виступали перед трудящими М.І. Калінін (1920 р.), Г.І. Петровський (1920 р.), Л.В. Луначарський (1928 р.)” (дошку демонтували у другій половині 90-х років після придбання корпусів збанкрутілого об’єднання приватними структурами).

Вид на пам’ятний знак, який був встановлений на Алеї Слави.
Фотографія 1970-х років.

3 січня 1976 року на базі шкірзаводу організовано Бердичівське виробниче об’єднання імені Ілліча, яке складалось із п’яти заводів: завод хромових шкір №1 потужність 176,2 млн. дм. кв.; завод хромових шкір №2 потужність 149,6 млн. дм. кв.; завод хромових шкір №3 потужність 206 млн. дм. кв.; завод твердих шкір потужність 138,3 млн. дм. кв.; завод спилкових шкір і відходів виробництва. Очолив виробниче об’єднання генеральний директор М.Г. Тишковець. На честь 100-літнього ювілею з дня заснування заводу колектив шкіроб’єднання у 1976 році на 102% виконав план по об’єму реалізації продукції, більше плану реалізовано продукції на 1,3%. Вироблено більше плану продукції на суму 830 тис. крб.

Адміністративний будинок заводоуправління, 70-і роки.

Велика увага в об’єднанні приділялась покращенню культурно-побутових умов працівників: збудовано два будинки на 280 квартир, дитячий садок по вулиці Жовтневій, піонерський табір та ін. Створено садівниче товариство, земельні ділянки для якого виділили поряд із заводським парком відпочинку. На початку свого заснування членами садового товариства стали 29 осіб, а в середині 80-х років їх було вже більше 60. Також при заводі створили футбольний клуб “Шкіряник”, який досить вдало виступав у першій лізі чемпіонату України, став володарем призу “Робітничої газети”, Кубку України серед спортивних колективів, чемпіоном Житомирської області (1979). Для футбольної команди у власному парку культури та відпочинку підприємство збудувало стадіон “Шкіряник”, який функціонує й донині. Діяла на заводі й хокейна команда “Шкіряник”, яка стала чемпіоном області.

Футбольна команда “Шкіряник” – володар кубку України на призи газети “Робітнича газета”, 1979 р.

Розбудовується і заводський парк відпочинку. Рішенням облвиконкому від 31.03.1964 р. № 149 його занесли до переліку парків – пам’ятників загального і садово-паркового мистецтва місцевого значення. Парк заснований у другій половині XVII ст., реконструкції його проводились в XVIII, XIX ст. та у 1946 році. Парк — це насадження 200-350-річних дубів і 100-річних липових алей. Біогрупами ростуть клени, тополі. На його території заводом споруджено літню площадку, облаштовуються пішохідні доріжки, місця відпочинку. На алеях парку встановили скульптури. Однією з них став подарунок уродженця Бердичева скульптора Петра Криворуцького “М.О. Некрасов з собакою на полюванні”.

Хокейна команда “Шкіряник” – чемпіон Житомирської області.

Тривалий час парк використовувався за різноманітними призначеннями. Тут відпочивали люди, сюди водили на екскурсії вихованців розміщеного поряд дитячого дошкільного закладу №4 (пізніше даний дошкільний заклад перевели у новозбудоване приміщення по вул. Жовтневій), проходили футбольні та інші спортивні змагання. Наприклад, регулярно проводились кроси з участю студентів Бердичівських маштехнікуму, медичного та педагогічного училищ, робітничої молоді, учнів шкіл та ПТУ. Постійно у парку відбувались народні гуляння з приводу святкування Першотравня, Дня легкої промисловості, Дня міста, ярмарки (весняні, осінні і з приводу Дня легкої промисловості), виступи самодіяльних та професійних колективів (наприклад, у кінці 70-х — на початку 80-х років декілька разів приїжджав із виступами знаменитий Кубанський народний хор).

20 березня 1977 року на базі Бердичівського шкіроб’єднання ім. Ілліча відкрито ПТУ-12, яке спершу спеціалізувалось виключно на професіях шкіряного спрямування: контролер сировини та напівфабрикатів, витягувальник шкір, колорист-апретурник, лаборант.

В адміністративному корпусі заводоуправління відкрився музей революційної, бойової і трудової слави шкіроб’єднання ім. Ілліча.

Алея трудової слави на території шкіроб’єднання, 70-і роки.

У 1980 році випуск продукції склав 687,3 млн. кв. дм, в тому числі хромових шкіртоварів 474 млн. кв. дм: жорстких — 113,0 млн. кв. дм, спилку — 99,7 млн. кв. дм, товарів ширвжитку на суму 843 тис. крб. У 80-ті роки значно змінився асортимент шкіртоварів із сировини великої рогатої худоби, збільшився випуск шкір для модельного взуття. На технічне переобладнання використано 2545 тис. крб. Введено в експлуатацію нове устаткування вітчизняного та імпортного виробництва. До початку 90-х років колективом об’єднання закінчено реконструкцію і запровадження в експлуатацію очисні споруди, будівництво заводу хромових шкір замість аварійного, будівництво житла та дитячого комбінату (320 місць), магазину, їдальні, реконструкцію клубу, кінотеатру, профілакторію, парку та інших закладів.

Підприємство спеціалізується на випуску натуральних шкір із сировини великої рогатої худоби, кіз, овець, свиней, шкіри для низу взуття, сиром’ятні, овчини шубної, спилку голінного на білкозин, обробки шерсті і щетини.

Асортимент готової продукції:

  • хромові шкіри для верху взуття із ВРХ;
  • хромові шкіри для підкладки із ВРХ;
  • хромові шкіри для верху взуття із свиней;
  • хромові шкіри для одягу.

Підприємством надавались послуги по переробці шкір до стадії напівфабрикату “ветлю”. Випуск продукції здійснювався на заводах № 1 по переробці шкірсировини ВРХ та на заводі №3 по переробці шкір свиней.

Потужність підприємства на рік сягнула об’ємів:

  • хромових шкіртоварів — 220 млн. кв. дм.;
  • жорстких шкіртоварів — 40 млн. кв. дм.;
  • овчини шубної — 230 млн. кв. дм.

Основне виробництво обслуговували 5 допоміжних підрозділів: електричний, ремонтно-механічний, паросиловий, ремонтно-будівельний цехи, котельня.

У 1984 році об’єднання очолив новий генеральний директор Євген Павлович Чвань. Євген Чвань у 1966 році закінчив Київський технологічний інститут легкої промисловості, з 1967 року працював майстром, заступником начальника цеху, завідуючим виробництвом, директором заводу хромових шкір. На всіх ділянках роботи він проявив себе вмілим, вимогливим керівником.

Дошка пошани виробничого об’єднання ім. Ілліча, 80-і роки.

У середині 1980-х років в СРСР започатковуються політичні реформи – т. з. Перебудова. Розпочиналася боротьба між прихильниками старого режиму й реформаторами, наслідки якої на той час важко було передбачити. Елементи демократії проникають у всі сфери життя. Відбуваються зміни не лише у суспільному житті бердичівлян, але й у психології та ставленні людей до праці. Характерним на той час стає можливість працівниками обирати своє керівництво. Якщо раніше на керівну посаду людину призначали, та й то лише після узгодження з партійними органами, то відтепер трудовий колектив обирав свого керівника на загальних зборах після обговорення його економічної програми та морально-політичних якостей. Через це проходить і трудовий колектив шкіроб’єднання. У листопаді 1989 року після важкої хвороби передчасно помер генеральний директор об’єднання Євген Чвань. У січні 1990 року на шкіроб’єднанні відбулась конференція представників виробничих підрозділів із виборів нового генерального директора підприємства. Кандидатів усього двоє: начальник цеху товарів для населення Володимир Степанович Негода та головний інженер Петро Федорович Прихнич. На конференції заслухали програми обох кандидатів, вони відповіли на запитання. Після обговорення програм таємним голосуванням генеральним директором об’єднання обрано Володимира Негоду.

Та всього через рік Володимир Негода помирає і з кінця 1990 року виробниче об’єднання очолює Олександр Степанович Клекота, який з початку 1980-х років працював заступником директора спочатку з будівництва, а згодом – із матеріального забезпечення. Олександр Степанович у цей час великих перемін вирішує питання не лише виробничого характеру – завод утримує серйозну соціальну інфраструктуру, до якої входять житловий фонд, об’єкти соціально-побутового обслуговування працівників: дитячі садки, клуби, парк, санаторії, профілакторії, бази відпочинку.

Під час ярмарку у парку відпочинку шкіроб’єднання ім. Ілліча, 24 вересня 1995 р.

У 1991 році підприємство стало ініціатором проведення у Бердичеві на території власного парку культури і відпочинку великого торгового ярмарку, на якому жителі міста та округи мали можливість придбати товари повсякденного вжитку за цінами, значно нижчими ніж у роздрібній торгівлі. Вперше такий ярмарок пройшов навесні – 28 квітня 1991 року, та восени – 27 жовтня. У середині 1990-х років у весняно-осінніх ярмарках брали участь до 140 підприємств промисловості та сільського господарства міст і районів Житомирської, Київської, Вінницької, Хмельницької, Чернігівської, Черкаської, Одеської, Запорізької та інших областей, представництво Голландської фірми “Ван ден Ерден”.

Ярмарок у парку шкіроб’єднання ім. Ілліча, 14 вересня 1996 р.

Понад 50 взуттєвих фабрик України отримували сировину з бердичівського шкіроб’єднання. Та не зважаючи на те, що на цей час підприємство визнали світовим лідером у своїй галузі, стало очевидним, що без змін, подальшого удосконалення його роботи ці позиції невдовзі можна втратити. Тому у 1991 році за ініціативи Олександра Клекоти розпочалось будівництво нового заводу хромових шкір на базі італійського обладнання. З багатьма іноземними фірмами уклали угоди на постачання високотехнологічного обладнання, велись проектно-вишукувальні роботи. Під новий завод виділили ділянку землі на розі вулиць Леніна та Куйбишева (поряд із єврейським кладовищем). Місцевість має болотистий ґрунт, і для його укріплення на площадці використовують залізобетонні сваї. Намітилась добра перспектива подальшого економічного розвитку підприємства.

Пам’ятний знак працівникам бердичівського шкірзаводу, які загинули у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр., 2008 р.

29 грудня 1994 року наказом №252 Держкомітету України з легкої і текстильної промисловості на базі шкіроб’єднання створено Відкрите акціонерне товариство “Шкіроб’єднання ім. Ілліча”. Загальна кількість акцій — 2469 386 шт. Чисельність працюючих — 1200 осіб. Загальна площа, яку займає підприємство, становить 19 га.

Та як показали наступні події, планам подальшого розвитку підприємства не судилось бути втіленими у життя – у 1993 році держава припинила фінансування збудованого на 50% об’єкту. А самотужки шкіроб’єднання не могло завершити розпочату справу. Економічна криза, що охопила Україну на початку та в середині 90-х років вкрай негативно вплинула на промисловий гігант – рвуться налагоджені економічні зв’язки з партнерами, що розташовані вже у незалежних союзних республіках та за кордоном. Обсяги виробництва різко зменшуються, склади заповнюються готовою продукцією, яка не має збуту. Олександр Клекота не міг змиритись із фактичним знищенням промислового гіганта, тому у квітні 1997 року полишив посаду генерального директора та вийшов на заслужений відпочинок. Генеральним директором підприємства став Станіслав Цезарійович Гумінський.

З метою оптимізації основного виробництва допоміжні підрозділи виділили в окремі структури та дочірні підприємства. До складу об’єднання увійшли такі дочірні підприємства:

  • ДП “Шкіряна хутрова фабрика”;
  • завод по заготівлі і первинній обробці сировини потужністю 300 тис. у.о. в рік;
  • комплекс очисних споруд (КЕС);
  • ДП “Агропромторг”;
  • ДП “Футбольний клуб “Шкіряник”.

10 листопада 1998 року враховуючи скрутне економічне становище та неможливість подальшого утримання бердичівське шкіроб’єднання передало власний дитячий садок №4 “Берегиня”, що розташований по вулиці Жовтневій, 11, на баланс міської громади – у розпорядження міським відділом освіти.

Наступні роки показали, що керівництво об’єднання шкірзаводів виявилося неспроможним працювати в умовах переходу до ринкової економіки. Протягом тривалого часу розпродувались запаси продукції, яка залишилась із минулих часів, а поповнення її з кожним роком зменшувалось. Зростає заборгованість державному та міському бюджетам, банкам, постачальника сировини та хімікатів. Зростає заборгованість працівникам об’єднання з заробітної плати.

На початку 1999 року заборгованість різноманітним фондам сягнула розмірів у 1,8 млн. грн., сума боргу заробітної плати – 760 тис. грн. (при тому, що середня заробітна плата на місяць у цей час становить лише 78 грн.). Частину працівників звільнили, на підприємстві працювало лише біля 1200 осіб. Майно підприємства за постановою суду описали з метою продажу за борги на аукціоні. Доведені до відчаю робітники декілька разів проводять страйки з перекриттям руху на вулиці Леніна. Та економічна ситуація на підприємстві лише погіршувалась. Із занепадом підприємства парк шкірзаводу також почав занепадати. Довершив справу руйнування парку буревій, що пронісся над містом влітку 2002 року.

Господарський суд Житомирської області постановою від 22.10.2002 р. по справі № 5/27 “Б” визнав банкрутом ВАТ “Бердичівське шкіроб’єднання ім. Ілліча” і відкрив ліквідаційну процедуру. Після цього рішення відбулась фактична ліквідація промислового гіганта – розпродуються активи, майно, обладнання вирізається на метал. З метою недопущення проникнення викидів забруднених вод колишнього шкіроб’єднання до річки Гнилоп’ять очисні споруди передали на баланс бердичівського ЗАТ “Комплекс екологічних споруд” (КЕС).

Ухвалою господарського суду Житомирської області від 10 лютого 2003 р. призначено ліквідатором ВАТ “Бердичівське шкіроб’єднання ім. Ілліча” арбітражного керуючого Повідайко Т.П. Загалом, конкурсними кредиторами боржника були визнані:

  • Бердичівська об’єднана державна податкова інспекція на суму 707063,00 грн.
  • Бердичівське міське управління Пенсійного фонду на суму 438025,00 грн.
  • Відкрите акціонерне товариство ЕК “Житомиробленерго” на суму 43374,92 грн.
  • Дочірнє підприємство “Укртрансгаз”, в особі Бердичівського лінійного виробничого управління магістральних газопроводів на суму 118486,78 грн.
  • Відкрите акціонерне товариство “Житомирголовпостач” на суму 1435675,74 грн.
  • Колективне орендне підприємство “Бердичівтеплокомуненерго” на суму 207098,27 грн.
  • АК АПБ “Україна” на суму 576133,47 грн.

При проведенні інвентаризації виявлено факти по безпідставному та протизаконному користуванню майном підприємства-банкрута сторонніми підприємствами. Також встановлено факт наявності на підприємстві-банкруті 50 радіоактивних елементів, які потребували негайної утилізації. 20.11.2003 р. ліквідатором було укладено угоду з підприємством “Родон” на утилізацію даних радіоактивних елементів та передано на утилізацію. З 23 жовтня 2003 р. ліквідатором було передано до комунальної власності об’єкти соцкультпобуту, а саме: стадіон, гуртожиток, які не увійшли до статутного фонду підприємства, незавершене будівництво, три котеджі, полігон для відходів. Ліквідатором проведена робота по погашенню поточної заборгованості, яка виникла в період ліквідації (по заробітній платі, обов’язковим платежам та податкам). Погоджено з новими власниками, які викупили будівлі, землевідведення та передачу їм земельних ділянок до користування.

21 листопада 2006 року ліквідатор підприємства Рибій О.В. подав до господарського суду на розгляд і затвердження звіт про проведену роботу, ліквідаційний баланс підприємства-банкрута та інші докази завершення ліквідаційної процедури. 30 листопада 2006 року ухвалою Господарського суду Житомирської області Відкрите акціонерне товариство “Бердичівське шкіроб’єднання ім. Ілліча” ліквідоване як юридична особа.

Сьогодні на території колишнього промислового гіганта розмістились приватні підприємства, частина з яких має шкіряний профіль. Це, зокрема, підприємства по заготівлі та обробленню сирих шкур, ПП Кущак, ТОВ “Шкірзавод “Велес” (розпочав роботу в грудні 2009 року). Будівля колишнього заводоуправління також знайшла нових господарів: тепер тут знаходяться офісні приміщення приватних підприємства та установ, ресторан “Скорпіон” та супермаркет “Пан будівельник” групи компаній “Пан”.

Пам’ятний знак працівникам шкірзаводу, грудень 2011 р.

Згадкою про величне минуле одного з виробничих гігантів Бердичева лишився пам’ятний знак працівникам шкіряного заводу, який нині знаходиться на території підприємства ПП Кущак. Історія самого монументу є досить цікавою. У 1980-і роки керівництво шкіроб’єднання ім. Ілліча прийняло рішення про встановлення на території одного з найбільших підприємств міста пам’ятника, присвяченого праці робітників шкіроб’єднання. Невдовзі скульптуру виготовили та доставили на територію заводу, її розмістили біля старої прохідної. Але часи економічного занепаду у середині 1990-х років та подальше банкрутство об’єднання у 2002 році не дозволили довести справу до логічного завершення, скульптура зберігалась в упаковці до 2006 року. За цей час пам’ятник прийшов у непридатність, частково пошкоджений: частину металу, з якого виготовили скульптуру, викрали. З метою збереження пам’ятника приватний підприємець Кущак Г.Г. перевіз скульптуру на територію власного підприємства та у 2007 році провів його реставрацію. На сьогодні пам’ятник встановлено перед прохідною приватного підприємства, що нині займає частину території колишнього шкіроб’єднання.

Нині в місті діє об’єднання ветеранів війни та праці шкіряного заводу, головою якого стала колишній працівник заводу Галина Дячук. 

Джерела і література:

Космач В. Трагедія старого парку. // “Радянський шлях”, №80 (12741) від 17.05.1985 р.

Дребот В.І. Німці на Бердичівщині в XIX ст. // Бердичів древній і вічно молодий: Науковий збірник “Велика Волинь”: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. — Т. 32 / Голов. ред. М.Ю. Костриця. – У 2-х тт. — Житомир: Косенко, 2005. Т. 1, с. 207-208.

Захарчук Н.М. До питання про історію шкіряного заводу К. Шленкера. // Бердичів древній і вічно молодий: Науковий збірник “Велика Волинь”: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. — Т. 32 / Голов. ред. М.Ю. Костриця. – У 2-х тт. — Житомир: Косенко, 2005. Т. 2, с. 34-36.

Лутай М.Є. До історії “контрреволюційних” організацій в Бердичеві. // Бердичів древній і вічно молодий: Науковий збірник “Велика Волинь”: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. — Т. 32 / Голов. ред. М.Ю. Костриця. – У 2-х тт. — Житомир: Косенко, 2005. Т. 1, с. 96-99.

Собчик П. Останній дзвінок шкіроб’єднанню. // “Земля Бердичівська”, № від 16.12.1999 р.

Оголошення про банкрутство ВАТ “Бердичівське шкіроб’єднання ім. Ілліча” // “Голос України”, №213 від 15 листопада 2002 р.


Відзначення річниці Жовтневої революції. Колона працівників шкірзаводу імені Ілліча, 60-і роки.
Ленінський куточок заводу хромових шкур №1.
З альбому до 100-річчя створення шкірзаводу, 1975 р.
Алея трудової Слави.
З альбому до 100-річчя створення шкірзаводу, 1975 р.
Святкування 50-річчя з дня присвоєння об’єднанню імені Ілліча.
З альбому до 100-річчя створення шкірзаводу, 1975 р.
Святкова колонна іллічівців.
З альбому до 100-річчя створення шкірзаводу, 1975 р.
Група працівників-ветеранів Великої Вітчизняної війни, 70-і роки.
Працівники строгального цеху шкіроб’єднання, 70-і роки.
Група працівників шкіроб’єднання на річниці свята Жовтневої революції, 70-і роки.
Працівники заводу №1 шкіроб’єднання, який щойно оголосили підприємством комуністичної праці, 70-і роки.
На Першотравневій демонстрації.
Бригада стригалів під час проведення політінформації.
Відзначення свята Жовтневої революції. Колона працівників шкіроб’єднання імені Ілліча готується до урочистого маршу по вулиці Леніна, 80-і роки.
1 травня 1969 р.
7 листопада 1972 р.
Працівники спилкового цеху заводу №5, 7 листопада 1978 р.
7 листопада 1980 р.
Працівники цеху обробки хрому №1, 7 листопада 1983 р.
У день 100-річчя від заснування заводу, 1975 р.
Біля обеліску, присвяченого загиблим в роки Другої світової війни працівникам заводу.
Ветерани заводу, 9 травня 1975 р.
Святкування 100-річчя з дня заснування заводу, 1975 р.
У заводському парку відпочинку.
Група любителів здоров’я займається на заводському стадіоні.
В плавальному басейні.
Заводська команда сандружини.


Шкіроб’єднання ім. Ілліча на початку 90-х років

У виробничих цехах:

Будівництво нового виробничого комплексу:

Заводська столова:

Будівництво заводського профілакторію, котеджне містечко:


Залишки виробничих цехів на території шкіроб’єднання, 2007 р.
Територія колишнього шкіроб’єднання, 2007 р.
Територія колишнього шкіроб’єднання, 2007 р.

Територія колишнього шкіроб’єднання з висоти пташиного лету (червень 2007 р.):

Територія об’єднання, парк та стадіон.
Мулеві поля для очищення стічних вод колишнього шкіроб’єднання, які нині обслуговує ТОВ “КЕС”.
Територія колишнього шкіроб’єднання.
Територія колишнього шкіроб’єднання.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here