Бердичівське підприємство з постачання нафтопродуктів (Бердичівська філія №2 ВАТ “Житомирнафтопродукт”)

Вул. Семенівська, 105. Поряд із під’їзними шляхами залізниці знаходиться Бердичівське підприємство з постачання нафтопродуктів (Бердичівська філія №2 ВАТ “Житомирнафтопродукт”).

Зародження та розвиток постачання нафтопродуктів у Бердичеві пов’язане з появою тут залізничного сполучення. Як відомо, у 1870 році було встановлено залізничне сполучення між станціями Бердичів та Козятин. Того ж року товариство Києво-Брестської залізниці, яке придбало у казни ділянку Київ-Жмеринка з гілкою Козятин-Бердичів, збудувало лінію від Бердичева до Бреста з відгалуженням на Радзивилів (нині місто Радивилів Рівненської області) – колишній російсько-австроугорський кордон. Вже на початку 90-х років XIX століття в Бердичеві розпочалось будівництво під’їзних шляхів і розчищення ділянки у дубовому лісі для будівництва паливного складу.

Офіційним роком народження підприємства з постачання нафтопродуктів вважається 1895 рік. На цей час на складі, який розмістився по вулиці Семенівській, 1 (нині це вулиця Семенівська, 105), було 5 резервуарів загальною місткістю 185 кубічних метрів для зберігання гасу, нафтових масел і мастил. До 1917 року на складі вже було 8 резервуарів загальною місткістю біля 500 кубічних метрів.

Нафтопереробкою у Росії займались брати Нобель зі Швеції (один із них згодом став засновником всесвітньовідомої Нобелівської премії). Вони заснували у 1879 році в Баку “Товариство нафтового виробництва братів Нобель” (Бранобель). У Бердичеві брати володіли часткою земель, яка у 1912 році разом із земельною ділянкою, що належала Тишкевичам, була у них відчужена під влаштування залізничних під’їзних шляхів.

Після Жовтневої революції у Росії 1917 року Мануїл Нобель, останній із “Товариства братів Нобель”, виїхав до Швеції, а Бердичівський нафтовий склад нова влада націоналізувала. У документах того часу підприємство мало назву “склад УТОП” (скорочення від “Уездное ТОПливо” – повітове паливо). Газета міської Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів “Вісті” (нині “Земля Бердичівська”) 20 вересня 1921 року опублікувала зведення про рух паливних і мастильних матеріалів по складу УТОП з 1 серпня по 1 вересня 1921 року:

“Отпущено организациям и населению:

• керосина – 515 пудов и 29,5 фунтов, остаток на складе 10703 пуда 24,5 фунта (пуд – 16 кг, фунт – 400 гр.);
• загрязнённого керосина – 10 пудов, остаток – 40 пудов 04 фунта;
• Олеонафта – 183 пуда 38 фунтов, остаток – 2385 пудов 27 фунтов;
• мазута – 62 пуда 20 фунтов, остаток – 2581 пуд 31 фунт;
• нефти – 337 пудов, остаток – 3292 пуда 28,5 фунта;
• бензина – 2 пуда, остаток – 16,5 пудов;
• масла “Экстра” – остаток – 1 пуд 27 фунтов;
• цилиндрового масла – 1 пуд 03 фунта.”

Такі зведення для загального ознайомлення публікувались на той час щомісячно.

У роки НЕПу (НЕП – Нова економічна політика Радянського уряду) забезпечення нафтопродуктами в місті розвивалось слабко і лише у 30-і роки розпочалось розширення складського парку нафтопродуктів. У 1935 році збудували 5 резервуарів загальною ємністю біля 1000 кубічних метрів. Перед німецько-радянською війною резервуарна ємкість нафтобази вже становить більш як 1500 кубометрів, штат працівників та службовців складав від 12 до 16 чоловік. Охорону нафтобази здійснювали цілодобово 4 тризмінних пости на чолі з начальником караулу.

На початку окупації Бердичева німецькими військами складські приміщення нафтобази були пошкоджені – відступаючі радянські війська знищували майно, використовуючи тактику “спаленої землі”. Але силами найманих робітників – у першу чергу колишніх працівників нафтобази – німецька влада досить швидко відновила роботу підприємства.

На початку січня 1944 року Бердичів звільнили від німецьких загарбників. Через тиждень – 10 січня – відновила роботу і нафтобаза. Наказом виконуючого обов’язки начальника Житомирського обласного управління Головнафтопостачання Шпільмана Е.І. директором нафтобази призначили Василя Юхимовича Гаврилюка, який працював із 1931 року бухгалтером нафтобази (до речі, він працював бухгалтером і в роки німецької окупації 1941-1944 рр.). Йому поставили завдання розгорнути роботи з відбудовування резервуарів і трубопроводів для приймання та відпуску нафтопродуктів. Було прийнято на роботу 23 працівника, з них 7 працівників охорони. Завдання стояло конкретне – до 17 травня 1944 року відновити резервуари №1, 2, 3, 10, 16, 17, 18, 19 та трубопроводи, і розпочати приймання нафтопродуктів.

Роботи виконали вчасно і 17 травня 1944 року до Бердичева прибули під злив перші залізничні цистерни з паливом для 1-го Українського фронту. В окремі дні приймали і відпускали до 300 тонн бензину та дизельного пального. На відновлювальних роботах відмітились Григорій Іванович Петрук (машиніст, працював на нафтобазі з 1 травня 1941 року), Феодосій Іванович Стаднік (наливальник, працював на нафтобазі з 3 червня 1926 року), Павло Михайлович Девліш (зважувальник, працював на нафтобазі з 1 серпня 1931 року). З повною самовідданістю працювали і інші працівники. До середини літа 1944 року місткість нафтобази складала вже 1340 куб. метрів. За 1944 рік реалізували 1413 тон різноманітних нафтопродуктів. Звичайно, у порівнянні з кінцем 70-х років, коли реалізація доходила до 100 тисяч тон, це було не так багато, але на той час, коли нафтобаза тільки-но відновила роботу після окупації, це були значні цифри.

За наступні півстоліття на нафтобазі працювали різні спеціалісти, і кожен вніс свій внесок у розвиток господарства. З 11 серпня 1944 року директором призначено Прокопія Феодосійовича Білоброва, який до цього часу працював директором Житомирської нафтобази, а Василь Гаврилюк повернувся на посаду головного бухгалтера.

З 7 серпня 1945 року директором нафтобази призначено Миколу Савелійовича Демиденка, а з 13 жовтня 1945 року – Веніаміна Івановича Трусова, який обіймав цю посаду більш як 20 років. 17 березня 1966 року на посаду директора призначено Василя Юхимовича Томчука. Він працював на цій посаді до 1 липня 1972 року.

У 1965 році річна реалізація палива складала більш як 27 тисяч тон різноманітних нафтопродуктів. Якщо у 1944 році ємність резервуарного парку складала біля 1300 тон, то до 1972 року за рахунок будівництва нових сховищ вона зросла до більш як 17 000 тон. Практично у Житомирській області на цей час не було жодної нафтобази, яка могла б прийняти такі об’єми нафтопродуктів.

З 1 липня 1972 року директором нафтобази став Євген Іванович Агеєв. У цей час розпочинається період інтенсивного будівництва виробничих будівель і автозаправних станцій (АЗС). Так, у жовтні 1974 року ввели у дію автозаправну станцію на околиці селища Гришківці. Будував її колектив комплексної бригади Київського спецуправління. Кошторисна вартість її спорудження становила 140 тис. крб., територія – 0,75 га. Пропускна спроможність АЗС – тисяча заправлень на добу (станція працює цілодобово). На час своєї появи вона стала однією з найбільших АЗС в Житомирській області. До кожної з восьми колонок організували окремий під’їзд. Також змонтували установки для накачування шин і заливання води у радіатори автомобілів. Штат АЗС складався з 9 працівників. Це оператори, бухгалтер і старший електрик, він же начальник станції.

З введенням у дію нових АЗС підприємство змогло закрити недосконалі бензосховища на багатьох промислових підприємствах і в організаціях міста, перевівши їх на талонну систему заправлення пальним. Розуміючи, що цей захід збільшить обсяг роботи АЗС, у наступному 1975 році спорудили ще одну станцію, на цей раз вдвічі меншої пропускної спроможності. Розмістили її у районі шкірзаводу ім. Ілліча.

Першими в республіці у 1975 році на нафтобазі впроваджено централізований підвіз нафтопродуктів. Різко зросли об’єми реалізації, асортимент та види послуг.

З 28 квітня 1980 року директором нафтобази призначено Михайла Никодимовича Іванченка, який до цього працював на Бердичівському цукрорафінадному заводі. На його долю випало розгортання мережі АЗС у південній частині Житомирської області, яку обслуговувала бердичівська нафтобаза. У цей час у Бердичеві була збудована АЗС на вулиці Чуднівській. Також будуються АЗС у містах Дзержинськ (нині місто Романів) та Миропіль Дзержинського району, у Любарі та Старій Чорториї Любарського району, у Чуднові та Іванополі Чуднівського району, у Червоному Андрушівського району.

З 1 липня 1991 року директором підприємства став В’ячеслав Борисович Данкевич. Більш як 35 років головним бухгалтером нафтобази працював Олексій Никодимович Ковальчук. Загалом же через колектив бердичівської нафтобази пройшло багато людей, більшість з яких віддали свою силу та енергію улюбленій справі. У 1995 році на підприємстві обліковувалось 13 ветеранів системи забезпечення нафтопродуктами, з яких 10 продовжували працювати (згідно Колективного Договору, що діяв на підприємстві, ветеранами рахувались працівники, що проробили тут більш як 20 років). Більше 40 років працював на підприємстві Іван Адамович Бондарчук, більше 35 років – Людмила Павлівна Драчук і Олексій Никодимович Ковальчук, з 1966 року більше 30 років працював Андрій Андрійович Юрчук, більше чверті століття – Самійло Васильович Заломський, Василь Васильович Шуляк, Федір Іванович Куземчик, Неля Гвідонівна Войцеховська.

У середині 90-х років державне підприємство, до складу якого входила бердичівська нафтобаза, акціонувалось та було роздержавлене. Її офіційна назва – Бердичівська філія №2 ВАТ “Житомирнафтопродукт”. Головний акціонер – компанія “Альфа-Нафта”.

У липні 1998 року директором Бердичівської нафтобази став Микола Іванович Гордієнко, що до цього працював на посаді першого заступника голови Бердичівської райдержадміністрації, був начальником управління сільського господарства та продовольства. На цей час філія обслуговувала чотири райони Житомирщини, часто сюди приїздили з Вінниччини та Хмельниччини. Багато зусиль докладалось розширенню виробництва, нарощуванню його сервісного потенціалу. Вже у наступні роки філією в Бердичеві побудовано три євро-АЗС під торговою маркою “ANP” (на вулицях Чуднівській, Леніна, Димитрова), по одній – у Бердичівському та Любарському районах. Газові заправки побудовано у Бердичівському та Чуднівському районах. Фірма впевнено утримувала першість у кількості реалізованих нафтопродуктів у регіоні. Також надавались сервісні послуги клієнтам. Зокрема, на підприємстві функціонував цех по ремонту та переобладнанню бензоколонок.

У 2009 році ВАТ “Житомирнафтопродукт”, до складу якої входила бердичівська філія №2, придбав український бізнесмен Ігор Коломойський (до речі, його батьки тривалий час проживали у Бердичеві). На цей час йому вже належать такі потужні профільні підприємства, як нафтопереробний комбінат “Нафтохімік Прикарпаття”, нафтовидобувна компанія “Укрнафта”, мережа АЗС по всій Україні. Тому мережа ВАТ “Житомирнафтопродукт”, що фактично конкурувала з його підприємствами, після придбання втратила перспективу подальшого розвитку. 16 червня 2009 року засновник товариства ТОВ НК “Альфа-Нафта” видав наказ №120/7 про ліквідацію підприємства. До середини літа 2010 року бердичівська нафтобаза згорнула свою операційну діяльність, працівників звільнили, підприємство законсервували. Тут залишились лише сторожова охорона та працівник збуту. З цього часу бердичівська нафтобаза фактично припинила своє існування, хоча резервуари, збудовані ще на початку минулого століття, знаходяться у відмінному стані (не в приклад збудованим у радянські часи, які вже мають численні пошкодження).

Джерела і література:

Матеріали з виступу директора Бердичівської нафтобази до 100-річчя з утворення підприємства.

Є. Агеєв. Споруджуємо АЗС. // “Радянський шлях”, №132 (10079) від 23.08.1974 р.

Широких Л. 105-а річниця нафтового господарства. // “Земля Бердичівська”, №91 (15010) від 25.11.2000 р.

Пасічник М. Генетична гордість родом. // Пасічник М. Імідж міста в живих іменах. Нариси та портрети. Книга друга. – К., Вид-во “Дія”, 2005, с. 163-171.